2. Європейські вчені про психологію народів (середина XVIII – перша половина хіх ст.). Становлення етнічної психології у другій половині хіх століття

Якісно новий етап у дослідженні етносів починається із середини XVIII ст. і пов’язується з іменами Г. Гегеля, К. Гердера, К. Гельвеція, І. Канта, Ш. Монтеск’є. Наскрізними у поглядах названих вчених були ідеї про націю, народ, національний характер.

Цікавий підхід відстежуємо у роздумах французьких просвітителів, які пов’язували «дух народу» насамперед із географічними факторами, не заперечуючи впливу інших чинників. Ш. Монтеск’є, прихильник географічного детермінізму, так визначав зумовлення національного характеру кліматичними умовами: «Влада клімату сильніша від усіх інших влад... Народи жарких кліматів нерішучі, як старі люди, народи холодних кліматів відважні, як юнаки». Він писав, що над дикими племенами панує виключно природа, клімат; «китайцями керують звичаї, в Японії тиранічна влада належить законам». Учений наголошував, що зміна клімату призводить до зміни національного характеру. Проте обумовлення характеру народу лише кліматичними умовами є одностороннім. Певні народи живуть в одній кліматичній зоні, але мають різні форми державного правління, різну культуру та релігію, різну психологію. Водночас можна знайти подібні за характерами народи, які живуть на різних континентах і в різних кліматичних умовах. У будь-якій кліматичній зоні можна зустріти поряд як працелюбні й енергійні народи, так і відсталі й меланхолійні.

Сучасник Ш. Монтеск’є англійський філософ Д. Юм на противагу географічному детермінізму висловив припущення, відповідно до якого всі розумні істоти живуть не відокремлено один від одного, а тяжіють до спілкування та об’єднання. У результаті систематичних контактів подібні нахили та звички передаються від людини до людини, від однієї групи до іншої. Об’єднання людей в одну політичну організацію, розв’язання ними спільних питань, пов’язаних з обороною, торгівлею, управлінням, призводять до формування не тільки спільної мови, спільних схильностей, а й національного характеру (за П. Гнатенком).

В іншого представника французької просвіти К. Гельвеція простежуємо аналогічні погляди, які різнобічно відображено у праці «Про людину». Вчений зазначав, що всякий народ має свій особливий спосіб бачення та відчування, який і зумовлює своєрідність характеру. Зміна характеру відбувається деколи раптово, інколи поступово. Це пояснюється змінами, які відбуваються у формах правління та в суспільному вихованні. Національний характер, за К. Гельвецієм, – це спосіб бачення та відчування, який є характерним тільки для одного народу і залежить, в основному, від соціально-політичної історії (форм правління). Учений доводить, що трансформація особливостей національного характеру зумовлюється змінами форм правління в державі, які впливають на соціально-політичні відносини між людьми. Найяскравіші раптові зміни національного характеру виявляються під час революцій, переворотів, коли ймовірний перехід людей зі стану свободи у стан рабства. У таких ситуаціях, зазначає К. Гельвецій, народ, який був гордим і сміливим, може стати слабким і боягузливим; в інших же ситуаціях динамічні зміни в суспільстві можуть сприяти розвитку свободи, а вияви демократизму – актуалізувати становлення позитивних рис характеру. Вченим було закладено наукові принципи розуміння сутності національного характеру, такі, як ідея розвитку, соціальної обумовленості та рівнозначності народів. Таким чином, однією з найяскравіших ідей французького філософа є ідея рівнозначності народів і рас за своїми інтелектуальними здібностями.

Серед представників німецької класичної філософії проблеми етносу досліджували І. Гердер, Г. Гегель, І. Фіхте, І. Кант.

І. Гердер не розмежовував поняття «народний дух», «душа народу», «народний характер». Термін «душа» використовувався ним поряд із такими ознаками, як мова, забобони, музика. Він пропонував вивчити особливості етносу із середини, зливаючись з ним. Учений підходив до формування національного характеру з точки зору єдності зовнішнього (кліматичні умови) та внутрішнього (органічні, зокрема, генетичні особливості). У процесі розвитку етносу І. Гердер головну роль відводив внутрішнім факторам. Аналізуючи значення спадковості, він зауважує, що роль генетичних основ полягала лише у породженні органічних утворень на Землі, клімат же сприяв або протидіяв цій силі. Вченим порушено також проблему рушійних сил розвитку суспільства, що знайшло відображення у філософській праці «Ідеї до філософії історії людства». Істотно, що І. Гердер описав риси слов’янських народів, серед яких назвав їхню щедрість, гостинність аж до марнотратства, працелюбність, миролюбство, милосердя, любов «до сільської свободи», схильність до підпорядкування і покори. Він також підкреслював важливість їхньої ролі в історичному процесі.

Трактування окремих етнопсихологічних понять надибуємо і в філософських поглядах І. Канта. Саме він одним із перших дав наукове обґрунтування таким поняттям, як «народ» і «нація». Народ, за Кантом, поняття ширше, ніж нація. Якщо народ – це об’єднана у тій чи іншій місцевості велика кількість людей, що становить єдине ціле, то нація – це лише частина народу, яка через спільне походження визнає себе об’єднаною в одне громадянське ціле. Філософом дано визначення національному характеру, основним виявом якого є ставлення до інших народів, гордість за свою державну та суспільну свободу. Дотично характеризуючи вплив географічного чинника на становлення національного характеру, вчений доводив, що клімат і ґрунт, як і спосіб правління в державі, не можуть слугувати основою національного характеру. Особливу же роль Кант відводив генетичній складовій, яка і прогнозує формування характеру в майбутньому. Саме риси предків, які закріплені генетично і передаються з покоління у покоління, визначають ознаки національного характеру. Свою думку вчений аргументував тим, що при зміні місця проживання та форм правління характер народу переважно не змінюється. Спостерігаємо, що у такій ситуації зберігається мова, рід занять, традиції, способи відпочинку, костюми народу. І. Кант окреслив як позитивні, так і негативні риси характерів європейських народів – німців, французів, англійців, іспанців, італійців, здійснивши при цьому їх порівняльний аналіз.

Доволі популярним у науковій думці початку XIX ст. стає поняття «дух народу», яке розглядається у контексті аналізу національного характеру. В подальших філософських та соціально-політичних дослідженнях це поняття набуло всебічного розвитку (Г. Гегель, І. Фіхте). Так, Г. Гегель у праці «Філософія духу», визначаючи сутність національного характеру, підкреслює вияви в ньому суб’єктивного духу в різних природних умовах, які за своєю суттю визначають специфіку духовного світу націй та рас, особливий дух народу. При цьому вчений рішуче висловився проти ототожнення понять «характер» і «темперамент», підкреслюючи їхню істотну відмінність за змістовним наповненням (національний характер – це риса національної спільноти, темперамент – риса окремої особистості).

Друга половина XIX ст. характеризується становленням етнічної психології як самостійної науки. Повертаючись до наукового внеску М.  Лацаруса і Г.  Штейнталя у започаткування етнопсихології, зауважимо, що за їхніми переконаннями, народна душа є майже незмінною, не набуває конкретних рис від покоління до покоління і становить собою напівмістичний феномен. У статті «Думки про народну психологію» ними підкреслено спільні ознаки самосвідомості окремих народів, встановлено психічну сутність народного духу, джерелами пізнання визначено мову, міфи, характер, релігію, звичаї та історію етносу. Серед недоліків теорії М. Лацаруса та Г. Штейнталя їхні послідовники якраз і називають ідеалістичне трактування народного духу, надання йому напівмістичного характеру.

Вступаючи у полеміку з цієї проблеми, В. Вундт у праці «Психологія народів» обґрунтував ідею про залежність особливостей етносу від соціально-культурних факторів. Учений заперечував твердження Г. Штейнталя та М. Лацаруса про незмінність субстанційності народної душі, яка, на його думку, є сукупністю вищих психічних процесів, котрі виникають у результаті спільного життя етносу, душевних переживань, відчуттів, прагнень, які можна дослідити шляхом вивчення мови (як рушійної сили науки та поезії), міфів (як основи релігії), звичаїв (як моральних принципів). В. Вундт вважав, що етнопсихологічні диференційні ознаки піддаються змінам, корекції та вдосконаленню. Попри окремі відмінності у поглядах на природу етнічного, В. Вундта, М. Лацаруса, Г. Штейнталя нерідко вважають представниками одного напрямку – «психології народів».

Інший напрям у дослідженні етнопсихологічних особливостей, пов’язаний з іменами Г. Тардта та Г. Лебона, дістав назву «психологія мас». Його представники зазначали, що в юрбі, де почуття домінують над розумом, нівелюється почуття особистої відповідальності, відбувається процес деіндивідуалізації особистості. Г. Лебон охарактеризував психічний склад етносу, вважаючи його не тільки синтезом живих істот, які до нього належать, але й синтезом усіх предків, які жили у попередні віки. Він, зокрема, підкреслював, що не лише живі, але й мертві відіграють особливу роль у сучасному житті певного народу. Вони є творцями його моралі і підсвідомими рушіями його поведінки. Зовнішні події, на думку вченого, є лише видимою поверхнею скритої тканини, котра і визначає ці події. Саме тому ні випадок, ні зовнішні обставини, ні політичні інститути не відіграють головної ролі в історії певного народу. Найважливіше значення він відводив глибоким істотним відмінностям між психічним складом різних народів, котрі призводять до того, що певні етноси переживають, думають і діють по-різному. Таким чином, вважає Г. Лебон, існують не лише анатомічні, але й психологічні види, на які закономірно впливає час. Для становлення певного психічного складу етносу необхідний тривалий термін, його ж руйнування може відбутись у доволі короткий проміжок часу. Якщо колективна душа певного народу міцна і розвинена, то це сприяє його розквіту, якщо ж душа починає розкладатися, то це свідчить про початок занепаду. За умови вкраплення чужого етносу час падіння пришвидшується. Показовою є думка автора з приводу того, що дорога, яка веде етноси на високий ступінь цивілізації, завжди дуже довга; а шлях, який веде до падіння, найчастіше буває дуже коротким.