3. Етнопсихологічні дослідження в Росії та Україні. Причини дискредитації етнопсихологічної науки в кінці 20-х років минулого століття у Росії

У працях російських та українських філософів і суспільно-політичних діячів другої половини XIX – початку XX ст. розроблялись проблеми етнопсихологічних особливостей різних народів.

В Росії донауковий період розвитку етнопсихології тривав до 1846 р. (Н. Надєждін виступив з програмною заявою на засіданні Російського географічного товариства з питань вивчення народів, що входили до складу Російської держави, – було виділено три сфери дослідження: мову, «етнографію фізичну» і «етнографію психічну»).

Проаналізуємо вклад окремих постатей у розвиток етнопсихології. Висвітлення окремих проблем етносу знаходимо в працях В. Белінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського. Так, актуальною на той час видавалася думка М. Чернишевського про те, що за властивостями характеру представники панівних класів мають більше подібних рис, аніж у порівнянні із селянами своєї країни. Слушним видається і твердження М. Чернишевського про рівнозначність усіх народів.

Ідею про унікальність шляху розвитку російського народу, про так звану «руську самобутність» сформулювали слов’янофіли, зокрема, О. Хом’яков, П. Киреєвський, С. Аксаков, Ю. Самарін та ін.

Беззаперечним внеском у розвиток етнопсихології, у розробку проблематики російського етносу є праці філософів В. Соловйова, К. Леонтьєва, М. Бердяєва, однак у їхніх поглядах зустрічаємо чимало суперечливих тверджень. Так, К. Леонтьєв висловив думку про винятковість російського народу-богоносця. Він зазначав, що навіть між такими спорідненими слов’янськими народами, як російський та український, спільним є тільки православ’я. Такі думки висловлені К. Леонтьєвим під впливом праці Н. Данилевського «Росія та Європа», провідною ідеєю якої було підкреслення принципової протилежності Росії та Європи.

Другий період – описовий – завершився в Росії в 1935 р. (найвідоміша праця Г. Шпета «Вступ в етнічну психологію», 1927 р.). Наукові розвідки російського вченого Г. Шпета заслуговують на особливу увагу. Полемізуючи із Г. Штейнталем, М. Лацарусом, В. Вундтом, він підкреслював, що між окремими представниками етнічних груп існують суттєві відмінності, але в них завжди можна знайти те спільне, що їх об’єднує. Це спільне є не простою сумою чи сукупністю подібних особистостей, а «репрезентантом багатьох індивідів». Учений, подібно до М. Лацаруса, Г. Штейнталя, В. Вундта, вивчав такі вияви душевного життя, як мова, міфи, вірування, мистецтво. При цьому одним із превалюючих факторів розвитку етнічного він вважав мову, значення якої дещо гіперболізував. Г. Шпет указував на необхідність виявлення типових колективних переживань народу, які в сучасній науці називають ментальністю. Пропонуючи вивчати переживання людей, учений зазначав, що ніде так яскраво не виявляється психологія народів, як в його ставленні до ним же створених духовних цінностей.

Г. Шпет першим у Росії почав викладати курс етнічної психології. У 1920 р. вчений організував при Московському університеті перший у країні кабінет етнопсихології, який було закрито після його звільнення з університету з ідеологічних мотивів. Цьому талановитому досліднику так і не вдалося розвинути свої ідеї із-за політичних переслідувань та передчасної смерті у 1937 році.

В. Бехтєрев пропонував вивчати психологію народів шляхом вивчення колективної рефлексології, відкидаючи при цьому вивчення міфів, звичаїв, мови. При цьому вчений не визнавав поняття «народна душа», «народні почуття», «народний дух». Актуальним для етнопсихології вважав дослідження настроїв суспільства, творчої роботи та суспільних дій.

Наприкінці 20-х років минулого століття предметом етнічної психології було визначено соціально-історичний розвиток поведінки етносу. Розробку цих проблем надибуємо у дослідженнях учених культурно-історичної школи, яку очолював Л. Виготський. Під етнічною психологією він розумів так звану «психологію примітивних народів», тому необхідним вважав проведення порівняльного аналізу психічної діяльності «культурної людини» та «примітиву» за допомогою кроскультурного аналізу. Л. Виготським була розроблена науково-дослідна програма з педології національних меншин. Замість традиційного тестування за основу досліджень пропонувалось взяти вивчення національного середовища та все те, що визначає етнічну своєрідність психічних процесів. Цікавими видаються пропозиції щодо дослідження психіки дітей національних меншин, яку Л. Виготський пропонував вивчати не в порівнянні з психікою «стандартної» дитини, а на основі порівняльного аналізу з психікою дорослої людини тієї ж етнічної групи.

Третій період – закладання наукових основ – у Росії розпочався в 1936 р. (проведення О. Лурією в Середній Азії польових робіт із використанням експериментальних методик, результати яких опубліковано лише в 1974 р., довели, що зміна суспільно-історичної формації та характеру суспільної практики призвели до корінних змін психічних процесів узбеків, зокрема їхнього сприймання, мислення, уяви). Цей етап характеризувався забороною на дослідження проблем етнічної психології (1937-1958 рр.). У цей час розпочалася дискредитація психологічної науки, апогеєм якої стала постанова «Про педологічні збочення у системі Наркомосу». Психологічна наука, а етнопсихологія в першу чергу, трактується у цей час як загроза існуючому тоталітарному комуністичному режиму. Етнопсихологія характеризується як «буржуазна» наука; такою вона залишається упродовж тривалого часу (у 1964 р. в енциклопедичному словнику етнопсихологія все ще визначалась як одна з гілок буржуазної психології).

Четвертий період – становлення етнічної психології – розпочався в 1985 р. (захист кандидатської дисертації Г. Солдатовою в Інституті психології АН СРСР). Дослідження окремих аспектів етнопсихології активізувалися в 60-ті роки минулого століття, проте до розпаду СРСР проведення фундаментальних розвідок у цій галузі залишалось проблематичним. Лише після краху комуністичного режиму можна було остаточно констатувати той факт, що формування єдиної нації – радянського народу – залишилось лише ілюзією, яка ніколи не могла стати реальністю.

Період становлення етнічної психології характеризується активним залученням експериментальних методів дослідження, збільшенням публікацій і підготовкою висококваліфікованих фахівців. Основними центрами дослідження проблем етнічної психології в Росії є Інститут психології, Інститут антропології та етнології РАН, а також кафедри соціальної психології Московського і Санкт-Петербурзького державних університетів.

В Україні початок вивчення етнічних якостей психічної діяльності пов’язують із філософською системою Г. Сковороди, найперше – з його концепцією самопізнання людини. У праці «Симфонія про народ» філософ підкреслював, що самопізнання людини відбувається у трьох напрямах: загальнолюдському (визначення рис, які відрізняють людину від інших живих істот); національному (визначення своїх відмінностей як члена етносу) та індивідуальному. Г. Сковорода звернув увагу на споглядально-рефлексивну настанову у філософії. На його думку, найголовніша проблема людського існування – щастя конкретної людини – досягається лише шляхом самопізнання, через яке виявляється «внутрішня», «сердечна», «єдина людина». Тільки таким чином людина осягає «петру» (камінь) як духовну основу, центр та підвалину бентежного і пристрасного душевного життя.

Окремі аспекти етнопсихологічних досліджень пов’язують з першими народознавчими розвідками в Україні, зокрема, з анонімними «вільними портретами» національного характеру українця (наприклад, характерологічний портрет слобожанина).

На теренах нашого краю проблеми етнопсихології активно досліджувались ученими, філософами та суспільними діячами. Значний внесок у цю сферу зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський. Беззаперечним вкладом у розвиток української етнопсихології є погляди І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Українки, П. Грабовського, С. Подолинського, В. Шухевича, М. Сумцова, В. Охримовича, П. Юркевича.

Дослідники намагались віднайти шляхи пізнання «душі» етносу. Так, М. Костомаров зазначав, що для вивчення народного характеру треба шукати джерела, в яких народ виявив би себе позасвідомо. Одним із них він пропонував обрати пісню. Розвиваючи свої ідеї, М. Костомаров підкреслював, що в різні історичні часи символи українського національного характеру були наділені специфічними ознаками: символ воїна, захисника, лицаря; символ чумака, мужика за заняттями, козака за духом; символ селянина з рисами козака, але лише в період парубоцтва.

У подальших наукових розвідках учений розкривав роль географічного та історичного чинників у формуванні національного характеру. На особливу увагу заслуговує праця «Дві руські народності», де автор окреслює вплив на етнічні особливості як географічного чинника, так й історичних обставин. З особливостей історичної долі українського народу М. Костомаров виводить різноманітний етнічний склад населення України. Навіть дух терпимості й відсутність національної гордості та зверхності вчений пояснює тим фактом, що українці віками працювали в різних країнах світу, а також служили вояками в інших державах.

О. Потебня рішуче критикував погляди окремих учених щодо можливого стирання відмінностей між народами та їх злиття в якусь нову спільність. І ніякі наслідки прогресу в житті суспільства, на його думку, не зможуть призвести до такої ситуації. Ним запропоновано принципово новий напрям дослідження механізмів формування психології етносу – вивчення «народності», яка характеризує суттєві відмінності одного народу від іншого, становить його національну неповторність. Ці погляди вченого знайшли різнобічне розкриття у таких працях, як «Думка та мова», «Мова і народність», «Про націоналізм».

Творчий розвиток ідей О. Потебні знаходимо у науковій спадщині Д. Овсянико-Куликовського, зокрема, у його праці «Психологія національності». Дослідник характеризує мову як стрижень народної психіки, а національну своєрідність виводить із особливостей мислення представників етносу. Ним окреслюється механізм та визначаються засоби формування психологічної своєрідності націй.

Розвиток національної етнопсихології пов’язується також з іменами В. Антоновича, М. Грушевського, М. Драгоманова, які дотримувались думки про роль географічного положення та історичних умов у формуванні психологічної неповторності етносу. Спеціальна етнографічно-фольклористична розвідка «Світогляд українського народу» належить І. Нечую-Левицькому, унікальному письменнику, етнографу, якого І. Франко справедливо назвав «всеобіймаючим оком України». У цій праці викладено досвід осягнення світогляду рідної нації, співвідношення в ньому народних традицій, віри, науки, філософії, історії, схарактеризовано образи героїв української міфології: бога Господаря, богині Сонця, богині Зорі, богині Хмари, богині Весни, Купайла, Коляди, русалок, мавок, полісунів, польовиків, домовиків, чортів, відьом, вовкулаків, Долі, Злиднів.

У переважній більшості праць вітчизняних учених підкреслювався демократизм українців, особливі їх нахили до музики та співу, залюблення у природу, що наскрізно пронизує український фольклор. Але ці окремі описування, на думку сучасного дослідника В. Хруща, не дали цілісної характеристики українській нації.

Розвиток етнопсихології в українській діаспорі. Вдалі спроби здійснення різнобічного аналізу психічного складу українського етносу було зроблено представниками української наукової думки, зокрема, О. Кульчицьким, В. Липинським, Ю. Липою, Д. Чижевським та ін. Серед рис національного характеру вони називали демократичність, сердечність, волелюбність, емоційність, пісенність, наближеність до природи, культ жінки та родини, релігійність, толерантність до інших народів, працелюбність, гостинність. Д. Чижевський у праці «Нариси історії філософії на Україні», змальовуючи національний характер, виокремлював такі типові ознаки, як індивідуалізм, прагнення до свободи, неспокій, рухливість, чутливість, сентиментальність, ліризм.

Аналізуючи процес розвитку етнопсихологічної думки в українській діаспорі, сучасна дослідниця Н. Кіцак називає два підходи до з’ясування етнопсихологічних особливостей: культурно-центрований та особистісно-центрований. Представниками першого підходу, за її спостереженнями, було здійснено порівняльний опис культурних конфігурацій, притаманних для певного етносу, зокрема, процесу виховання дітей, формування виховного ідеалу (О. Кульчицький, Ю. Липа, В. Липинський, І. Мірчук, Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич, В. Янів, Я. Ярема). Серед представників світової науки, які розробляли концепцію означеного напрямку, можемо назвати Р. Бенедикт, М. Вебера, Ф. Гегеля, Е. Дюркгейма, А. Зігфріда, Ф. де Кулянжа, М. Мід. Основний аспект дослідження особистісно-центрованого підходу становить вивчення збірного, типового образу, який поєднує в собі найбільш характерні ознаки певного народу. Іншими словами, цей підхід базується на з’ясуванні змісту поняття «модальної особистості» (Д. Донцов, І. Мірчук, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, Я. Ярема). Основні ідеї цих досліджень резонують з аналогічними науковими висновками А. Інкельса, А. Кардинера, Д. Левенсона.