4. Поняття про національну ідею. Особливості формування та розвитку української національної ідеї

Останнім часом постає потреба включення в систему життєтворчості національного конструкту, пов’язаного із засвоєнням цінностей свого етносу. Національна ідея, маючи значний енергетичний потенціал, здатна відчутно вплинути на масову свідомість, оволодіти нею, стати світоглядним стрижнем. Із цього приводу О. Киричук підкреслює, що з метою життєтворення особистості необхідна «трансформація установок ненависті і руйнації на любов і повернення, перехід від психології лукавого рота й сліпого виконавця, особливо в сферах освітньо-виховних інституцій, до людини вільної, творчої, відповідальної за свою працю».

Кожен народ формує свою національну ідею. Саме вона і є найяскравішим виявом ментальності народу. Всі стабільні та могутні нації, які існували в минулому чи існують сьогодні, стверджує А. Льовочкіна, мають ідеал-ідею, що глибоко укорінена в душах людей, в їхні характери. Наприклад, в американців – це свобода особистості; в англійців – аристократизм, порядність; у німців – упорядкованість; у французів – вишуканість; в італійців – повнокровність життя, емоційна насиченість; в японців – філігранна довершеність в усьому.

Національна ідея має інтегруючу та мотиваційну силу. Вона вважається основою патріотизму нації. Україні, яка пройшла тривалий і суперечливий шлях розвитку, своя національна ідея потрібна особливо. Слід бережно і наполегливо формувати національний ідеал, наповнюючи його системою загальнолюдських цінностей. Проте не можна обмежуватись лише споглядальним милуванням ідеалом – треба наполегливо втілювати його у реальне життя. Національна ідея:

• включає певний світогляд, який характерний для нації;

• є відображенням особливостей національного суспільства;

• спирається на символи, які базуються на кращих якостях нації та стимулюють її розвиток.

Феномен національної ідеї аж ніяк не повинен вибудовуватись на суб’єктивних, фантастичних уявленнях та ілюзіях. Не варто вдаватися до гіперболізації окремих етнічних ознак. Ілюзорне ставлення до власного етносу може призвести до непоправних наслідків. Не можна допустити, щоб національна ідея була вузькоетнічною. У такому випадку вона не стане основою патріотизму, а спонукатиме до міжетнічних конфліктів. Крім того, національна ідея міститиме значний енергетичний потенціал лише при умові, коли стане зрозумілою широким верствам народу. Проголошення ідеї ще не гарантує її реалізації, втілення в життя. Вона може і не призвести до певних зрушень у психічному складі етносу. Для її успішної реалізації потрібні позитивні результати у розбудові держави. Це підсилюватиме почуття патріотизму як основи національної ідеї.

5. Психологічна суть та зміст національного характеру. Діалектика національного та загальнолюдського в національному характері. Фактори розвитку національного характеру. Д. Чижевський про риси українського національного характеру

Австрійські учені Р. Шпрінгер і О. Бауер найважливішою ознакою нації вважали національний характер. О. Бауер відзначає, що нація – це вся сукупність людей, для яких спільним є характер на основі спільності долі. Основою самовизначення індивідуальності є приналежність до нації, яка дає їй мову, зв’язок з рідною землею, місце в історії, окреслює роль в ланцюгу поколінь. Найчастіше як синонім до терміну «психічний склад нації» використовується поняття «національний характер». Цілком очевидно, що характер етносу – це фіксація типових рис, які певною мірою й у певному поєднанні притаманні значній кількості індивідів, а не є простою сумою характерів окремих представників етносу. Г. Андреєва цілком слушно зазначає, що «...йдеться не стільки про певні «набори рис, скільки про ступінь вираження тієї чи іншої риси в цьому наборі, про специфіку її вияву». Крім того, на сьогодні немає переконливих свідчень, що один і той же набір етнодиференційних ознак є загальним для всіх представників етносу і може слугувати для пояснення їхньої поведінки. Кожній нації іманентно властиві етнодиференційні особливості. Так, вважається, що японець є трудоголіком, німець – пунктуальний до педантизму, росіянин – хлібосольний, але трохи безладний, поляк – гонористий, англієць – чопорний, українець – співучий, веселий, трохи лінькуватий. У зв’язку з порушеною проблемою деякими вченими підтверджується унікальність кожного етносу. Так, М. Бердяєв з цього приводу зазначав: «Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць… Національна людина – більша, а не менша, ніж просто людина, в ній родові риси людини й ще є риси індивідуально-національні… Мрія про людину й людство, абстрагованих від усього національного, є прагнення до погашення цілого світу цінностей і багатств».

Український дослідник П. Гнатенко визначає національний характер як сукупність соціально-психологічних рис (почуттів, емоційно-вольових якостей, ціннісних та національно-психологічних настанов), властивих нації на певному етапі розвитку, детермінованих соціально-економічними, історичними і географічними умовами її існування, що виявляються в культурі, традиціях, звичаях і обрядах.

Співзвучним є розуміння національного характеру Л. Орбан-Лембрик, яка трактує його як «своєрідне, специфічне поєднання типових рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації; уявлення народу про себе, сукупність стійких, основних для національної спільності особливостей сприйняття навколишнього світу та форм реакцій на нього».

А. Баронін розуміє зміст національного характеру як поєднання національної свідомості, почуттів і характеру. Н.  Джандільдін, визначаючи зміст і структуру національного характеру, включає до нього звички і поведінку, емоційно-психологічні реакції на явища звичного і незвичного середовища, ціннісні орієнтації, потреби й смаки.

Риси національного характеру можна зрозуміти лише в контексті системи цінностей, яка в свою чергу визначається економічними, географічними умовами, способом життя народу. Ще у першій половині ХХ століття американськими вченими Р. Бенедикт і М. Мід було розроблено теоретико-методологічні підходи до дослідження національного характеру. Національний характер старались пояснити шляхом виявлення способів виховання дітей і особливостей дитячого досвіду. Показовою з цього погляду є праця Р. Бенедикт «Хризантема і меч», у якій з’ясовуються суперечності японського характеру.

Г. Гачев зазначає, що національний характер народу – це «важко вловима «матерія». Відчуваєш, що він є, але як тільки стараєшся його визначити в словах – він часто зникає...».

При виділенні типових рис національного характеру не слід вдаватись до їх абсолютизації. Жодна риса не може бути жорстко прив’язана лише до конкретної нації, оскільки кожна зрештою є водночас і загальнолюдською рисою. Ще У. Сомнер свого часу відзначав, що не все в етнічному є однаково цінним, є й таке, від чого треба відмовлятись або що треба ретельно переглядати («Народні звичаї», 1906 р.).

І. Кон зазначає, що вчені-психологи, досліджуючи проблеми національного характеру, підкреслюють набір стійких якостей, рис, які можна вимірювати, порівнювати, і, як наслідок, формувати на їх основі психологічний паспорт-характеристику для кожного народу. Проте така ситуація можлива лише теоретично, адже аналогічний портрет-характеристику важко окреслити навіть для окремого індивіда.

Конкретизуючи твердження І. Кона, А. Дашдаміров констатує, що такі паспорти не тільки неможливі, ілюзорні, але й непотрібні та шкідливі. Вчений доводить, що завдання етнопсихології полягає не в тому, щоб просто охарактеризувати особливості людей, обумовлені їхньою етнічною належністю. Значення її в з’ясуванні впливу конкретних соціально-економічних, політичних і культурних умов на формування національного характеру.

Вивчаючи особистісні риси певного етносу, необхідно виявляти той конструкт, який би міг апріорно розглядатись як універсальний. Так, досліджуючи грецьку суб’єктивну культуру, Г. Тріандіс і В. Вассіліу відстежують у ній такий конструкт («філотімос»), який зустрічається, за їх спостереженнями, у 74% «психологічних автопортретів». Філотімос – це людина горда, щедра, чесна, з почуттям обов’язку.

Сучасна дослідниця Т. Стефаненко застерігає від однозначних підходів до розв’язання окресленої проблеми: «Спроби визначити етнос через ряд ознак постійно зазнавали невдач, до того ж, з уніфікацією культури кількість етнодиференційних ознак невпинно скорочується… ». Автор пропонує вивчати етнос як стійку групу людей, що усвідомлюють себе її членами на основі будь-яких ознак, які сприймаються як етнодиференційні. Незважаючи на постійну зміну соціального середовища, відносна стійкість ознак національного характеру, на її думку, все ж зберігається.

Таким чином, описуючи національний характер, дослідники звертають увагу на спосіб життя, темперамент, ціннісні орієнтації етносу. При цьому спостерігаємо ототожнення термінів «національний характер», «базова особистість», «модальна особистість», «конфігурація культур». Останнім часом термін «національний характер» замінюється поняттям «особистісні риси».

Попри очевидну термінологійну невизначеність, зміст поняття «національний характер» трактується більшістю вчених як фіксація певних типових рис, які виявляються у випадках, коли йдеться про групи, а не про окремих людей.

Зазначається, що виділити риси характеру конкретного етносу досить складно. Проблема полягає в тому, що серед індивідуальних ознак (вроджених, вікових та ін.) потрібно вирізнити типові, найбільш характерні для певної етнічної групи особливості, які і складають національний характер.

Дослідженим є той факт, що своєрідність нації існує і знаходить вияви у матеріальній і духовній культурі народу, зокрема, в його мистецтві, літературі, традиціях, звичаях та обрядах.

Діалектика національного та загальнолюдського в національному характері виявляється як в одиничних, так і в загальнолюдських рисах. Як же досліджувати національний характер? Знаходити специфічні особливості психіки одного народу і протиставляти їх рисам іншого народу? Чи аналізувати вияви загальнолюдського в національному? Остання точка зору видається більш прийнятною.

У кожного етносу спостерігаються своєрідні вияви загальнолюдського в конкретних соціально-економічних та історичних умовах. Змістом національного характеру є це специфічне, своєрідне, неповторне, а виникає воно в результаті прояву загального в одиничному.

Етнічна своєрідність найповніше розкривається в національній культурі, його музиці, пісні, живописі, народній творчості. Проте ми не можемо відкидати впливу на національну культуру загальнолюдських цінностей. Таким чином, національне та загальнолюдське в національному характері завжди поєднується.

Неоціненним вкладом у дослідження проблематики етнопсихології, зокрема, національного характеру, є наукові розвідки Д. Чижевського. У його напрацюваннях підкреслено, що національний характер у різних народів має свої особливості. Більше того, мова йде про різні психологічні чи соціальні типи. Відмінності у національному характері вчений пояснює місцевими умовами, які роблять структуру характеру різнобарвною та різноманітною.

Д. Чижевський пропонує визначати національний тип шляхом дослідження народної творчості; вивчення найяскравіших історичних епох; характеристики найвизначніших представників народу.

Визначаючи найбільш типові риси українського народу, вчений називає емоційність, сентиментальність, ліризм, своєрідний український гумор, вказує на вияви в характері українців індивідуалізму та свободолюбності. Окреслюються і негативні ознаки індивідуалізму, який може призвести до самоізоляції й конфліктів.

Аналізуючи причини становлення окремих рис українців, Д. Чижевський вказує на вплив природи України і два її історичні періоди – княжу добу (пов’язану із прийняттям християнства і запровадженням письма, що вплинуло на розвиток літератури) й добу бароко (пов’язану з розквітом пластичного мистецтва й літератури, використанням декоративності).