3. Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака нації. Емоційний (емотивний), пізнавальний (когнітивний) та поведінковий (конативний) компоненти ментальності, їх головні функції

Аналізуючи національний характер, учені застосовують термін «ментальність», уперше введений до наукового обігу французькими істориками школи «Анналів» Ж. Люб’є і Р. Мандру в середині 50-х років XX ст. Проблему ментальності неодноразово порушували дослідники різних наукових шкіл: В. Вундт (загальні уявлення як зміст душі народів); Ф. Хсю (соціальні уявлення, які співпадають у членів певної культури); Г. Шпет («типові колективні переживання»); Г. Тріандіс («суб’єктивна культура»). Л. Леві-Брюль використав термін mentalite, Ж. Рішар з’ясував особливості ментальної активності, С. Лур’є виділила центральну зону ментальності, котра, на її думку, складається з локалізації джерела добра, локалізації образу зла; уявлень про спосіб дії, при якому перемагається зло. Вивчаючи ментальність етнічних спільностей, дослідники інколи зводять її до національного характеру. Прикладом може слугувати твір О. Дауна «Шведська ментальність». Центральною характеристикою ментальності шведів він називає «duktig» – компетентність у найширшому смислі слова.

Ментальність може відображати духовний світ людини чи соціальної спільноти, епохи або етнокультури. Вона завжди пов’язана з певними соціально-психічними явищами. З цього приводу Л. Красавін зазначає, що можна говорити про ментальність, характерну для певної епохи. Саме тому «ментальність» допомагає здійснити аналіз особливостей національного характеру людей в етнічному аспекті.

Розрізняють поняття «ментальність» та «етнічна ментальність». Ментальність є однією з визначальних інтегральних етнопсихологічних ознак як окремої людини, так і нації у цілому. Саме вона трактується як важливий етнопсихологічний феномен.

Ментальність – це цілісне вираження духовних спрямувань, що не зводяться до суми суспільної свідомості (релігії, науки, мистецтва тощо), а є специфічним відображенням дійсності, зумовленим життєдіяльністю народу в певному географічному і культурно-історичному середовищі етносу (за А. Льовочкіною).

Визначають такі компоненти ментальності:

- Емоційний (емотивний) компонент, який вміщує сукупність емоційних станів і переживань і створює потужний енергетичний заряд, стимулює пізнавальну активність та виступає її своєрідним мотивом.

- Пізнавальний (когнітивний) компонент передбачає оволодіння особистістю системою знань на основі набуття індивідуального життєвого досвіду.

- Поведінковий (конативний) компонент знаходить вияв у діях та вчинках етносу. Завдяки цьому компоненту виражаються ціннісні орієнтації етносу.

Етнічна ментальність виявляється в життєвих настроях людей, які домінують, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, в системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, в сімейних засадах, у ставленні до природи.

На основі аналізу соціально-психологічних досліджень М. Грушевського, М. Костомарова, О. Кульчицького, В. Липинського сучасний дослідник А. Баронін виділяє чотири системоутворюючих ознаки менталітету:

- інтровертність вищих психічних процесів у сприйманні навколишньої дійсності (акцент на проблемах особистісно-індивідуального світу);

- вияви сентиментальності, чуттєвості, емпатії, любові до природи, естетизму народного побуту;

- анархічний індивідуалізм (прагнення до особистісної свободи за відсутності стійкості та дисципліни);

- домінування емоцій та почуттів над волею та інтелектом.

На сучасному етапі розвитку українського етносу саме ментальність стає відносно самостійним і навіть визначальним соціально-психологічним фактором, який зумовлює процеси етногенезу.