2. Нормування шкідливих викидів в атмосферу

Важливими елементами моніторингу є визначення гранично допустимих концентрацій шкідливих хімічних домішок у повітрі, воді, грунті, продуктах харчування.

Гранично допустима концентрація (ГДК) – це максимальна кількість шкідливих речовин в одиниці об’єму або маси середовища води, повітря або грунту, яка практично не впливає на стан здоров’я людини. ГДК встановлюється компетентними установами, організаціями, комісіями як норматив. Останнім часом при нормуванні ГДК враховують не лише вплив забруднювачів на стан здоров’я людини, але і його вплив на диких тварин, рослин, гриби і мікроорганізми, природні угруповання, а також клімат, прозорість атмосфери й санітарно-побутові умови життя. Зараз у більшості країн світу встановлено значення ГДК більш ніж для 700 шкідливих газів, парів, пилу в повітрі.

Для санітарної оцінки ступеня забруднення атмосферного повітря важливим є визначення гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин у повітрі населених пунктів (ГДК с.д.н.); гранично допустимих максимальних разових концентрацій шкідливих речовин у повітрі населених пунктів (ГДК м.р.н).

Для всіх об’єктів, які забруднюють атмосферу, розраховують і встановлюють гранично допустимі викиди (ГДВ). ГДВ – це кількість шкідливих речовин, яка не повинна перевищуватися під час викиду в повітря за одиницю часу, щоб концентрація забруднювачів на межі санітарної зони не була вищою, ніж ГДК.

Гранично допустимий викид шкідливих речовин визначається за формулою:

, (6.1)

де – коефіцієнт розведення викинутого за 1 с забруднення до допустимої норми; – гранично допустима концентрація шкідливої речовини, мг/м³.

При розрахунку ГДВ на лісопереробних підприємствах необхідно враховувати ефект розсіювання викидів шкідливих речовин в атмосфері.

Розсіювання викидів в атмосфері залежить від: висоти труби, через яку здійснюється викид шкідливих речовин; секундного об’єму викинутих забруднень; різниці температур викинутої газової суміші та атмосферного повітря; умов вертикального та горизонтального розсіювання (температурної стратифікації); швидкості осідання забруднюючих речовин; їх фонової концентрації.

Для моніторингу важливим є визначення гранично допустимого навантаження (ГДН) на природне середовище. ГДН – це граничне значення господарського або рекреаційного навантаження на природне середовище, яке встановлюється з врахуванням ємкості природного середовища або ресурсного потенціалу, здатності до саморегуляції і відтворення з метою охорони навколишнього середовища, виснаження й руйнування. Під цим поняттям слід розуміти таку максимальну інтенсивність дії всієї сукупності факторів навколишнього середовища, при якій не виявляється прямий чи побічний шкідливий вплив на організм людини та її випадків і не погіршує санітарних умов життя.

Ці нормативи мають законодавче і є юридичне підгрунтя для санітарного контролю.

3. Нормування шкідливих викидів у стічні води

Відомо, що якість води залежить від кількості в ній шкідливих домішок. Санітарними правилами встановлені нормативи якості води у водоймищах двох категорій водокористування:

• водоймища питного й культурно-побутового призначення;

• водоймища рибогосподарського призначення.

Нормування якості води для першої категорії водоймищ здійснюється в радіусі 1 км від пункту водокористування, а для другої категорії – в місці випуску стічних вод, але не далі як 500 м від нього.

Нормуються: вміст плаваючих домішок, запах, присмак, колір, температура води, значення кислотності pH, склад і концентрація мінеральних домішок, кількість у воді кисню, гранично допустима концентрація отруйних і хвороботворних бактерій.

Нормування кількості у воді шкідливих та отруйних речовин здійснюють за принципом лімітуючого показника шкідливості (ЛПШ), під яким розуміють найбільш ймовірний вплив кожної речовини.

При нормуванні якості води у водоймищах 1-ї категорії використовують три види ЛПШ [7]: санітарно-токсикологічний, загальносанітарний та органолептичний. Для водоймищ 2-ї категорії використовують додатково токсикологічний і рибогосподарський ЛПШ. Відповідно встановлюються гранично допустимі концентрації шкідливих речовин окремо для 1-ї і 2-ї категорій водоймищ (табл. 6.2 і 6.3).

Санітарний стан води у водоймищі вважається задовільним із-за таких умов:

• у воді водоймища після змішування з нею стічних вод кількість розчиненого кисню не повинна бути меншою 4 мг/л у будь-який період року в пробі, відібраній до 12 години дня;

• повна потреба води в кисні при біохімічному окисленні домішок з температурою 20 С не повинна перевищувати 1 мг/л для водоймищ 1-ї і 2-ї категорій;

• вміст зважених речовин у воді водоймища після спуску стічних вод не повинен збільшуватися більш ніж на 0,25 і 0,75 мг/л для водоймищ 1-ї і 2-ї категорій;

• вода не повинна мати запаху і присмаку інтенсивністю більше 3 балів для морів і 2 балів для водоймищ 1-ї категорії, або при подальшому їх хлоруванні – для водоймищ 2-ї категорії;

• забарвлення не повинно виявлятися у стовпчику води, яка скидається, висотою 20 см для водоймищ 1-ї категорії і 10 см – для водоймищ 2-ї категорії і морів;

• реакція води водоймища після змішування її зі стічними водами повинна бути в межах ;

• стічні води не повинні містити мінеральних масел та інших плаваючих речовин в таких кількостях, які здатні утворювати на поверхні водоймища плівки та плями;

• мінеральний склад для водоймищ 1-ї категорії повинен перевищувати по щільному остатку 1000 мг/л;

• температура води водоймища в результаті спуску стічних вод не повинна перевищувати літом більше ніж на 3С порівняно з середньомісячною температурою води самого гарячого місяця за останні 10 років;

• у воді не повинно міститися збудники хвороб;

• у воді не повинно бути отруйних речовин в таких концентраціях, які могли би викликати шкідливу дію на здоров’я населення.