Тема 2. Генеалогічні джерела і завдання їхньої наукової критики.

Генеалогія, як кожна спеціальна історична дисципліна має свою специфічну групу джерел і виробляє свою класифікацію й особливі методики роботи з ними. Савелов Л.М., відомий дослідник минулого, виділяв три головних групи джерел, що відрізняються по способу передачі інформації – усні, речовинні, письмові.

До усних джерел відносяться легенди й перекази, що містять інформацію генеалогічного характеру. Цей вид джерела дуже розповсюджений, але не достовірний. Наприклад, походження Баграта – першого предка роду князів Багратіонів виводиться від царя Давида Ізраїльського. По родовій легенді Баграт прибув із Филістії до Грузії в 575 р., прийняв водохрещення східнохристиянської (православної) церкви, мав у шлюбі Ферозис, сестру грузинського царя Мирдата Хастрояна. У даному випадку, як і в багатьох іншіх, довести походження Баграта від Давида неможливо, достовірний родовід доходить тільки до VIII ст.

До речовинних пам'ятників, що містять генеалогічну інформацію, відносяться герби, монети, медалі, надгробні пам'ятники, церковні приналежності, що у випадку їхнього дарування зберігали дані про всю родину дарувальника. Стосовно цієї групи джерел слід зазначити те, що кожен із них є об'єктом вивчення спеціальної історичної дисципліни (монети – нумізматики, герби – геральдики, медалі – медальєрки, значки – фалеристики). Однак, це не применшує їхнього значення як джерела для генеалогічного дослідження, наприклад, родові герби, обов'язково відображували походження і родовідні зв'язки його власника. Слід відмітити, що в Росії родовий герб став розповсюдженим досить пізно, що відбилося на його статусі та ступені інформативності, у даному випадку генеалогічного характеру.

Найбільш численним і цінним, а тому основним, видом є письмові джерела. Вони мають внутрішню класифікацію і поділяються на офіційні, історичні і сімейні. Офіційні джерела чи джерела офіційного походження містять у собі документи й акти, що виходять від урядових осіб і установ. Як приклад можна привести метрики про народження, шлюб, смерть, послужні списки, кріпосні акти, жалувані грамоти і т.д. До історичних пам'ятників у розглянутому контексті відносять різного роду документи загального значення, що містять дані генеалогічного характеру, наприклад, літописи, розрядні книги, родословці, писцові книги тощо. До сімейних письмових джерел відносяться спогади, записки, приватне переписування, духівниці й ін.

Крім того, усі історичні пам'ятники як докази походження та приналежності до того чи іншого прошарку, поділяються на дві основні категорії – прямі і непрямі. Прямими історичними доказами вважаються всі добутки письмового й образотворчого характеру, що створені з метою безпосередньо відзначити, описати чи уявити яку-небудь подію чи особу, тобто такі, котрі прямо відносяться до даної особи і містять інформацію про її походження чи родинні зв'язки. Непрямі говорять про дану особу в загальних висловлюваннях. До цієї групи відносяться майже всі історичні пам'ятники, у той час як більшість офіційних і сімейних пам'ятників відносяться до прямих доказів.

Найбільш достовірними вважаються джерела офіційного походження, а самими «ненадійними», тобто суб'єктивними – усні перекази й легенди про походження. Однак, потрібно мати на увазі, що будь-яке історичне джерело ще на попередній стадії роботи з генеалогічним матеріалом вимагає критичного відношення і наукового аналізу. У сфері практичної роботи зі збору генеалогічного матеріалу й складанню родоводів, варто мати на увазі, що крім офіційних архівів існують фамільні й сімейні, але як правило, вони стосуються одного чи декількох пересічних родів. Багато документів із приватних колекцій постраждали чи були цілком утрачені в роки війн і політичних потрясінь. Іншим більше повезло – вони були оброблені й опубліковані ще наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Після революції 1917 р. багато документів виявилися за рубежем, а після розпаду СРСР закордонними стали і російські архіви і бібліотечні фонди.

Стисло охарактеризуемо найбільш значні генеалогічні джерела офіційного походження. У першу чергу, мова може йти про різний рід родовідних і розрядних книг, що активно складалися в централізованій державі, і на сьогоднішній день є найважливішим історичним джерелом документального характеру. Ще із середини XV ст. – для важливих придворних чинів (боярські книги), а із середини XVІ ст. – для всіх інших (списки дворян і дітей боярських по містах). Боярські книги складалися в Розрядному приказі, як зведено-звітні документи, надавали списки бояр, окольничих, стольників і інших чинів із даними про поземельні володіння. Усі види розрядних книг вивчаються джерелознавством, як діловодна документація Російської централізованої держави і могли бути доказом належності до дворянства.

До середини XVI ст. відноситься Государевий родословець – перша родовідна книга Росії, що була складена в Розрядному приказі у 1555 р., оригінал документа не зберігся, але він став основою Оксамитової книги (її першої частини), і ми можемо вірогідно судити про його склад. Государевий родословець містив у собі опис 43 титулованих родів. З них 11 родів колишніх великих і удільних князів, що вели походження від легендарного Рюрика (1-2 глави). Третій розділ містить розписи родів царів Астраханських, Казанських, Кримських. Їхнє розташування відразу після родів Рюриковичів, у той час ще правлячої династії, було викликано політичними мотивами: ці землі тільки в середині XVI ст. були приєднані до Росії і необхідно було надати державного статусу місцевій родовій знаті. Наступні глави містять розписи родів удільних можновладних князів, знатних бояр, у числі яких Глинські, Сабурови і Годунови, Морозови з гілками, Адашеви. Це був не тільки перший родословець, але і перший офіційний документ генеалогічного характеру, що згодом використовувався, як зразок складання родоводів і як доказ у судових розглядах (посилання в судових розглядах зустрічаються з 1589 р.). Від нього ж пішла традиція виводити рід від іноземця і вести всім служивим людям списки.

Особливо активно робота зі складання родоводів розгорнулася після ліквідації місництва в 1682 р. У цей час роботу зі збору й систематизації родовідних розписів вела Палата Родовідних справ, яка у 1687-1688 роках підготувала родословну книгу, відому як «Оксамитова». В оригіналі цей рукописний пам'ятник скріплений по аркушах думними дяками Семеновим В.Г., Полянським Д.Т., Українцевим Є.І., складається з двох основних частин – Государева родословця і розписів XVI-XVII ст. Те, що Оксамитова книга – офіційний родословець, визначив В.Д.Філософів, герольдмейстер Сенату. Назва «Оксамитова книга» загальноприйнята, але не є офіційною: її немає ні на рукописі, ні на копіях. Так вона стала називатися в канцелярії герольдії через оксамитове плетіння. У 1787 р. відомий російський видавець і просвітитель Новиков М.І. опублікував цю книгу під назвою “Родословная книга князей и дворян российских и “выезжих”, помістивши на титульному листі публікації слова “яка відома за назвою Оксамитова книга”.

Після Жалуваної грамоти дворянству 1785 р. родовідні книги складалися по губерніях, де знаходилися земельні володіння дворян, депутатами дворянських зборів разом із губернським головою. Вони складалися із шести частин: дворяни, чиї предки володіли землями не менш ста років до 1785 р.; за військовими орденами чи чинами; за цивільними орденами чи чинами; іноземні роди; титуловане дворянство; давнє шляхетне дворянство.

Таким чином, ми бачимо: генеалогія має свою групу історичних джерел, що містять інформацію родовідного характеру. Більшість із них хронологічно відносяться до часів становлення централізованої держави, багато з них споконвічно були видом діловодної документації, тому інформація носить об'єктивний характер. Більш суб'єктивні родословці, а особливо – легенди про генеалогічне минуле. Усі історичні джерела повинні зазнавати наукової критики, методи якої розроблені джерелознавством і на практиці пройшли апробацію.