3. Втілення засад акмеїзму в творчості письменниці Анни Ахматової (Анни Горенко).

«З урочища Змієва, із града, із Києва, не жінку я взяв, а чаклунку» — так писав про Анну Ахматову її чоловік, відомий російський поет-акмеїст Микола Гумільов. Ця «київська чаклунка»так припала до душі читачам, що стала гордістю російської поезії, «одним із символів величі Росії» (О. Мандельштам) і навіть номінувалася на Нобелівську премію з літератури.

Коли вночі я жду її приходу,

Життя моє висить на волоску.

Над почесті, над юність, над свободу

Я ставлю Музу, гостю палахку.

А. Ахматова

Анна Ахматова (справжнє прізвище — Горенко, у заміжжі —Гумільова) народилася 11 червня 1889 р. в родині морського інженера Андрія Горенка (свого часу він викладав механіку в юнкерському училищі в м. Миколаєві) у дачному передмісті Одеси.

Через рік після народження дочки родина переїхала до Царського Села (тепер м. Пушкіно Ленінградської обл. РФ ). Згодом дівчинка стала ученицею царськосельської Маріїнської гімназії: літні канікули проводила під Севастополем.

1905 p. батьки Анни розлучилися. Мати з дітьми переїхали на Південь - спочатку до Євпаторії, а пізніше - до Києва, де дівчина закінчила гімназію й вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів.

25 квітня 1910 р. «за Дніпром в сільській церкві» Анна повінчалася з поетом Миколою Гумільовим. Саме він опублікував у 1907 р. її вірш «На руці його персні блискучі горять...» у паризькому журналі «Сиріус».

Медовий місяць подружжя провело в Парижі (зберігся портрет олівцем Ахматової роботи А. Модильяні). Потім поетеса переїхала до Петербурга і до 1916 р. жила переважно в Царському Селі.

Уже у Петербурзі Ахматова продовжила освіту на Вищих історико-літературних курсах.

І хоча цей екстравагантний шлюб проіснував недовго (досить швидко з'ясувалося, що дві творчі особистості, настільки ж яскраві, наскільки й різні, не можуть співіснувати у повсякденному житті), близькі взаємини з Гумільовим відіграли значну роль у мистецькому становленні поетеси. Принаймні перші серйозні кроки у ліриці вона зробила у річищі акмеїзму, видатним теоретиком і практиком якого був її чоловік (“Цех поетів”).

14 червня 1910 р. відбувся дебют Ахматової в знаменитій «башті» В’яч. Іванова (квартира, у якій збиралася письменницька еліта, нагадувала вежу).

У 1911 p., обравши літературним псевдонімом прізвище своєї прабабусі по материнській лінії, поетеса почала друкуватись у петербурзьких журналах, зокрема в «Аполлоні».

1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик, археолог, сходознавець, поет, перекладач.

У 1912 р. вийшла друком перша збірка А. Ахматової «Вечір». Упродовж десятиліття були створені й надруковані поетичні збірки «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Аппо Domini» (1922).

Після «Чоток» (1914) до А. Ахматової приходить слава. Її лірика, як іронічно зауважила сама поетеса, виявилася цікавою не лише «закоханим гімназисткам». Серед її шанувальників були поети, які тільки входили в літературу, — М. Цвєтаєва, Б. Пастернак. Стриманіше, але також прихильно до А. Ахматової поставилися О. Блок і В. Брюсов. У ці роки А. Ахматова стає улюбленою моделлю для багатьох художників і адресатом численних віршованих присвят. Її образ поступово перетворюється на невід’ємний символ петербурзької поезії епохи акмеїзму...

У роки Першої світової війни А. Ахматова не поділяла офіційний патріотичний пафос, проте вона з болем відгукнулася на трагедії воєнного часу («Липень 1914», «Молитва» та ін.). Збірка «Біла зграя», що вийшла друком у вересні 1917 p., не мала такого гучного успіху.

Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росію не покинула. У віршах тих років — збірки «Подорожник» і «Аппо Domini МСМХХІ» (обидві 1921 р.) скорбота про долю країни зливається з темою відчуженості від суєтності світу,

1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її єдиний син. Так народився «Реквієм» - найвидатніший поетичний пам'ятник жертвам сталінських злочинів.

З 1924 р. твори А. Ахматової не друкують. У 1926 р. мало вийти двотомне зібрання її віршів, проте цього не відбулося, попри тривалі та наполегливі клопотання. Лише в 1940 р. побачила світ невелика збірка «Із шести книг», а дві наступні аж у 1960-і роки —«Вірші» (1961); «Плин часу» (1965).

Розділила Ахматова долю свого народу і за часів Другої світової війни. Переїхавши 1941 р. з блокадного Ленінграда до Ташкента, вона сповна зазнала тяжких поневірянь воєнного лихоліття у тилу. Та попри численні побутові труднощі, внутрішню невлаштованість, негаразди зі здоров'ям, поетеса часто виступала у шпиталях, читаючи свої вірші пораненим. Війна стала головною темою її тодішньої творчості. 1944 р. Ахматова повернулася до Ленінграда. Місто скидалося на страшного привида. Перші враження від змученого блокадою міста вона описала у своїй прозі.

1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського

режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають із спілки радянських письменників.

1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».

1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.

1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо урочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила по мармурових сходах, а ректор спускався до неї.

Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на урочистому вечорі, присвяченому Данте.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії. Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

А.Ахматова і Україна.

• Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової.

• Барельєф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда Анни Ахматової, учасника першої оборони Севастополя Антона Горенка, де часто бувала поетеса. Відкрита в 1989 році до 100-річчя А.Ахматової.

• Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».