Лекція 8. Етнопсихологія українців План

1. Загальний підхід до вивчення особливостей українського етносу. Домінантні риси українського національного характеру.

2. Основні чинники формування українського етносу:

2.1. Екологічний чинник.

2.2. Вплив геополітичного чинника на український національний характер.

2.3. Історичний фактор у формуванні української самосвідомості.

3. Релігія як фактор формування українського етносу.

4. Сім’я і формування українського національного характеру.

1. Загальний підхід до вивчення особливостей українського етносу. Домінантні риси українського національного характеру

Кожен етнос має загальнолюдське та специфічне, яке істотно відрізняє його від інших етнічних спільнот. Ми можемо виокремити етнічно-неповторну складову у психічному складі кожного народу, особливостях його ідентифікації, національній свідомості та самосвідомості, архетипному пласті, менталітеті, національному характері. Український етнос не може трактуватись як явище застигле і незмінне. Домінантні риси етносу не є раз і назавжди даними, статичними. Ми не можемо стверджувати, що особливості українського етносу залишилися незмінними впродовж останніх століть.

Етнодиференційні ознаки українського етносу, домінантні риси національного характеру розкриваються у дослідженнях вітчизняних учених: П. Гнатенка, В. Москальця, Л. Орбан-Лембрик, В. Павленко, М. Пірен, С. Тагліна, М. Шульги та ін. Сучасні дослідники національного характеру черпають багатющий матеріал у розвідках учених, які свого часу працювали в імміграції (Г. Ващенко, Ю. Липа, І. Мирчук, О. Кульчицький, І. Рибчин, В. Янів, І. Ярема, О. Субтельний, Б. Цимбалістий, Д. Чижевський).

Етнічна психологія досліджує специфіку переживань кожного народу, з’ясовує його вподобання, пріоритети, установки, стереотипи, вивчає, що він любить, чого боїться, чому надає перевагу, що його виокремлює з-поміж інших етносів. Розкрити етнопсихологічні особливості українського народу можна, насамперед, через психічний склад українців. При цьому доцільним буде і врахування архетипів, притаманних вітчизняному етносу. Можна виділити такі найважливіші архетипні образи: Мати, Батько, Мачуха, Воїн-герой, Удатний кінь, Берегиня, Лада, Дана, Герой-козак, Кума, Свекруха, Земля-годувальниця, Котигорошко, Лютий змій.

Деталізуємо найтиповіші риси українського етносу. До них Л. Орбан-Лембрик відносить демократичність, волелюбність, емоційність, толерантність, працелюбність, гостинність; О. Донченко – індивідуалізм, інтровертованість, емоційно-естетичну домінанту, екзекутивність, толерантність. Названі риси не є специфічно українськими, вони характерні й іншим народам, хоча виявляються в них по-своєму.

Типовою диференційною ознакою українців є інтровертованість – спрямованість на внутрішній світ, самозаглиблення. К.  Леві-Строс описує людину «зими» і людину «літа», «холодні» і «гарячі» суспільства. Україна відноситься до інтровертованих соціумів, які є більш закритими. Українцям притаманне пристрасне ставлення до своїх ідей, культури, що часто свідчить про відставання від історичної реальності. Такий етнос більш спокійний, терплячий, неагресивний, миролюбний. Певна закритість для зовнішнього світу породжує особистісну стриманість, витривалість та впертість у досягненні задумів.

Із цією ознакою пов’язується локалізація контролю особистості. Інтровертованість українця, як одна із суттєвих рис, повинна сприяти виробленню самокритичності, здатності бути відповідальним за власні дії. Позитивні сторони інтровертованості очевидні. Такі особистості більш ощадливо витрачають психічну енергію, менше залежать від впливів зовнішнього середовища. Щоправда, українцям легше змінити себе, ніж навколишній світ. Оптимальною є ситуація, коли інтровертованість поєднується з раціональністю, чого, на жаль, не можна сказати про психотип українця. Доведено, що інтровертованість українця не корелює з психічною врівноваженістю та стабільністю. У нього постійно виникає інформаційний супротив до всього, що не пов’язується з екзистенційними інтересами. Якщо умови для особистості звичні, то відбувається швидка адаптація до навколишнього, якщо ж ситуація нестандартна, то виникає бажання втечі, самоізоляції. У цьому випадку мова йде не про помірну інтровертованість, а про невротичну ситуацію. Інтровертованість українця часто переходить у пасивність, тому він прагне прожити непомітно. Минуле переважає над майбутнім, спостерігається недостатня спрямованість у майбутнє, байдужість до перспектив розвитку свого етносу. Афективний інтелект спрацьовує лише тоді, коли виникають екстремальні умови. Зростає самоізоляція, виникає штучна дистанція між людьми, соціальне відчуження між ними.

Однією з домінантних рис українського етносу є емоційність. Вона вказує на підвищену чутливість української душі, її вразливість, схильність до образ і водночас слабку вольову регуляцію. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею українця нерідко перешкоджала реалізації поставлених цілей. Пріоритет емоційно-почуттєвої сторони українця над розумово-вольовою не варто однозначно трактувати як ознаку негативну. Безумовно, афективні спалахи здатні завадити виваженим рішенням. З іншого ж боку емоції сприяють пристрасній натхненній праці, будучи запорукою успіху. Попри позитивні сторони української емоційності, вираженої в духовній творчості, спостерігається її гальмівна роль у справі національного відродження. Легка запальність, роздратованість дрібницями викликає байдуже ставлення до справді важливих речей. Вся задушевність українця зі слізьми, молитвами і співами проходить так же швидко і несподівано, як вона і виникла.

На емоційно-естетичній домінанті зосереджували особливу увагу й інші дослідники української душі (М. Костомаров, О. Кульчицький, Є. Онацький). Вони вказували, що «замріяність української людини», її естетизм оберталися на безпорадність у розв’язанні соціальних питань. Емоційно-естетична домінанта української психокультури не врівноважена прагматичністю і пропагує у всьому естетичний максималізм. Для українця емоційність є механізмом адаптації до середовища, в якому він перебуває.

Переважна більшість дослідників підкреслюють ще одну домінантну рису українців – індивідуалізм, який може виявлятись і у схильності до непокори, що у граничних формах веде до анархізму. Український індивідуалізм характерний для малих груп із недостатньо розвиненою комунікацією, де спілкування здійснюється в замкнутому найближчому оточенні. При цьому береться до уваги селянська структура українського етносу, характерною ознакою якого є схильність до творення малих соціальних груп, пов’язаних «почуттєвою близькістю». В цьому зв’язку О. Донченко зазначає: «Формується психологія «маленького містечка», де все знайоме і звичне є добрим, а незнайоме, незвичне – злим».

Надмірна зосередженість на власних емоціях призводить до справжнього егоцентризму. Саме тому зовнішній світ, який не стосується безпосередніх інтересів, для українця не існує. Зрозумілим може виявитись лише найближче оточення. Чи не тому український соціум складається з великої кількості мікрогруп, які постійно ворогують між собою? Український індивідуалізм є деструктивним, корелює з постійним острахом переслідування. Коли постає питання діяти разом чи поодинці, то українець обирає друге. Виникає бажання втекти від соціуму, заховавшись у «затишну щілину» (О. Донченко). Це завжди була стратегія одноосібного виживання, а не рятування спільноти. Таке самовідчуження можна назвати станом замріяності, замкнутості у власному екзистенційному світі. Активність виявляється лише в окремих екстремальних випадках. Характерними рисами українського індивідуалізму є схильність до навіювання, наслідування, хитань у поведінці, тому українець піддається панічним настроям. Ситуація завжди тяжіє над ним. Він може змінити рішення навіть в останній момент. У зв’язку з цим українця називають «людиною без центру».

Більшість дослідників вважає, що національна меншовартість є однією з характерних рис українського етносу. В період тоталітарного режиму спостерігалась масофікація, уніфікація свідомості, інтелекту, талантів. Умовою виживання українського етносу став соціо-психологічний та політичний конформізм, який формував віками таку рису як «меншовартість», більше того – задоволення від ролі раба. Слушно зауважує В. Храмова, що «неволя залишила на душі України важкий карб, проте глибинний стрижень тієї душі зберігся незламним».

Типовим явищем в українській психокультурі є також екзекутивність, що характеризується репродуктивно-відтворювальним, а не творчим началом. Ця риса і зумовила фактичну відсутність елементів ризику, нестандартних рішень, новацій. Екзекутивній (жіночій) культурі необхідний певний зовнішній поштовх. Інтенціональні, сильні, вольові соціуми (Спарта, Рим, а на сьогодні – Німеччина, Англія, Китай) вирізняються вольовим характером, прагненням до самовираження, самоактуалізації. Екзекутивним же суспільствам, до яких належить і Україна, характерна незахищеність, апатичність, сугестивність, наївність, внутрішня конфліктність, перевага цінності споживання над цінністю будівництва, потреба в зовнішніх прикрасах.

Українець прагне до надмірної деталізації, центрується на поточних інтересах, його активність має обслуговувальний, виконавський характер. Стратегічні ж напрямки розчиняються у дріб’язковості. Такий жіночий тип культури значною мірою сповільнює зміцнення психічного здоров’я етносу. Така психокультура спрямована на виживання, пристосування, а не на зміни й розвиток. Серед позитивних ознак екзекутивності можна назвати мотивацію до рутинної праці, нейтралізовану агресивність та войовничість, всетерпимість до зла. Проте екзекутивні ознаки викликають психологічний хамелеонізм, мінливість, схильність до порушення обіцянок, зміни планів. Зустрічаємось із українською хитрістю, лицемірством як необхідною умовою самозбереження. Екзекутивне начало спрямовується на збереження роду, а не всього соціуму. Жіноча слабкість переборює національну гідність, тому українець у такій ситуації виживає, може адаптуватись, але він не перемагає.

Виокремлюється ще одна іманентна етнопсихологічна риса – толерантність як вияв терпимості. Можна виділити такі мотиви толерантності: резиґнацію (як вияв апатичності особи, спричиненої дистресом); історично детерміноване почуття страху перед винищенням (толерантність самоприниження заради збереження індивідуальності); психологічну маргінальність (децентрація волі та слабка рефлективність); потребу в безпеці й захисті (убезпечування середовища, нульова позиція українця).

В. Павленко і С. Таглін виокремлюють дещо інші домінантні риси українського етносу:

- Розвинуте особистісне начало, що виявляється в почутті власної гідності, незалежності та індивідуалізмі. Ці якості виявляються в усьому: у відокремленні сина після одруження навіть наперекір економічній вигоді, в основних принципах життя козацтва, в подвірному, а не общинному землеробстві, у прийнятнішому, ніж в інших народів, становищі жінки, і навіть у специфіці хорового співу. Спостерігається ненависть до всього суспільного. «Гуртове – чортове» – мовиться в українській приказці. Негативним відтінком такої якості є недостатня організованість, згуртованість, що призвело до відсутності впродовж віків української державності («Два українці – три гетьмани» – стверджує інша українська приказка).

- Певна одноманітність як за освітнім рівнем, так і за суспільним становищем. Серед українців не спостерігалось надто різкого розмежування між інтелігенцією та простим народом.

- Наголос на внутрішньому (духовному) аспекті життя, а не па зовнішньому (матеріальному). Українці в народній творчості мають більшу схильність до поезії, до пісенної творчості, аніж до ремесел. Основний акцент вони роблять на внутрішньому аспекті життя, що виявляється в нехтуванні зовнішньою атрибутикою, обрядовістю в релігії, хоча при цьому спостерігається глибока релігійність та віротерпимість.

- Любов до природи. Природа посідає значне місце в житті українців, що відображено у великій кількості образів природи у фольклорі, у використанні її елементів у святкових обрядах і в прикрашанні осель.

- Терпимість. Ця риса виявляється у негативному ставленні до смертної кари, яку відкидали і засуджували князі Володимир Великий, Володимир Мономах; у відсутності рабства; у виголошуванні християнських проповідей мовами народів Росії. Українці не застосовували тілесних покарань.

Толерантність українців тісно пов’язана з іншою особливістю психічного складу – неагресивністю (слаборозвиненою войовничістю). Українські князі неохоче зважувалися на збройний наступ, обмежуючись в основному оборонними заходами й обираючи шлях мирного добросусідського взаєморозуміння.

- Індивідуалізм. Навіть до дитини в Україні завжди був підхід як до індивідуальності, що зафіксовано в обрядах і звичаях. Український етнограф Б. Микитюк звертає увагу на те, що при колядуванні побажання складаються кожному окремо, навіть немовлятам, яких вважають окремими індивідами.

Створення психологічного портрету українського народу в сучасній політичній та соціально-економічній ситуації – одне із завдань сучасної української етнопсихології.