Розділ ііі. Евтаназія як волевиявлення особи про дозвіл на переривання свого життя

3.1. Евтаназія як особиста воля особи

Визначивши у Конституції України (ст. 3) цілу низку вищих соціальних благ, законодавець обійшов питання їх диференціації. Однак усе ж таки доцільно було б визнати на законодавчому рівні, що серед усієї низки наявних рівновеликих немайнових благ саме життя людини є тією основоположною складовою, яка стоїть на вершині усіх суспільних пріоритетів, і саме життя людини повинно посідати визначальне становище серед інших соціальних цінностей. Адже якщо людина втрачає життя, всі інші блага та відповідні права, що виникають стосовно них, втрачають свій сенс. У сучасний період склалася парадоксальна ситуація: цінність життя людини як особистого немайнового блага зростає, що призвело до міжнародного та національного правового закріплення норм, які забезпечують всебічний захист життя. У той же час життя окремої людини день за днем знецінюється. До недавнього часу люди навіть не уявляли хоча б абстрактно оцінки життя в грошовому вираженні, а на сьогоднішній день призначається викуп заручників, ціна вбивства на замовлення та інше.

На цьому тлі особливо актуальною постає проблема евтаназії, що тривалий час дискутується в спеціалізованій літературі і має як прибічників, так і противників цього способу припинення життя людини. Особливої гостроти проблема набула в період розробки проекту Цивільного кодексу України, авториякого пропонували на одному з етапів узаконити пасивну форму евтаназії.

Діючий Цивільний кодекс України у ч. 4 ст. 281 закріплює заборону задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Слід звернути увагу на те, що забороняється як пасивна евтаназія (відмова від заходів, що продовжують життя пацієнту, який помирає), так і активна (навмисне прискорення за допомогою медичних засобів за бажанням хворого безболісної смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань) (ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров’я). Але в науці склалися дві протилежні позиції.

Перша — це прихильники евтаназії. Наприклад, А. Коні вважав, що вона допустима у виключних випадках, коли є такі умови як: 1) свідоме і стійке прохання хворого; 2) неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; 3) точна, безсумнівна доказаність неможливості врятувати життя, встановлена колегією лікарів при обов’язковій одностайності; 4) попередження органів прокуратури. Частково, лише з пасивною евтаназією, погоджується О. Домбровська, але як з винятковим заходом і лише у разі дотримання наступних умов: 1) ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби; 2) прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних результатів; 3) наявність висновку науково-дослідницького інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров’я; 4) прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й посвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; 5) згоди батьків, родичів хворого (батьків, дітей, дружини, чоловіка, сестер, братів).

Згідно з іншою позицією, евтаназія недопустима з моральної і юридичної точки зору: ніхто не може позбавити людину життя, яке повинно підтримуватись у всіх випадках до природного кінця. З огляду на це, слід поділити позицію законодавця, який забороняє будь-який вид евтаназії. На користь цього твердження хотілося б навести найбільш загальні позиції, які висловлюються в літературі.

Насамперед, рішення про евтаназію, попри те, що робиться особою усвідомлено, однак може бути здійснено поспішно та не зважено. Слід погодитись з авторами, які стверджують, що в стані хвороби практично не уникнути пороків волі, наприклад, помилки, примусового волевиявлення внаслідок насильства, погрози, шантажу,умовлянь тощо. По-друге, з погляду християнства життя — є дар Божий і лише Бог може дати та забрали його. Підсилює цю тезу також і релігійна заборона, що міститься в одній із десяти біблійних заповідей — «не вбий». По-третє, закріплення нормами права можливість евтаназії безпосередньо вплинена суспільну свідомість, оскільки з погляду суспільної моралі усе узаконене вважається таким, що заохочується державою. По-четверте, узаконення евтаназії може вплинути на можливість зловживань з боку медичного персоналу чи інших осіб і призведе до криміналізації медицини. Наприклад, у Нідерландах, в яких легалізована евтаназія не зняла, а навпаки загострила проблему «гарно задокументованих загадкових смертей». По-п’яте, це можливість лікарської помилки в прогнозі стану хворого. Цей аргумент є одним із найбільш вагомих, оскільки лікар, давши клятву Гіппократа, зобов’язується не зашкодити хворому. Окрім цього, у міжнародному кодексі медичної етики закладено обов’язок збереження людського життя. А це означає, що лікар повинен використовувати усі можливі засоби для підтримання життя хворого аж до його смерті.

Юристи ставляться до «жалості» з більшим недовір’ям, ніж інші громадяни, оскільки під це поняття можна списати і багато інших речей. Навіть письмова згода на «легку смерть» не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана в людини у несвідомому і навіть у свідомому стані.

В Україні легалізувати евтаназію було б невірним кроком. На сьогоднішній день надання їй правомірного характеру тягне за собою ряд негативних наслідків. В умовах нашої держави при бідності медицини вона може перетворитись у засіб умертвіння одиноких престарілих, інвалідів, хворих на рак та СНІД, на утримання і лікування яких не вистачає коштів. Медикам не потрібно буде ламати голову, як полегшити страждання хворого медикаментами, психологічними та іншими засобами, а вченим-біологам та генетикам — винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими життєнебезпечними хворобами. Крім того, в хворих у критичному стані розвиваються всякого роду депресії, які виражаються в невір’ї у сприятливий наслідок і самі по собі можуть ініціювати прохання хворого про смерть як швидке позбавлення від страждання.

Отже, можна дійти висновку, що сьогодні, з огляду на світовий і вітчизняний досвід, законодавчо врегулювати в Україні процес евтаназії, яка не суперечила б чинному та перспективному законодавству, а також не зачіпала професійного гуманізму та етики медичних працівників, неможливо.