З іспанської літератури Федерiко Гарсíа Лóрка (1898—1936). “Про царівну Місяцівну”, “Балада про чорну тугу”, “Гітара”, “Газела про темну смерть”, “Касида про сон під зорями”.

ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС

Райнер Марія Рільке

Перекладач: Микола Бажан

Була це душ копальня дивовижна,-

у ній, як жили тихих срібних руд,

тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням

струміла кров, що до людей пливла;

тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець.

Там були

урвисті скелі, і ліси безлюдні,

і зведені над пусткою мости,

і той сліпий, великий, сірий став,

що над своїм глибоким дном повиснув,

як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна,

виднілася бліда стяга дороги,

простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони:

Попереду ішов стрункий мужчина

в киреї голубій; він нетерпляче

і мовчазливо в далечінь вдивлявся,

і крок його жадібно жер дорогу

великими шматками; в нього руки

звисали з-під киреї тяжко й хмурно,

немов забули вже про легкість ліри,

яка отак була вросла в лівицю,

як віть троянди у гілки оливи.

Чуття у ньому начебто двоїлись,

бо мчався зір, неначе пес, вперед,

вертався, і спинявся, і чекав

на повороті ближчому дороги,-

а нюх і слух позаду залишались.

Йому здавалось іноді, що він

вчуває кроки кожного з двох інших,

які за ним узвозом вгору йшли.

Проте це тільки крок його лунав

і вітер ззаду торгав за кирею.

Та він собі казав: \"Вони ідуть\",

казав це гучно й до луни вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо

обоє ходять. От якби посмів

він обернутись (але обертатись

було йому заказано при ділі,

яке він майже довершив),- тоді

побачив би, що йдуть обидва тихі:

це бог мандрівок і доручень дальніх

дорожній шлик над світлими очима,

вперед простерта палиця струнка,

маленькі крила, що об ступні б'ють,

і звірена його руці - вона.

Така кохана,- то її ця ліра

оплакала за плакальниць усіх,

аж світ на плач суцільний обернувся,

де знову все було: і ліс, і діл,

і шлях, і поле, і ріка, і звір;

але й в плачливому отому світі

так само, як над іншою землею,

і сонце йшло, й зоріло тихе небо,

плачливе небо в скривлених зірках,-

така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога,

хоч довгий саван заважає йти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

не думала й про мужа, що простує

попереду, не думала й про шлях,

що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям

наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

вона ввібрала в себе смерть велику,

таку нову, що й не збагнути їй.

Вона уже - не та білява жінка,

оспівана колись в піснях поета,

вона уже - не пахощі й не острів

широкої постелі, бо уже

вона не власність жодного мужчини.

Її розв'язано, мов довгі коси,

і віддано, мов пробуялу зливу,

й поділено, немов запас стокротний.

Вона - вже корінь,

і коли нараз

її спинив і з розпачем промовив

до неї бог: \"А він таки оглянувсь\",-

безтямно й тихо запитала: \"Хто?\"

А там здаля, при виході у світло,

стояв хтось темний, що його обличчя

не розпізнати. Він стояв і бачив,

як на стезі дороги польової

печальнозорий бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

1904

ЛОРЕЛЕЯ Г. Аполлінер

Жила у Бахарасі білявка чарівна

Усіх мужчин в окрузі з ума звела вона

І врешті сам єпископ позвав її на суд

Та виправдати мусив через її красу

О Лорелеє очі у тебе як смарагд

Хто вчив тебе чаклунства який великий маг

Прокляті в мене очі проклята я сама

Хто в очі ті загляне тому життя нема

У них не самоцвіти пекельнії вогні

В огні в огні спаліте ті чари навісні

В тім полум'ї шаленім і я старий горю

Хай судить тебе інший а я програв цю гру

Не смійся превелебний молися небесам

Спали мене благаю рятуйсь як можеш сам

Поїхав мій коханий у чужодальній світ

Спали мене благаю мені немилий світ

Болить у мене серце то мабуть не к добру

Сама на себе гляну вже знаю що помру

Болить у мене серце відколи я сама

Болить у мене серце бо милого нема

Призвав тоді єпископ трьох лицарів як стій

Ведіть цю божевільну в дівочий монастир

О Лоро тужна Лоро в очах у тебе шал

Іди іди в черниці забудеш марний жаль

І рушили в дорогу вони учотирьох

І плакалась небога до провожатих трьох

Пустіть мене молю вас на верх тії скали

Нехай ще раз спогляну на замок мій згори

Нехай ще раз побачу свій образ у воді

А потім прилучуся до дів святих і вдів

Вже коси золотаві на вітрі розплелись

Вернися Лорелеє гукали їй вернись

Ви бачите по Рейну там човничок пливе

А в човні тім мій милий і він мене зове

Вертається мій милий у мене серце мре

Не стямилась причинна шубовснула у Рейн

Побачила свій образ то і сама вмирай

Ті сонячнії коси ті очі як смарагд

ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА Й ВОДОГРАЙ

О постаті убиті любі

О дорогі розквітлі губи

Міє Мареє

Єтто Лорі

Анні і ти Маріє

Де ви дівчата

Я вас питаю

Та біля водограю

Що плаче й кличе

Голубка маревіє

Душа моя в тремкій напрузі

Де ви солдати мої друзі

Де ви Бійї Даліз Реналь

Печальні ваші імена

Як у церквах ходи луна

Б'ють відгомоном до небес

Ви в сонну воду глядитесь

І погляд ваш вмирає десь

Де Брак де Макс Жакоб Дерен

Що в нього очі як той Рейн

Де милий Кремніц волонтер

Вже може їх нема тепер

Душа ятриться з непокою

1 водограй рида зі мною

А як вони іще живі

Десь б'ються на Північнім фронті

Тим олеандри всі в крові

І сонце ранене в траві

На багрянистім горизонті

Райнер Марія Рільке

Ось дерево звелось...

Перекладач: Микола Бажан

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух.

І змовкло все, та плине крізь мовчання

Новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

змаліли в їх серцях. Їм за пристанок

недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа

і де при вході аж хитався ґанок, —

там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

Г. Аполлінер Міст Мірабо

Переклад М. Лукаша

Під мостом Мірабо струмує Сена

Так і любов

Біжить у тебе в мене

Журба і втіха крутнява шалена

Хай б'є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Рука в руці постіймо очі в очі

Під мостом рук

Вода тече хлюпоче

Од вічних поглядів спочити хоче

Хай б'є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Любов сплива як та вода бігуча

Любов сплива

Життя хода тягуча

Надія невгамовна жагуча

Хай б'є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Минають дні години і хвилини

Мине любов

І знову не прилине

Під мостом Мірабо хай Сена плине

Хай б'є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

«Суїні серед солов’їв» Еліот

Перекладач: Олександр Мокровольський

Ой, горе! Вразили мене на смерть!*

Горила Суїні** розставив коліна,

Руки впустив, регоче без тями.

Зебра на вулицях роздулась -

Стали з пасмуг жирафині плями. …

В імлі Оріон із Псом,

Принишкли морів пустині;

Дама в іспанськім плащі,

Моститься на коліна до Суїні,

Падає, скатертину тягне,

Перекинула чашку з кавою;

На підлозі сіда зручніш,

Позіхає, панчоху підтягує;

Кавою облитий, сахнувсь

Аж на підвіконня, та змовчав;

Гарсон несе бананів, цитрин,

Фіг та з теплиці овочів…

Виходить та й загляда у вікно,

Посміхається Суїні їм,

посмішку золоту

Обрамляють пишно гліцинії;

Хазяйка з кимось, не видно з ким,

У прочинені двері базікає,

А солов'ї*** за Серцем Святим,

Заливаються за базилікою,

Як заливалися в кривавім гаю,

Глушачи зойк Агамемнона

Й цвіркаючи рідким

На саван, і так осквернений.

РАНОК БІЛЯ ВІКНА

Т.Еліот

Вони гуркотять тарілками, сніданок готуючи

В кухнях підвальних уздовж вичовганих

тротуарів, -

Зрозумілі мені душі смутні покоївок,

Що проросли без надії за ворітьми.

Коричневі хвилі туману набігають на мене

Круговоротом облич на дні вулиці,

Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,

Безпричинну усмішку, що висне в повітрі

I щєзає над низкою дахів.

Перекладач: Максим Стріха

«Балада про чорну тугу» Ф. Ґарсія Лорка Клюють півні темний обрій,

ніяк сонця не знаходять;

Самотина Горова

із гори крутої сходить.

Пахне кіньми і тінями

її тіло, лите з бронзи,

груди, два курні ковадла,

круглим жалем тужать-стогнуть

«Самотино, що шукаєш,

чом блукаєш самотою?»

«Чом блукаю, сама знаю,

що тобі до мого болю?

Я шукаю в цьому краї

саму себе, свою долю»….

«Гітара» Лорка

переклад Лукаша

Як заридала моя гітара,-

розбилась досвітку криштальна чара.

Ой заридала моя гітара…

Хочу утішить — надармо,

хочу утишить — намарно.

Плаче, як вода,

що рине з яру,

плаче, як вітер,

що жене хмару.

Хочу впинити — надармо,

вона ридає за даллю.

Плаче пісок гарячий,

кличе біле латаття,

плаче стріла за ціллю,

вечір кличе світання,

плаче в голім гіллі

пташка остання.

А-ой, гітаро!

серці п’ять ножів

одним ударом!

Томас Стернз Еліот

Порожні люди

Перекладач: Віталій Коротич

I

Ми люди порожні,

Спустошені люди,

Соломою випхані,

Купчимось

I мозки солом'яні хилим.

Як шелести, шепоти наші

Тихенько й подібно

Тріщать шарудінням безсилим, …

III

Країно мертва,

Кактусовий краю,

Де ідоли камінні

Підвелися, щоб прийняти

Моління із долоней у мерця.

Вгорі - зоря вмирає миготливо.

Чи виглядає все подібно

У іншім королівстві смерті? …

IV

Невидющі, доки

Очі в нас не воскреснуть,

Як одвічна зоря,

Чи троянда зі ста пелюстками.

В королівстві присмерку й смерті

Єдина надія

Порожніх людей. …