2. Поняття маргінальності в етнопсихології. Причини маргіналізації

Поняття маргінальності в етнопсихології трактується в різних аспектах: інколи в значенні межовості, деколи розуміється як перехідність чи невизначеність.

Можна вести мову про існування маргінальних особистостей, сформованих на порубіжжі різних культур. Характеризуючи риси такої людини, В. Павленко і С. Таглін вказують на роздвоєність, внутрішні суперечності, трагічні розлади з самим собою в силу неможливості засвоєння особливостей культури. Чому ж виникає такий дискомфорт чи дисгармонія? Які проблеми виникають при цьому в особистісному зростанні людини? У якому віці проблеми маргіналізації є особливо загрозливими? Сучасні дослідження засвідчують, що перебування на межі кількох культур унеможливлює реалізацію світосприйняття певної конкретної етнічної групи. Народження дитини у змішаному в етнічному плані шлюбі вже само собою містить небезпеку майбутньої роздвоєності національної свідомості.

У багатьох етнопсихологічних дослідженнях розкривається поняття «етнічний маргінал». Учені характеризують його як людину, яка не має чітких етнокультурних орієнтацій, не може з упевненістю окреслити свою причетність до певного етно­су чи до якоїсь конкретної культури. Такі люди деколи називають себе «громадянином світу» і стверджують, що етнічна спільнота не відіграє суттєвої ролі у становленні особистості.

Безумовно, що сучасна самоактуалізована людина належить людству. Ії живить певна культура, але вона піднімається над нею, образно кажучи, як дерево піднімається над землею, яка його виростила: його гілки вже спрямовані до сонця, а не до своїх коренів. Проте спроможність спрямування гілок до сонця якраз і визначається міцністю коріння, яке живить усю рослину. Йдеться якраз про можливості успішної самореалізації особистості під впливом високого рівня етнічної самоідентифікації, структурованих та усвідомлених етнопсихологічних життєвих орієнтацій.

Любов до культури, яка виростила людину, в жодному випадку не применшує вищий, інтегративний патріотизм по відношенню до всього людського роду і до всіх націй. Однак, громадянин світу з переконаннями абсолютного космополітизму, без батьківщини, без коренів, буде набагато гіршим громадянином світу, ніж людина, яка увібрала в себе почуття родини, батьківщини, рідної мови і національної культури (за А. Маслоу).

Причин маргіналізації є декілька. Найважливішими з них можна назвати міжетнічні шлюби та міграційні процеси населення. Етномаргінали з їхньою психологічною розколотістю, амбівалентністю особистості є найпоширенішими носіями асоціальної поведінки. М. Новикова з цього приводу зазначає: «Рим загинув, коли йому вже не стало чого рятувати як свою найвищу й абсолютну святиню, – коли він увесь суцільно обернувся на державу маргіналів».

Дещо інше змістовне наповнення має явище культурної маргінальності. Значна частина населення Землі з різних причин проживає за межами своєї країни, засвоює елементи культури іншого етносу. Це один із аспектів культурної маргінальності. Крім того, непоодинокими є факти, коли представ­ники окремих етносів, особливо малочисельних, проживають на порубіжжі різних культур; при цьому один з етносів часто перебуває на вищому рівні соціального чи економічного розвитку. Така межовість також призводить до культурної маргінальності. Наслідком описаної ситуації є руйнування етнічних коренів, нівелювання національного «Я», дифузія національної са­мосвідомості. При цьому змінюється світогляд, ціннісні орієнтації людини, іншим стає механізм усвідомлення етнічної ідентичності, поведінка людини стає невизначеною, непередбачуваною. Усе зазначене посилювало культурну маргіналізацію.

За час існування комуністичного режиму виникла велика загроза маргіналізації різних етносів, які проживали на території СРСР. Причина полягала у тому, що постулатом комуністичної ідеології було намагання сформувати «єдину націю – радянський народ». Цей «жорстокий» експеримент у своєму зародку був приречений на невдачу. В незалежній Україні з’явились можливості для відродження та розвитку етносів, які населяють її простори. Розбудова українцями власної держави може сприяти поступовій демаргіналізації та реідентифікації.

3. Соціально-психологічна сутність поняття «нація». Основні етнічні та культурологічні ознаки нації. Системоутворююча та динамічна сторони психології  нації. Психологічні передумови цілісності нації

На сьогодні не існує загальноприйнятого науково-обґрунтованого визначення поняття «нація». Більшість учених сходяться на тому, що основою для формування нації може слугувати колективне усвідомлення почуття спільності, яке виявляється у бажанні проживати спільно. А вершиною цього прагнення повинно бути бажання мати свою державу.

Кожна нація має свою історію, тобто свій початок і свій кінець. У зв’язку з цим розглянемо окремі теорії нації.

На відміну від етнічної спільноти націю характеризує не тільки рівень соціально-економічного розвитку, але і внутрішня структура, яка базується не на кровній спорідненості, а на соціальному принципі (за А. Бароніним). Для нації притаманний високий ступінь внутрішньої згуртованості та національної самосвідомості. У різних мовах термін «нація» вміщує дещо відмінний зміст. Так, в англійській мові ним позначають плем’я, його етнічну територію, народ, етнічну спільність і країну, де живуть ці люди. У російській та українській мовах термін «нація» використовується для характеристики стійкої етнічної спільності. Крім означеного поняття в науковій літературі використовуються також поняття «народ», «народність». Термін «народ» вміщує у собі плем’я, народність, націю – всі етнічні спільноти.

Американський учений Г. Кон зазначає, що нації не можуть ототожнюватись із родами, племенами, етнічними групами, яких об’єднує походження від дійсного чи уявного предка або спільне місце проживання. Характерними ознаками нації він вважає спільне походження, мову, територію, звичаї, традиції, релігію тощо. Та лише бажання жити разом, на думку Г. Кона, згуртовує людей і складає основу нації. Цієї ж точки зору притримується і відомий американський соціолог Р. Емерсон, на думку якого вирішальним чинником у формуванні нації є відчуття спільності долі, розуміння спільності володіння надбанням минулого та життя в майбутньому.

За визначенням Р. Шпрінгера, нація – це спільність людей, які однаково думають та однаково розмовляють, культурна спільність групи людей, які не пов’язані між собою територією. На думку О. Бауера, – це спільність людей, яку об’єднує мова, національний характер на основі спільності долі. Вчений відкидає роль умов життя у формуванні характеру. З цього приводу постає питання: а як тут бути із яскравими відмінностями національного характеру англійців та вихідців із Англії – американців?

Переважна більшість визначень поняття «нація» зводяться до перерахування її складових, таких, як спільна мова, територія та економічне й політичне життя на ній, культура та релігія, спільні расово-етнічні коре­ні, закладені в генотипі, психологічна єдність, стрижнем якої є націо­нальна самосвідомість (за А. Бароніним).

Нація – це стійка спільність людей, яка склалась історично на основі спільності мови, території, економічного життя та психічного складу, що виявляється у спільності культури.

А. Льовочкіна визначає такі основні ознаки нації:

1. Мова як одна з найістотніших ознак нації. Розглянемо окремі нації з точки зору використання ними рідної мови.

Українці, росіяни, білоруси, які живуть за межами своїх країн, не зав­жди володіють рідною мовою, але вважають себе українцями, росіянами та білорусами, і немає підстави не вважати їх такими. Євреї, що живуть за межами Ізраїлю, як правило, не володіють івритом. Існують нації з двома або й більшою кількістю мов – швейцарці, ін­дуси, бельгійці, канадці. І навпаки, є різні нації, які мають спільну мову ­– німці, австрійці, жителі Люксембургу, Ліхтенштейну, частини Швейцарії говорять німецькою. Жителі Канади, Австралії, Нової Зелан­дії говорять англійською, хоча належать до різних націй. До різних націй належать серби та хорвати, але мови у них майже однакові.

У світі мов також існує таке явище, як піджан-мови (від слова «бізнес») – своє­рідні міжнародні мови. Вони сформувались тоді, коли європейським ко­лонізаторам потрібно було налагоджувати стосунки з корінними жителями Африки, Америки, Індонезії, Китаю та Тихоокеанських островів. Європейці не вважали за необхідне ви­вчати місцеву мову. На корінне населення ж вони дивились, як на дітей, котрим не під силу вивчити мову дорослих, тобто європейців. За­войовники розмовляли з жителями колоній спрощеною, «дитячою мовою». Аборигени, сприйнявши цю мову, трохи її змінювали, добавляючи до неї свої слова. Таким чином формувались нові мови, які називались креольськими.

Отже, мова, хоч і є дуже важливою, глибинною ознакою нації, але не такою, без якої нація може втратити свою етнічну специфіку.

2. Політична та економічна діяльність на спільній території. Можливе існування нації і без таких важливих ознак, як спільна політич­на та економічна діяльність на єдиній території. У межах різних держав перебувають такі нації, як ірландці, азербайджанці, курди, узбеки, ки­тайці. Євреї майже впродовж двох тисячоліть не мали своєї держави та території. Цигани і тепер їх не мають. Українська, вірменська та інші ді­аспори відірвані від своїх держав, вони розкидані по всьому світу, але зберегли свою національну самобутність.

3. Релігія. Такі релігії, як християнство, іслам і буддизм, об’єднують безліч націй і є світовими релігіями. У багатьох націй співіснують дві або кіль­ка релігій. Так, багаторелігійною є американська нація – у США існу­ють усі більш-менш відомі релігії.

У Японії державною релігією вважається синтоїзм («шлях богів»), але вона мирно співіснує з буддизмом і конфуціанством. Синтоїзм вважається істинно народною японською релігією. За своєю сут­ністю вона наближається до язичництва (синто стверджує, що все у світі має душу – гори, квіти, веселка).

Буддизм, на відміну від простонародного синтоїзму, прижився в Япо­нії як релігія еліти, оскільки, маючи складне філософське підґрунтя, не сприймався рядовими японцями. Але ці різні релігії не ворогують між собою, а навпаки – утворюють певний союз. Так, у сільській місцевості синтоїстські та буддійські храми будують поряд, оскільки вважається, що боги синто захищають Будду від місцевих злих духів. Японська нація зазнала впливу трьох релігій. Синто наділив її чутливістю до краси природи, прагненням до чистоти та легендою про своє божественне походження. Буддизм із його філософією недовговіч­ності всього існуючого закріпив у народу риси стійкості і мужності. Конфуціанство принесло з собою ідею про те, що основа моралі – це вірність і повага до старших і влади. Ці риси лягли в основу японських традицій та національного характеру.

Своєрідний підхід до релігії мають цигани. Вони вважають своєю релігію тієї країни, в якій живуть. При зміні вітчизни вони змінюють і релігію, але в глибині душі завжди залишаються язичниками.

Таким чином, певну релігію не завжди можна ототожнювати з певною нацією. Те ж саме стосується культури та расових коренів.

4. Національна самосвідомість – єдина складова, без якої неможливе існування нації. Зміст її трактується як усвідомлення етнічної ідентичності. Інші фахівці вважають такою складовою національний характер, який робить націю неповторною та самобут­ньою. Окремі дослідники основною ознакою нації називають національну ідею.

Напрошується висновок, що не існує єдиних, суттєвих ознак нації. Є лише певний їх набір, з якого при характеристиці нації обираються ті, які виявляються найбільш яскраво.