Ієрархія титулів західноєвропейського дворянства

Герцог – Племінний князь, у період феодальної роздробленості, значний територіальний володар. Один із вищих титулів, 2 місце після короля.

Маркграф – граф марки, він же маркіз = маркграфу. Посада затверджена Карлом Великим (742-814) для управління марками. Більш широкі повноваження, чим у графа (зокрема, постійна військова влада). Пізніше самостійний чи напівсамостійний володар.

Граф*– у ранніму середньовіччі королівська посадова особа, що була наділена у своєму окрузі (графстві) судовою, адміністративною, військовою владою. У період феодальної роздробленості територіальний володар, пізніше титул вищого дворянства

Віконт – від лат.vicecomes, заступник графа. Пізніше титул дворянства, нижче за графа, вище за барона.

Барон*– безпосередній васал короля. Пізніше титул дворянства, що займає останнє місце в ієрархії вищих титулів.

Баронет – зменшене від барона. Титул був уведений в Англії в 1611 р., займав середнє положення між вищою знаттю і нетитулованим дворянством.

Сеньйори – Нетитуловане дворянство.

* Зіркою позначені титули, що з петровськой доби були поширені в Росії.

Т итули, що не ввійшли до ієрархії

Ерцгерцог – в Австрії (Австро-Угорщині) - титул принців династії Габсбургів, офіційно був установлений у 1453 році.

Лорд – спочатку в середньовічній Англії феодал-землевласник і сеньйор своїх васалів, безпосередній васал короля. Пізніше титул англійського вищого дворянства (герцогів, маркізів), що одержують із XIV ст. пери королівства, які складають верхню палату уряду.

Пер – звання вищих аристократів Великобританії й Франції, що дає право бути членом палати лордів.

Важливою та загальноприйнятою складовою соціальної відмінності та відображення родової ієрархії був герб – «символічне зображення, складене на основі точних законів і затверджене верховною владою» (за вислов`ям П.П. фон Вінклера). Герб є предметом вивчення геральдики, яка підрозділяє їх на державні, територіальні, корпоративні, дворянські. Останні з перелічених є родовими гербами, ознакою соціального стана його носія.

Саме у становому суспільстві родовий герб існував як відображення соціального етикету, він був символом особи і власністю дворянського роду, передавався у спадщину з покоління в покоління. Не випадково слово «Herb» у різної транскріпції в багатьох європейських мовах означає спадщина. Вище ми згадували, що родовий герб є важливим джерелом в генеалогії. Історія західноєвропейського герба починається з ХІ-ХІІ ст., російського – з Петра І.

Тема 10. Формування родових титулів Росії, Україні.

Передісторією традиційного титулування була практика пожалувань звань, спочатку пов'язаних із виконанням конкретних обов'язків. Початок цієї традиції можна знайти в ранньофеодальній Русі. Першим званням, яке було пожалуване, але тоді ще не відокремилося від виконання обов'язків (як і в Західній Європі на першому етапі еволюції) було звання княжого мужа, боярина-дружинника, про що є відомості в літописах. У Київській Русі починає еволюціонувати титул князь, крім великого, з'являються удільні князі. У XIV ст. з'являються чини-звання, із яких утворилися придворні чини-посади допетровського періоду. Нижче приведені основні чини-звання в Російській централізованій державі.

Окольничий – придворний чин і посада в Російській державі XIII - початку XVIII ст. Посада згадується з 1284 р., первісно передбачала організацію подорожей князя, участь у переговорах з іноземними послами. У XIV-XV ст. окольничі входили до складу думи великих князів, будучи другим після боярина думним чином, призначалися керівниками приказів, полковими воєводами, брали участь в організації придворних церемоній.

Конюший – придворний чин у російській державі XV-XVII ст. Веде своє походження від князівського тіуна – конюшого XI-XII ст. З кінця XV ст. очолював Конюший приказ, у XVI ст. брав активну участь у дипломатичній і військовій діяльності. Останнім конюшим був Борис Годунов.

Кравчий – придворний чин, згадується з 1514 р. Спостерігав за усім, що до государева столу відносилося – їжа й питво, також відповідав за охорону життя государя. Під час парадних обідів стояв у столу государя. Чин був прирівняний до окольничого, під час відсутності дворецького його обов'язки виконував кравчий.

Постельничий – у XV-XVII ст. посадова особа Государева двору, яка відала государевою постіллю, майстернями, зберігала печатку «для швидких таємних державних справ», часто і особистою канцелярією государя. Постельничі входили до числа наближених радників государя і впливали на його діяльність.

Стольник – палацевий, потім придворний чин відомий з 1228 р. Обов'язки стольника були дуже різноманітні, у придворної ієрархії займав II місце. Стольників призначали на воєводські, посольські, приказові та інші посади. У XVII ст. особливо наближені до царя були ближніми (кімнатними) стольниками.

Чини-звання поділялися на думні, приказові і придворні. Деякі автори в окрему групу виділяють чини московських дворян, інші відносять їх до розряду придворних, тому що придворні посади розподілялися тільки серед бояр і дворян московського списку. Два вищих чина – боярина й окольничого – у XVII ст. здобувають характер винятково почесних звань, що дають право на заміну вищих чинів. Третім чином-званням був чин думного дворянина – спочатку посада члена Боярської Думи. Це думні чини-звання. Крім них існувала ієрархія приказових і придворних чинів-звань, що теж утворилися від найменувань посад. Від них варто відрізняти придворні чині, що залишилися посадами: кравчого, постельничого, скарбника, конюшого тощо. Ряди чинів-звань приказової і придворної служби замикалися нагорі почесними думними званнями. Чини стольників і стряпчих давалися обраним московським дворянам, що потім могли стати окольничими та боярами. Городові діти боярські цих чинів досягали рідко, а для більшості дяків вищим чином, що вони могли досягти, був чин думного дяка. В часи Івана Грозного з'являється жалуваний недворянський титул іменитої людини. Він був даний одному зі Строганових, що лікував царського улюбленця Бориса Годунова. При Олексії Михайловичі титул прийняв весь рід Строганових. Цей титул ставив його носія вище гостя, але не вводив у стан дворян.

Соціальна ієрархія існувала в будь-якому становому суспільстві, але в Росії вона набула особливих характерних рис, що дозволяє говорити про специфіку даної соціально-політичної традиції. До речі буде відзначити, що перші спроби складання родоводів у Росії мотивувалися саме необхідністю обґрунтувати свій статус у місницькій ієрархії, закріпити його для нащадків.

Місництво – система феодальної ієрархії у Російській державі XV-XVI ст., що регулювала службові відносини між членами служивих родин на військовій і адміністративній службі, при дворі. Більш коротке визначення, що передає суть цього поняття, може бути сформульоване так: місництво – це службова відповідність родів. Як складне явище соціально-політичного життя, воно не могло не звернути увагу істориків. У 70-80-ті роки XIX ст. цю проблему детально вивчав професор Новоросійського університету О.І. Маркевич; досить багато уваги місництву приділяв Л.М. Савелов. Ключевський В.Й. розробив спецкурс з історії станів у Росії, у якому також багато уваги приділив місництву.

У радянський період місництво вивчалося істориками як частина соціально-політичних відносин у Російській державі. У першу чергу можна назвати таких авторів як Веселовський С.Б., Шмідт С.О., Кобрін В.Б. Історики визначили, що місце в ієрархії визначалося не абстрактною знатністю, а службою предків великим князям. Характерною рисою було те, що місництво, як соціально-політична традиція, визначало не конкретну посаду, а взаємні відносини служивих людей. Його соціальне значення полягало в тому, що отриманий статус передавався в спадщину. Місництво, як система службових відносин, було засноване на тому, що взаємне співвідношення родів із покоління в покоління повинне було залишатися в тому самому положенні. Як правило, воно ґрунтувалося не на правовій нормі, а на випадку, який набував значення норми. У XV – XVI ст. місництво стосувалося вузького кола вищої аристократії, у XVII ст. воно охоплює більш широкі шари феодалів, перетворюючи місницькі суперечки в нерозв'язні конфлікти. Однак, місницький розпорядок мав і позитивні сторони: він обмежував князівське свавілля при призначенні на важливі державні посади, дисциплінував дружинників, бояр, тому, що за провину одного відповідав весь рід (той, хто надійшов на службу, давав клятву за себе і за своїх дітей).

Місницькі рахунки змушували дворян посилатися на бічних родичів, що стало однієї з причин формування в XV-XVI ст. родів. Історики в дорадянський період говорили, що «дворянство укладається в роди». Яблочков М. відзначав, що місництво зв'язало бічних і висхідних родичів в одне ціле й утворило поняття роду. Під родом мається на увазі сукупність людей різних поколінь від одного предка, при цьому рахунок іде по чоловічій лінії. Усередині роду також повинні були строго дотримуватися старшинства, для чого існував спеціальний рахунок, при якому син вважався молодше батька на три ступіні. Виходило, що 4 син дорівнювався у місницьких рахунках старшому онуку відносно голови роду, тобто своєму старшому племіннику.

Місницький розпорядок позначився, у першу чергу, на генеалогічному складі Боярської Думи, яка складалася з двох вищих чинів – боярина й окольничого. Ключевський В.Й., досліджуючи генеалогічний і соціальний склад Боярської Думи в XVI ст., наводить такі дані: 65% бояр - вихідці з титулованих родин (князі Ростовські, Ярославські, Шуйські, Мстиславські, Воротинські), 35% - нетитулована знать. Інший склад мали окольничі.У їхньому числі тільки 23% - представники знатних титулованих родів, а 67% - нетитулована знать, старе московське дворянство (Морозови, Шеіни, Кошкіни, Сабурови, Годунови).

Із середини XVI ст. у Думі закріпився третій чин, для неродовитих, але відданих – чин думного дворянина. У числі перших представників цього чина були Адашеви, Черемісіни. Таким чином, у Думі «зустрілися» вищий і нижчий розряди служивого прошарку. Дворяни одержали представництво у вищому органі влади і поряд із князівськими родами були занесені до Государевого родословця. Тоді ж вводиться звання московського дворянина, що було спадкоємним становим найменуванням, але могло здобуватися й особистою вислугою (знов для підвищення статусу представників нетитулованих родів). З нього починалася кар'єра знатної людини і закінчувалася для представників середньої й нижчої ланки. Усе московське дворянство поділялося на три розряди за родовитістю й розмірами московських маєтків. Брак першого міг компенсуватися розмірами другого.

Місництво було ліквідовано рішенням Земського собору 12 січня 1682 р. Цей важливий політичний акт був прийнятий за пропозицією князя Василя Голіцина, якого підтримав патріарх Іоаким. Була використана вже відома формула «службі бути без місць». Місництво, як своєрідна система станових відносин, супроводжувалося появою чинів та звань, котрі були формою соціального етикету в Російській централізованій державі.