6. Національна свідомість, її основні ознаки. Національна самосвідомість. Мова і національна свідомість етносу

У науковій літературі з етнопсихології спостерігається різнопланове трактування таких понять, як «національна свідомість» та «національна самосвідомість», «етнічна свідомість» та «етнічна самосвідомість».

Національна свідомість, стверджує П. Гнатенко, – це усвідомлення місця і ролі своєї нації в системі суспільних відносин, розуміння національних інтересів, взаємовідносин своєї нації з іншими соціально-етнічними спільнотами, які виявляються в ідеях, почуттях, прагненнях.

Поняття «національна свідомість» та «національна самосвідомість» відрізняються за такими ознаками (за П. Гнатенком):

- за змістом (у національній свідомості, на відміну від самосвідомості, формуються уявлення, образи, знання не тільки про власну націю, а й про інші нації з позицій власного етносу);

- за формою (якщо національна самосвідомість виявляється як на рівні індивіда, так і на рівні нації, то національна свідомість виявляється тільки на рівні нації; суб’єктом національної самосвідомості є особистість та національна спільність, а суб’єктом національної свідомості – тільки нація);

- за ступенем вираження емоційного фактора (вагомішу роль емоції відіграють у національній самосвідомості).

Етнічна самосвідомість розуміється як визначальний критерій існування етносу. Етнічна самосвідомість – це усвідомлення народом у цілому та кожною особистістю, яка складає народ, належності до певного етносу, що базується на спільності мови, культури, рис, історичної долі та визнанні особливих специфічно-історичних рис свого народу.

Народження етносу як певний стан етногенетичного процесу пов’язується, насамперед, із виникненням етнічної самосвідомості та із самоназвою народу. Якщо відбуваються зміна назви, то це свідчить про трансформацію самосвідомості етносу.

Етнопсихологи визначають основні ознаки етнічної самосвідомості:

- усвідомлення етнічної спільності, особливих етнопсихологічних рис, особливої етнічної культури;

- соціально-моральна самооцінка, етнічна самоідентифікація.

Мова і національна свідомість. Пріоритет серед елементів, які найефективніше впливають на формування національної свідомості певного етносу, належить мові. Так, видатний вітчизняний філософ і філолог О. Потебня розвивав концепцію мовлення, яка базується на дослідженні його психологічної природи. Вчений висловав думку, що етнічна ідентичність базується на спільності мови, а зречення рідної мови може привести до втрати найважливішої суті свідомості, внаслідок чого у душі особистості виникає «мерзенність спустошення».

О. Потебня розглядав мову не тільки як етнодиференціюючу, а й як етноформуючу ознаку будь-якого народу. При цьому «етнічна специфіка полягає не в тому, що виражається, а в тому, як виражається» специфіка народу.

Співзвучними із вищезазначеними поглядами є слова М. Боришевського: «Мова є одним з найкоштовніших витворів народу, етносу, нації, в якому найглибше віддзеркалюється самобутність його мислення, почувань, вірувань, світорозуміння – усі найтонші порухи його психічного життя, його багатовікової історії, всієї життєдіяльності нації».

В. Павленко і С. Таглін окреслюють значення мови для формування національної свідомості таким чином:

1) втрата народом своєї мови рівнозначна денаціоналізації;

2) білінгвізм у ранньому дитячому віці призводить до маргіналізації;

3) мовний розвиток у ранньому віці сприяє розвитку національної свідомості.

На прикладі дискримінації української мови за часів тоталітарної влади А. Льовочкіна аналізує, як комуністичний режим впливав на національну свідомість українців, а також, як піднесення національної свідомості українців вплинуло на відродження української мови. Так, у період після Другої світової війни спостерігалась тенденція звуження сфери застосування української мови, зниження національної свідомості. Наприкінці 50-х – початку 60-х років XX ст. майже 5 мільйонів українців (12,8 %) назвали рідною мовою російську, на початку 70-х років вже біля 6 мільйонів (14,5 %), а на початку 80-х років – 7,8 мільйона (майже 18 %). Наприкінці 80-х років почались зворотні процеси (рідною мовою назвали російську 12 % українців). Проте ці цифрові показники не відображали реального стану справ. Річ у тім, що значна частина мешканців, які назвали рідною мовою українську, у щоденному спілкуванні послуговувались російською мовою. Така ситуація була оцінена як загрозлива для існування етносу.