Зміст

• Вступ

• 1. ІСТОРИЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

  • 1.1. Земельні ресурси як об’єкт управління

  • 1.2. Коротка історія еволюції управління земельними ресурсами

  • 1.3. Управління земельними ресурсами на території України в період входження до царської Росії

  • 1.4. Управління земельними ресурсами в радянській Україні

  • 1.5. Розвиток управління земельними ресурсами в незалежній Україні

• 2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

  • 2.1. Поняття та мета управління земельними ресурсами

  • 2.2. Сутність і зміст управління земельними ресурсами

  • 2.3. Основні завдання, функції та принципи управління земельними ресурсами

  • 2.4. Основні положення концепції сучасного управління земельними ресурсами

• 3. МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

  • 3.1. Поняття методів управління земельними ресурсами

  • 3.2. Метод системного аналізу

  • 3.3. Програмно-цільовий метод

  • 3.4. Метод землеустрою

  • 3.5. Метод моделювання

• 4. НАПРЯМИ І МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

  • 4.1. Основні підходи до формування механізмів управління земельними ресурсами

  • 4.2. Особливості механізмів управління земельними ресурсами на регіональному рівні

  • 4.3. Особливості управління земельними ресурсами у м. Києві

  • 4.4. Механізми управління земельними ресурсами на місцевому рівні

  • 4.5. Особливості управління земельними ресурсами у великих містах

• 5. ПРАВОВІ, ОРГАНІЗАЦІЙНО - ЕКОНОМІЧНІ ТА ЗЕМЛЕВПОРЯДНІ МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

  • 5.1. Правові механізми

  • 5.2. Організаційно-економічні механізми

    • 5.2.1. Оцінка земельних ресурсів

    • 5.2.2. Плата за землю

    • 5.2.3. Стимулювання раціонального використання та охорони земель

  • 5.3. Організаційно-фінансові механізми

  • 5.4. Землевпорядні механізми управління земельними ресурсами

    • 5.4.1. Зонування земель

    • 5.4.2. Землевпорядно-оптимізаційні механізми

  • 5.5. Організаційно-правові засади регулювання ринку земель

• 6. МОДЕЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

  • 6.1. Методи проектування організаційної системи управління

  • 6.2. Моделювання організаційної системи управління

Вступ

Проблемам управління земельним фондом країни, її регіонів і населених пунктів в останні роки приділяється все більше уваги. Адже розвиток земель­ного ладу будь-якої країни пов’язаний із встановленням і практичною реалі­зацією порядку, принципів і правил, що забезпечують правовий, економічний, екологічний і соціальний режим організації використання земельних ресурсів як просторового базису всіх галузей економіки країни, засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві, скарбниці природних багатств, територі­альної основи життєзабезпечення держави і підтримання здоров’я населення.

Економічні перетворення в Україні багато в чому визначили роль і зна­чення управління земельними відносинами і земельними ресурсами. Це пов’язано з тим, що земля, крім її традиційних властивостей (засіб виробни­цтва, територіальний базис, природне тіло та ін.), стала об’єктом правовідно­син і об’єктом нерухомості.

Тому з’явилися нові принципи і методи управління земельними ресур­сами, які дають змогу збільшити оподатковувану базу і збір бюджетних до­ходів, залучити інвестиції у розвиток муніципальних утворень і регіонів, створити ефективну систему забезпечення прав і гарантій для суб’єктів зе­мельних відносин.

Одним із найважливіших факторів управління земельними ресурсами на всіх адміністративно-територіальних рівнях є система землеустрою і держав­ного земельного кадастру, які становлять інформаційну основу державного управління територіями й економічним регулюванням земельних відносин. При цьому всі складові системи управління повинні бути адаптовані до рин­кових умов. Особливо це важливо при розробці економічно та екологічно об­грунтованих засобів землеустрою, оцінки земель різних категорій, законодав­чій зміні принципів і правил оподатковування об’єктів земельних відносин.

Вивчення та розробка заходів з удосконалення системи управління зе­мельними ресурсами в різних соціально-економічних формаціях є надзви­чайно важливим, оскільки вони чи не найголовніші в системі економічних відносин. Яке б суспільство ми не взяли, воно завжди розвивалось на землі за­лежно від її використання. Аналіз розвитку управління земельними ресурса­ми свідчить про те, що воно Грунтується на поєднанні використання землі як природного ресурсу, територіального базису і основного засобу виробництва; різноманітності форм власності на землю; державному регулюванні землеко­ристуванням незалежно від форм господарювання тощо.

Управління земельними ресурсами є спеціальною дисципліною в процесі підготовки інженерів землевпорядників і має своєю метою пізнання сутності і закономірностей розвитку управління земельними ресурсами, вивчення ме­тодів та механізмів управління. Кожному способу суспільного виробництва, рівню продуктивних сил і виробничих відносин відповідають певна система управління земельними ресурсами, зумовлена панівною формою власності на землю й інші засоби виробництва, а також властиві їм форми землекористу­вання. Щоб правильно зрозуміти суть і основні шляхи розвитку управління зе­мельними ресурсами, обґрунтувати його зміст і розкрити закономірності його зміни в конкретних умовах земельного ладу, необхідно простежити історичний зв’язок управління з іншими явищами та конкретний історичний досвід.

1. Історичні та соціальні передумови розвитку системи управління земельними ресурсами

1.1. Земельні ресурси як об’єкт управління

1.2. Коротка історія еволюції управління земельними ресурсами

1.3. Управління земельними ресурсами на території України в період входження до царської Росії

1.4. Управління земельними ресурсами в радянській Україні

1.5. Розвиток управління земельними ресурсами в незалежній Україні

Земля була і залишається головним джерелом задоволення і першоряд­них потреб людини, - є найважливішою ланкою усіх виробничих процесів і тому має велике значення в житті людей. Життя людства немислиме без бе­зупинного використання земельних ресурсів як речовинного фактора й об’єк­та суспільних відносин. Коли до землі приєднується людська праця (жива і уречевлена), вона стає не лише як засіб виробництва, залучений у систему сільсько- чи лісогосподарського виробництва, а й виступає як матеріальна умова, і як активний фактор - головний засіб виробництва. У даному разі вона є і предметом праці, і безпосереднім засобом праці, оскільки володіє унікаль­ною відмінною рисою - родючістю, тобто здатністю відтворювати рослини, забезпечуючи їх необхідними поживними речовинами.

Рівень Грунтової родючості не постійний і залежить від ряду соціаль­но-економічних, технологічних та інших факторів. Так, у результаті впливу на землю людської праці на основі природної родючості виникла рукотвор­на (тобто штучна) родючість. Коли два види родючості злилися в єдине ціле, окультурений людиною Грунт став класичним прикладомприродно-антропо­генного фактора. Але нераціональне використання землі може призвести до зниження цієї унікальної здатності. Тому питання про охорону й організацію раціонального використання земель завжди лежить у площині інтересів сус­пільства. Суспільство зацікавлене в тому, щоб той, кому належить земля, ор­ганізував її використання найбільш оптимальним способом.

Як правило, при цьому інтереси суспільства і конкретного землекористу­вача збігаються. Але можлива і розбіжність цих інтересів. Так, природно, що тимчасовий користувач виявить інтерес лише до одержання ефекту протягом того терміну, поки він використовує землю. Про це ще в середині минулого століття писав К. Маркс: «...одна з найбільших перешкод раціонального зем­леробства, те що фермер уникає всіляких поліпшень і витрат, якщо не можна очікувати, що вони цілком будуть використані до закінчення терміну оренди».

Інтереси ж суспільства як сукупності поколінь містять у собі забезпечення збереження земель і відтворення Грунтової родючості і т. п. Досягнення балан­су інтересів суспільства і конкретного землекористувача дає змогу судити про раціональність використання відповідних земель.

Значною мірою досягненню такого балансу сприяє поєднання в одній особі функцій користувача ділянки, що об’єктивно прагне інтенсифікувати використання землі і взяти при цьому максимальну вигоду, і його власника, що прагне, у свою чергу, зберегти корисні властивості своєї ділянки. Так, об­стеження американських і канадських фермерів, що мають у власності одну частину оброблюваної ними землі, а іншу орендують, показали, що на власній землі фермер дотримується системи сівозмін, вчасно вносить добрива, вида­ляє каміння і т. п., тоді як на орендованій частині земель (навіть, якщо вона має більшу потребу в меліоративних роботах) той самий фермер ігнорує ці природо-захисні дії.

Таким чином, у процесі використання землі, особливо сільськогосподар­ського, повинні поєднуватися як інтереси конкретних землекористувачів, так і суспільства в цілому, всіх учасників земельних відносин, зокрема, потенцій­них. Використання земель повинно:

1) відповідати соціально-економічним інтересам розвитку країни в цілому, окремих галузей, регіонів і конкретних землекористувачів;

2) найбільш повно враховувати природні й економічні умови й властивості конкретних територій і передбачати оптимальне співвідношення спеціалі­зації і розмірів виробництва з територіальними особливостями;

3) бути найефективніше організоване для конкретних умов простору й часу способом та забезпечувати досягнення максимального економічного й со­ціального ефекту при дотриманні екологічних вимог;

4) забезпечувати оптимальну взаємодію з навколишнім середовищем, охоро­ну землі в процесі її використання, підвищення родючості Грунтів і збере­ження складу і співвідношення земельних угідь;

5) передбачати дбайливе ставлення до землі, що включає в себе як кількісну (боротьба з негативними процесами, що призводять до скорочення придат­них для використання площ), так і якісну (зниження землемісткості різних виробництв);

6) передбачати постійне удосконалювання технологічних процесів, які без­посередньо пов’язані як з використанням земель, так і не пов’язаних, але таких, що впливають на стан земель чи якість вирощуваної продукції.

Проте організувати таке раціональне використання земель непросто, зо­крема і тому, що родючість не є єдиною відмінністю землі від інших при­родних ресурсів чи рукотворних об’єктів. Так, найважливішою відмінністю землі від будь-яких інших об’єктів нерухомості і засобів виробництва є те, що земля - це не результат людської праці, вона унікальний продукт природи. На відміну від таких об’єктів, як житлові і виробничі приміщення, транспортні системи, також необхідних для людини, земля не може бути відтворена знову, вона незамінна і неповторна. Хоча Грунтова родючість і є відносно віднов- лювальною, але більшість просторових властивостей землі у разі їх утрати відтворити неможливо, тому земельні угіддя можна вважати невідтворними ресурсами.

Стосовно землі як об’єкта управління можна натрапити на недоречне вживання термінів «земельно-ресурсний потенціал» або «земельні ресурси», тоді як у переважній більшості мова іде про земельну ділянку як об’єкт зе­мельно-майнових відносин (власності чи володіння) і таке ін.

Для характеристики землі - території як інтегрального ресурсу приро­ди, по суті, відсутнє адекватне визначення. З великою ймовірністю тут можна використати термін «земельно-ресурсний» потенціал або його модифікації - «природно-ресурсний потенціал території», «природноекономічний потенціал території та ін., хоч у ресурсооцінному значенні цілком очевидна їх орієнтов­на здатність. Так, зокрема, значення слова «потенціал» однозначно детермінує можливості використання земельної території і допомагає розглядати їх як явище майбутнього (потенціал - від лат. potentis сила, тобто властивості землі чи притаманні їй якості, засоби, які можуть бути використані з метою досяг­нення певної мети або вирішення якоїсь проблеми, зокрема, продовольчої або більш широкої економічної).

Як бачимо, навіть короткий аналіз тлумачень понять і термінів у галу­зі використання земельних ресурсів дає певне уявлення про складність про­блеми. Заради уникнення термінологічної плутанини і пояснення позиції далі наводяться визначення понять, що вживаються в галузі земельних відносин і сфері використання та охорони земель.

У контексті наведених міркувань з приводу структуризації понять і тер­мінів є всі підстави розглядати і «територію», і «землю», і «земельні ресурси» як складні системні утворення, що є певним чином упорядкованою множиною взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, які і утворюють певну єдність (сукупність) - земельно-ресурсний потенціал.

Зрозуміло, що склад цих елементів (їхня кількість і набір) у багатьох ви­падках застосування названих термінів і понять є ідентичним. Цим, мабуть, і можна пояснити досить розповсюджене синонімічне вживання «землі», «зе­мельних ресурсів» до «території» як її форми, яку створили природа й люд­ське суспільство.

Разом з тим, для ототожнювання цих понять, як і протиставлення їх одне одному, на нашу думку немає достатніх підстав. Цілком очевидно, що при всій їхній схожості, є між ними і принципова різниця. Гадаємо, важливо вирізняти їх дві автономні (за способом упорядкування елементів) системні функції - внутрішню і зовнішню.

Головна причина необхідності розмежування цих понять криється в різ- нопорядковості явищ і процесів, які вони фіксують. Тут ми маємо справу з двоїстістю «земельних ресурсів», які належать одночасно до кількох якісно різних систем реального життя: природної і суспільної (соціальної), кожна з яких розвивається за своїми специфічними законами, що можуть бути уза­гальнені поняттям «земельні відносини».

Спираючись на викладені схематичні міркування, можна уявити соціаль­ну значимість землі і земельних ресурсів у вигляді тріадичної схеми: «приват­ні (окремі) ознаки якості» (земля - земельна ділянка), “суспільні якісні ознаки першого порядку”, - (інтегральний територіальний ресурс), “суспільні ознаки якості, властиві для земельних ресурсів другого порядку, або над якості” - (те­риторіальне поєднання природних ресурсів, територіальний комплекс при­родних ресурсів, що співвідносяться з людиною, її соціальними потребами, тобто виступають як інтегральний природний ресурс, здатний як задовольня­ти певні суспільні потреби, так і впливати на суспільні відносини).

З двоїстої функції землі і земельних ресурсів випливає і подвійний підхід до їх вивчення та управління: як власне операціонального базису (аналогічно до поелементних оцінок інших видів природних ресурсів) та інтегрального природного ресурсу (комплексна оцінка).

Отже, в сучасному розумінні земельні ресурси - складне поняття, до яко­го умовно можна застосувати визначення «природно-соціальне утворення», яке характеризується ознаками просторового та інтегрального ресурсу - про­тяжністю, рельєфом, надрами, водами, Грунтовим покривом, рослинністю, ін­шою біотою, а також є об’єктом господарської діяльності і розселення, визна­чає екологічні умови життя людей.

Простіше можна сказати, що земельні ресурси це - сукупні ресурси (за­паси) земельної території як просторового базису господарської діяльності і розселення людей, засобу виробництва, її біологічної продуктивності та еко­логічної сталості середовища життя.

У процесі управління слід розрізняти поняття:

Земля (землі) - територія суші або її частина (земельна ділянка) з ґрунта­ми, іншими природними компонентами ландшафту, що органічно поєднані і функціонують разом з нею, є об’єктами власності та господарської діяльності, що здійснюється на основі законодавства України.

Ґрунтовий покрив - продукуючий шар поверхні землі, самостійне при­родно-історичне, органо-мінеральне утворення, здатне до саморозвитку і самовідтворення, а також забезпечувати функціонування біогеоекосистем (біосфери). В сільськогосподарському використанні землі Грунтовий покрив віддзеркалює суть і властивості її як засобу виробництва, основи агрофітоце­нозів, об’єкта оцінки, відтворення і охорони.

Родючість ґрунтів - здатність задовольняти потреби рослин в елементах живлення та воді, забезпечувати їх кореневі системи повітрям, теплом, інши­ми умовами росту і розвитку. Отже, родючість - головний показник якості і основа управління землями сільськогосподарського призначення.

Виходячи з тлумачення понять “земля” і “земельні ресурси” логічно ви­значається - зміст терміну “охорона земель” як система правових, організацій­них, технологічних та інших заходів, спрямованих на забезпечення раціональ­ного використання і відновлення земельних ресурсів, забезпечення режиму цільового використання територій, а термін “охорона ґрунтів” - система орга­нізаційно-господарських, технологічних, нормативно-правових і економічних заходів з відновлення цілісності та еколого-ландшафтних функцій Грунтового покриву, родючості Грунтів, захисту їх від забруднення і деградації.

У зв’язку з викладеним розумінням інтегрованого змісту поняття «зе­мельні ресурси» необхідним є ще раз звернути увагу на основні моменти суті їх визначення та управління. Зокрема, доцільно виділити такі рівні: природ­но-історичний (або природний), природно-ресурсний (або геотехнологічний) та еколого-соціально-економічний. На першому рівні розглядаються окремі компоненти землі-території (і/або їх взаємодія) без спеціального визначення їхньої соціальної функції та значення, тобто тільки якісної оцінки об’єктів чи явищ. На другому рівні має місце оцінка соціальної функції природних еле­ментів (об’єктів) землі шляхом запровадження поняття «земельні ресурси», тобто на ресурсному рівні. І, нарешті, на третьому, еколого-соціально-еконо- мічному рівні, виконується поглиблений аналіз соціальних функцій сукупно­сті елементів земельних ресурсів через призму різних територіально-господа­рських систем або комплексів.

Враховуючи триєдину функцію земельних ресурсів, формуються підходи до управління: як власне просторового операціонального базису, інтегрального природного ресурсу - джерела продовольства і засобу виробництва, носія со­ціальних інтересів (земельних відносин) і екологічних умов життя населення.

Отже, вивчення суті управління земельними ресурсами й принципів за­стосування його засобів - досить важлива умова прискорення ринкових пере­творень у землекористуванні, яка набуває дедалі більшої актуальності з розви­тком продуктивних сил і виробничих відносин.

Значним поштовхом для прискореного розвитку як загальнодержавного, так і регіонального управління земельними ресурсами стало створення в не­залежній Україні спеціально уповноваженого державного органу із земель­них ресурсів - Держкомзему України, а також прийняття останньої редакції Земельного кодексу України, законів України «Про землеустрій», «Охорону земель» та інші. Це істотно вплинуло на структуру і зміст управління у галузі використання і охорони земельних ресурсів в ринкових умовах. Землеустрій визнано як основоположний механізм управління земельними ресурсами в ринкових земельних відносинах. Відповідно до цього формуються нові прин­ципи, рівні управління в галузі використання і охорони земель.