2.2. Право вимагати від інших суб’єктів поведінки, спрямованої на забезпечення права на життя

Зміст і характер поведінки, яку має право вимагати управнений суб’єкт, випливає із змісту його суб’єктивного права і є дзеркальним відображенням його правомочностей. У зв’язку з цим чимало видів такої поведінки розглянуті в попередніх розділах. Ряд можливостей суб’єкта права на життя вимагати від інших осіб відповідної поведінки, забезпечується нормами різних галузей права та виходить за цивільно-правові рамки дослідження.

Стаття 282 ЦК України містить норму, яка визнає за людиною право вимагати усунення небезпеки життю, яка створена внаслідок підприємницької або іншої діяльності. Оскільки усунення такої небезпеки здебільшого неможливе силами самої особи, що її створила, дисертант пропонує визнати носіями обов’язку усунути небезпеку життю також відповідні державні органи.

Серед найактуальніших проблем здійснення права на життя шляхом вимоги до інших осіб вчинити певну поведінку або утриматись від її вчинення автор відносить евтаназію.

У випадку самогубства смерть людини перебуває у безпосередньому причиново-наслідковому зв’язку з усвідомленою поведінкою такої людини, у той час як при еутаназії смерть людини настає внаслідок поведінки (активної чи пасивної) іншої особи. При наданні інструкцій до певної поведінки на випадок хвороби, або перебування людини у такому стані, коли вона буде неспроможною висловити свою волю, мова йде не про прохання припинити життя людини, а про певний режим надання медичної допомоги, і не обов’язково про відмову від її надання. Такі інструкції надаються, як правило, заздалегідь, при відсутності нагальної загрози для життя. Людина, яка надає такі інструкції, принаймні на час їх надання, розраховує на виживання.

Можна визначити евтаназію як поведінку медичного працівника, спрямовану на припинення життя невиліковно хворої людини, яка перебуває у термінальній стадії хвороби, що завдає їй істотних страждань, вчинену з дотриманням процедури, передбаченої законом.

Враховуючи, що не спосіб припинення життя невиліковно хворого, а сам намір припинити його життя заради полегшення страждань є основою дискусії про допустимість чи недопустимість евтаназії, поняття активної та пасивної евтаназії, з юридичної точки зору, на думку автора, є тотожними. Тому "правило золотої середини" при вирішенні цього питання не може застосовуватись.

Автор розглядає проблему евтаназії виходячи з базових положень права людини на життя, а саме з того, що законодавство гарантує людині не життя, а право на життя і що згідно зі ст. 27 Конституції України ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Перша теза свідчить про те, що можлива легалізація евтаназії на Україні не призведе до суперечності із Конституцією України чи міжнародними документами. Друга теза наводить на думку про те, що не всяке позбавлення людини життя є свавільним і, відповідно, таким, що порушує закон. У цьому випадку еутаназія не може розглядатись свавільним позбавленням людини життя, оскільки самою людиною надано згоду на таку поведінку, а отже, евтаназія не суперечить ст. 27 Конституції України.

Автор відстоює тезу про можливість легалізації евтаназії в Україні. Евтаназія (активна і пасивна) у випадку її легалізації може здійснюватись лише за волею самої людини і в передбаченому законом порядку. Право людини на життя не може розглядатись як її обов’язок жити, тим більше за наявності смертельної хвороби, яка спричиняє їй істотні страждання.