Лекція 3. Проблема етносу та нації в етнопсихології План

1. Психологічна характеристика етносу. Поняття етнічних спільнот та груп. Умови походження та модифікації етносу. Теорії виникнення етнічної спільноти.

2. Поняття маргінальності в етнопсихології. Причини маргіналізації.

3. Соціально-психологічна сутність поняття «нація». Основні етнічні та   культурологічні ознаки нації. Системоутворююча та динамічна сторона психології  нації. Психологічні передумови цілісності нації.

4. Поняття про національну ідентифікацію. Сучасні процеси національного та державного будівництва.

1. Психологічна характеристика етносу. Поняття етнічних спільнот та груп. Умови походження та модифікації етносу. Теорії виникнення етнічної спільноти

Етнос у структурі етнопсихології розглядається як соціальний орга­нізм певної території і певних груп людей (за А. Льовочкіною). Найважливішими ознаками такого соціального організму є спільна мова, загальні риси культури та побуту, особливості психічного складу.

Ю. Бромлей відзначає, що під етнічною спільністю слід розглядати всю етнічну ієрархію – від етнографічної групи до етнолінгвістичної спільноти. Вченим була розроблена класифікація етнічних спільностей:

- елементарні етнічні одиниці (мікроетнічні одиниці) – етнічні групи, сім’ї;

- субетнічні підрозділи – етнографічні групи;

- міжетнічні спільності (макроетнічні одиниці) – мовні сім’ї чи групи (слов’яни, романо-германці);

- клани – родові союзи, тотемічні клани на релігійній основі;

- плем’я – об’єднання великої кількості родів і кланів на основі спільної мови чи діалекту, звичаїв;

- народ – різні типи спільностей (для прикладу, сільське населення).

С. Токарєв вважає, що етнічна спільність базується на одному чи декількох видах соціального взаємозв’язку між людьми: спільність походження, мова, територія, державна приналежність, економічні зв’язки, культурний уклад, релігія. Проте, на його думку, жодна з названих ознак не є обов’язковою для характеристики етносу. Однак більшість дослідників сходяться на тому, що саме культурна специфіка повинна розглядатись як превалююча та етнодиференційна ознака етносу, яка дозволяє у всіх без винятку випадках відмежовувати один етнос від іншого.

На думку В. Козлова, основними ознаками етнічної спільності є: етнічна самосвідомість, самоназва, мова, територія, особливості культури, певна форма соціально-територіальної організації.

Однією з ознак етнічної спільності вчені називають ендогамію, тобто укладання шлюбних союзів лише в межах певної групи людей. Це забезпечує етнічну однорідність сім’ї, збереження традиційної культури, стабілізацію етносу. «Прорив ендогамії» викликає загрозу для існування етносу.

За твердженням окремих дослідників, зміна основних ознак етносу, таких, як мова, культура, релігія, територія, може привести й до зміни самого етносу. Як свідчить історія, таке явище може і не спостерігатись. З цього приводу А. Льовочкіна зазначає, що єв­рейський народ утратив свою територію та державу, навіть частково мову, проте його етнічна сутність не асимілювалась. Було декілька факторів, які відіграли етноінтегруючу роль, серед них – націо­нальна релігія – іудаїзм та національна ідея. Саме релігія та ідея допомогли єврейському народу повер­нути через тисячоліття власну територію, державність, мову, відродити культуру.

Аналогічні приклади можна привести і з історії українського народу, адже його доля була не менш трагічною та драматичною. Українська мова заборонялась, культу­ра знищувалась, землі грабувались, проте його «самість» (ядро) збережено і понині.

Проаналізуємо умови походження та модифікації етносу. Як зазначає А. Льовочкіна, у процесі історичного розвитку не виявлено випадків, коли б етногенез відбувався за якимось єдиним правилом. Із цього приводу авторка аналізує дискусійні проблеми щодо гіпотез походження українського етносу. Так, за однією з них, ук­раїнський етнос з’явився у період феодального роздроблення на руїнах Київської Русі приблизно у XІІІ-XIV ст.; інша версія стверджує, що це відбулось значно пізніше – на рубежі ХІХ-ХХ ст. При цьому підкреслювалось, що український народ є прямим спадкоємцем культури Київської Русі, а його ет­нічні корені сягають епохи скіфів і сарматів, антів та гунів і навіть кель­тів. Останню версію якраз і підтримували українські історики М. Костомаров і М. Грушевський. Із часом Л. Гумильов охарактеризував згадану версію як вияв «войовничого провінціоналізму», а причину його пояснював комплексом меншовартости українців. Щоб певним чином скрити «комплекс Йони», придумувались амбітні теорії походження етносу.

Становлення кожного етносу мало свої особливості. Загальновідома схема: племінні союзи – народності – нації не завжди ілюструє складний та суперечливий процес етногенезу. З цього приводу Л. Шкляр зазначає, що як немає народів, які про­йшли б усі рівні суспільно-економічних формацій, так немає і націй, які пройшли б усі стадії етногенезу – від родоплемінної спільності до національних утворень.

Кожний етнос встановлює свої цінності, які виконують роль відповідних норм. У цьому контексті А. Баронін характеризує соціальну та психологічну норми етносу. Так, соціальною нормою етносу є те, що визнається та схвалюється переважною більшістю представників етносу і виявляється у громадській думці. Психологічна норма етносу – це своєрідні межі застосування певної соціальної норми.

Актуальним в етнопсихології залишається і дослідження проблеми етногенезу. Етногенез – це виникнення кожної етнічної спільності, що зумовлюється безпосередніми контактами людей, які до неї належать. Коли говорять про етногенез, то переважно мають на увазі ситуацію, коли люди живуть на одній території. Втім, виступаючи умовою формування етносу, цілісність території не є обов’язковим та необхідним фактором.

У науковій літературі надибуємо і поняття «етнікос», яке розуміється як спільність людей, що характеризуються усвідомленням своєї єдності і відмінностей від інших подібних утворень. Етнікоси переважно виступають основними видами етнічних спільностей.

Виділяють наступні способи існування етносу (за А. Бароніним):

- зародження (початковий етап утворення етнічної спільності);

- розширення (зміцнення зв’язків всередині етносу; зростання його чисельності за рахунок асиміляції; підвищення рівня етнічної самосвідомості; поява прагнення до диференціації за певними критеріями: релігійними, соціальними, економічними, культурними);

- зниження (розпад) рівня активності (виникнення дискримінаційних процесів усередині етносу; знецінення національної ідеї; зниження рівня активності; асиміляція із сусідніми спільностями; втрата території, культури, мови, єдності);

- перехід у гомеостаз – статичний стан етносу (формування динамічної рівноваги стану етнічної спільності, саморегуляції на основі зворотного зв’язку).

Для кожної етнічної групи характерні етнічні процеси, які поділяються на:

- процеси етнічного об’єднання (консолідація, асиміляція, інтеграція);

- процеси етнічного роз’єднання (розпад єдиної спільності на декілька самостійних частин).

На думку В. Козлова, основним критерієм для етнічних процесів слугує зміна основної етнічної ознаки – етнічної самосвідомості (відбувається поступове заміщення почуття приналежності до однієї етнічної спільності на почуття належності до іншої).

Поняття «консолідація» та «асиміляція» мають також неоднозначне трактування. Так, консолідація розуміється як злиття кількох самостійних народів, близьких за мовою, культурою; як процеси згуртування в одній етнічній групі; як поглинання певним народом іншої етнічної групи. Щодо асиміляції, то її розглядають і як природний процес (зумовлений розширенням міжетнічних контактів у результаті соціально-економічних рухів), і як процес насилля (результат політики офіційних кіл певної країни).

На первинній стадії міжетнічного спілкування виділяють акомодацію та адаптацію (пристосування до іншого етнічного середовища). На думку А. Бароніна, заслуговує на увагу і феномен «дифузії культур», який полягає в обміні елементами культур між різними етнічними групами (із більш розвинених культур елементи проникають у менш розвинені, що скорочує природний шлях розвитку суспільства).