2.2.Особливості макроекономічних моделей н. Калдора, Дж.Робінсон,

П. Сраффи.

На теоретичні дослідження Н.Калдора, Дж. Робінсон, П.Сраффи суттєво вплинула криза світової і національних економік у 70-80-ті роки ХХ ст. та їх аналіз у економічній теорії – феномен стагфляції.

Новими економічними явищами, що характеризували функціонування світового господарства у 70-х на початку 80-х рр. XX ст., були:

– подальше розгортання НТР,

– посилення інтелектуалізації та віртуалізації економічних відносин;

–вступ виробництва на основі переходу до наукомістких і ресурсозберігаючих технологій у фазу глобальної технолог модернізації;

– вичерпність традиційних екстенсивних факторів економічного зростання;

– загострення проблеми дефіцитності енергетичних ресурсів у вигляді глобальної енергетичної (нафто-газової) кризи розвинених країн. Також у цей період посилювалася роль екологічної складової економічного прогресу перед загрозою тотального руйнування навколишнього природного середовища.

Зростання інтернаціоналізації господарських зв’язків та панування транснаціональних корпорацій надавали кризовим явищам характеру глобальності.

Характерним було також поєднання глобальних проблем із поглибленням економічних суперечностей та виявів макроекономічної нестабільності економік провідних країн Заходу.

Світові економічні кризи 1974—1975 та 1980—1982 рр. були надзвичайної гостроти. Це поєднання циклічних спадів із низкою структурних криз – енергетичною, валютно-фінансовою, екологічною, що зумовило небачені раніше за глибиною й раптовістю шоки пропозиції. Стрімке зростання світових цін на нафту спричинило подоро­жчання паливно-сировинних ресурсів. Ціни на сировину та паливо впродовж 1972—1973 рр. перевищили зростання їх за період від кіпця Другої світової війни до 1972 року, що завдало нищівного удару по пропозиції. Зумовило спад у країнах із розвиненою ринковою економікою за одночасного зростання цін. Суттєвою відмінністю від попередніх циклічних спадів стало та­ке нове економічне явище, як стагфляція — одночасний спад зі зростанням безробіття, та інфляція. Необхідність пошуку шляхів виходу з кризи кейнсіанського напряму призвела до посилення критики кейнсіанської ортодоксії з боку представників неортодоксального кейнсіанства.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XX ст., посилюється розмежування в середовищі кейнсіанства, переоцінка вагомості ортодоксальної теорії кейнсіанства. Це призвело до формування двох основних тенденцій подальшого розвитку цього напряму:

перша – традиційні кейнсіанці, представники старого покоління кейнсіанців, які залишилися на непохитних позиціях кейнсіанської ортодоксії:

друга – посткейнсіанці, що являли собою молоду генерацію науковців-іноваторів, які виступили з різкою критикою ортодоксальної кейнсіанської теорії. Вони утворили дві течії:

– американська течія або монетарне посткейнсіанство: Р. Клауер, П. Девідсон, С. Вайптрауб, X. Мінскі;

– англійська течія посткейнсіанства, або калецькіансько-неорікардіанське: Дж. Робінсон, Н. Калдор, П. Сраффа, Л. Пазінетті, Я. Крсгель, Дж. Ітуелл.

У 70-х рр. посткейнсіанство як нове теоретичне відгалуження кейнсіанського напряму зробило спробу оновлення макроекономічної теорії з урахуванням змін у тогочасній ринковій економіці.

Теоретичні положення посткейнсіанства:

– теорія Дж. М. Кейнса, яка є основою обох напрямів посткейпсіанства;

– критичне й творче використання ідей монетаризму та неокласичної мікроекономічної теорії американськими посткейнсіанцями;

– відродження рікардіанства, і передусім методологічних за­сад його теорії вартості представниками англійського посткейнсіанства (П.Сраффа);

–використання англійськими посткейнсіанцями здобутків інституціонального напряму економічної теорії, враховуюючи у влас­них дослідженнях існування і взаємодію соціально-економічних та політичних інституцій;

– використання наукових ідей макроекономічної теорії й тео­рії розподілу національного доходу, економіко-математичні методи дослідження польського економіста Міхала Калецького; визнання деякими представниками англійського посткейнсіанства (Дж. Робінсон) доцільності використання елементів марксистського аналізу, особливо макроекономічних, загально-рівноважних аспектів теорії суспільного відтворення.

Посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загальновизнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.).

Спільні цілі посткейнсіанських течій:

– теоретичне протистояння неокласичній системі;

– необхідність завершення кейнсіанської революції;

– створення нового синтезу макро- та мікроекономіки.

Але поряд з цим американське та англійське посткейнсіанство мають певні відмінності та особливості. Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятіс­тю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства. З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв'язано розробку концепції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так:

– формування доходів не зв'язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсіанці вбачають, з одного боку, у соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — у дії ринкових сил;

– рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідношення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін.;

– визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон'юнктурі, спричинені підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес економічного зростання і розподілу значно більше аніж зміни відносних цін;

– гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату.

На думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале­жить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку. Так, система розподілу за Н. Калдором має забезпечувати відповідний рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мірою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів доходу, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому підсумку можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто більше заощаджує.

Н. Калдор вважав, що в сучасній західній економіці рівень виробництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних ви­робничих ресурсів, отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним фактором, що формує характер взаємозв'язків між економічними змінними, є, за Калдором, технологічні умови виробництва. Саме ці умови впливають і на величину капітального коефіцієнта, і на необхідний для його підтримування обсяг інвестицій.

Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсіанства, яке виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембріджської школи П'єро Сраффа. Його концепцію, викладену у праці «Виробництво товарів за допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової теорії розподілу. П. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності» і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. П.Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції, яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує одержання кожним із факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному доході відповідно до граничної продуктивності.

Конкуренцію в сучасній економіці західних країн П.Сраффа визнає за недосконалу. По-перше, на його думку, криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. Так, наприклад, на великих монополістичних підприємствах гранична величина витрат виробництва завжди є меншою, а отже, розмір отримуваного ними доходу більший. Це додатково посилює монополістичні тенденції, що призводять до захоплення ринку окремими підприємствами.

По-друге, межами дальшого розширення виробництва для під­приємця є проблеми реалізації виробленого товару, у результаті чо­го знижуються ціни і зростають витрати обігу. Якщо існує можливість зниження цін окремими продавцями, підкреслює П. Сраффа, то нема мови про жодну вільну конкуренцію.

По-третє, згідно з класичною теорією ціна є основною умовою вільної конкуренції. П. Сраффа, проте, вважає, що ціна на товари є не єдиним привілеєм для покупців. Факторами, що зумовлюють вибір ними того чи іншого товару, є його якість, торговельна марка тощо. Це означає, що окремі покупці готові купувати товар певної фірми навіть за вищу ціну, оскільки він найбільше відповідає їхнім потребам. За таких умов ринок окремих товарів розпадається на кілька ринків тих самих товарів, але на кожному з них існуватимуть різні ціни.

Для того, щоб проникнути на інші ринки, кожному окремому продавцю необхідно збільшити витрати обігу, а відтак на власному ринку вони мають привілейоване становище, що зрівнює їх із монополіями. Модель олігополії передбачає конкурентну боротьбу. Амереканський економіст Р.Чемберлін будує модель, за допомогою якої аналізує дії незале­жних продавців однорідного продукту. Він зазначає, що підставою для встановлення їхньої монополії стають ознаки диференціації товару:

– виняткові якісні характеристики продукту;

– марка фірми; особлива упаковка; місцезнаходження фірми;

– особливі форми обслуговування;

– реклама, що підкреслює винятковість товару.

Ситуація, за якої монополія не забезпечує повного контролювання ринку, на його думку, пояснюється конкуренцією між виробниками різних модифікацій однойменного продукту, що призводить до його диференціації і перетворення його власників на монополістів. Це не виключає «завершеної монополії» на якийсь різновид продукту, але влада такої монополії не поширюватиметься на все коло товарів цієї групи, обмежуючись лише окремим товаром. Як результат, виникає особлива форма протистояння — монополістична конкуренція, що має на меті сформувати власне коло споживачів.

Цінова конкуренція – пропонуючи диференційований товар, кожен продавець товару чи послуг формує власне коло покупців — мікроринок, на якому він виступає як монополіст, що контролює ціну товару, певною мірою підвищуючи її за рахунок обмеження обсягів виробництва.

Дж. Робінсон у теорії недосконалої конкуренції намагалася встановити механізм формування цін в умовах, коли кожний виробник може бути монополістом своєї продукції. Ця теорія, на відміну від теорії монополістичної конкуренції, не розглядає конкуренцію всередині монополістичного сектору, а досліджує ціноутворення в місцях зіткнення монополій торгово-промислового типу, що виникають, з немонополізованими фірмами, тобто процеси утворення монопольного прибутку.

Дж. Робінсон відмічала, що при недосконалій конкуренції відбувається порушення рівноважного стану конкурентної господарської системи й експлуатація найманої праці. При цьому продукції випускається менше, ніж за досконалої конкуренції. У результаті відбувається зростання цін, яке є наслідком:

– домовленості між фірмами; – обмеження доступу в галузь сторонніх фірм.

Зростання цін, на думку Дж. Робінсон, вимагає обов'язкового втручання держави в економіку за допомогою заходів податкової і бюджетної політики.

Монопсонія – це тип ринкової структури, за якої монополія має єдиного покупця певного товару. Дж. Робінсон стверджувала, що монопсоністом може бути велика фірма, яка використовує працю робітників за нав'язаними нею умовами. У результаті заробітна плата може бути нижчою від граничного продукту, а це свідчить про наявність відносин експлуатації. Тому в цих умовах необхідно узаконити мінімальний розмір заробітної плати. З іншого боку, якщо могутні профспілки домагаються значного збільшення заробітної плати, що зменшує нормальний прибуток власників капіталу, то вже самі робітники експлуатують дрібних власників.

Чиста монополія — це ситуація, в якій одна фірма є єдиним виробником продукту, для якого немає близьких замінників. Фірма-монополіст отримує повний контроль над ціною. Виникнення чистої монополії пов'язане з утворенням бар'єрів для входження в галузь, із монополією виробників сировини та інше. Для Дж. Робінсон чиста монополія є явищем не тільки ринку, а й концентрованого виробництва. Останнє, на думку автора, є економією фірми на масштабах, оскільки частка постійних витрат, що припадає на одиницю продукції, зі зростанням обсягів виробництва знижується.

Олігополія — стан на ринку за невеликої кількості фірм-виробників. Існування реальної олігополії Дж. Робінсон вважала більш поширеним, ніж існування досконалої конкуренції й абсолютної монополії. Особливістю монополістичної конкуренції є взаємозалежність між фірмами. Олігополія існує, якщо число фірм у галузі настільки мале, що при формуванні цінової політики одна з них повинна брати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Дж. Робінсон досліджувала можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту. Вона ввела поняття «дискримінація в цінах» — розподіл монополією ринків на сегменти за еластичністю попиту згідно ціни. Монополіст, випускаючи новий товар, спочатку максимально завищує ціну, ( майже як в Україні) обслуговуючи найбільш спроможну частину споживачів. Далі монополіст поступово знижуючи ціну, залучає менш спроможних покупців, і при цьому незважаючи на зниження ціни, прибуток буде високий оскільки попит збільшиться.

=