Тема 7: Теоретико-методологічні засади, структура та основні

теорії неоінституціоналізму.

План

7.1.Методологічні особливості й структура неоінституціоналізму.

7. 2.Теорії прав власності та трансакційних витрат Р.Коуза.

7. 3.Теорія суспільного вибору Дж.Б'юкенена.

7. 4. Місце неоінституціоналізму в сучасній економічній теорії.

7.1.Методологічні особливості й структура неоінституціоналізму.

Неоінституціоналізм – це сукупність теоретичних підходів, об’єднаних багатьма спільними базовими ідеями. Предметом дослідження цього теоретичного напряму є інституційне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, у межах яких відбуваються процеси виробництва та обмін( конституційне, (майнове, виробниче, контрактне право). Основні теорії:

– теорія прав власності (Р.Коуз, А.Алчіан, Р.Познер та ін..). Досліджується приватна сфера, та досягнення у добробуті, який забезпечують правові інституції , судові системи.

– теорія суспільного вибору (Дж. Б’юкенен, Г. Таллок, М.Олсон). Досліджується публічна сфер, у якій акценти робляться на витратах, що породжуються діяльністю політичних інституцій.

Ознаки методологічної спорідненості неоінституціоналізму з традиційним інституціоналізмом:

– домінування інституційного методу;

– урахування інституційних факторів;

– вихід у площину міждисциплінарного аналізу з типовим для всіх течій інституціоналізму об'єктним розгалуженням теоретичної проблематики;

- застосування еволюційного підходу, зважання на роль соціального середовища;

– ідея обмеженої раціональності у ринковій поведінці економічних суб'єктів;

Використовується також схожий категоріальний апарат (особливо із соціально-правовою течією У. Мітчелла):

– контрактні відносини;

– теорія угод;

– аналіз ділових операцій (трансакцій);

–урахування організаційно-управлінських відносин, правових норм та судової процедури розв'язання бізнесових конфліктів тощо.

Методологічні основи неоінституціоналізму – поєднання методологічних ознак традиційного інституціоналізму та неокласики, у достатньо своєрідному, «синтетичному», сполученні.

По-перше, об'єктом методологічних запозичень стали, безумовно, не всі, а вибрані методи та аналітичні принципи обох напрямів.

По-друге, у структурі неоінституціоналізму вони були поєднані не механічно, а перероблені творчо і тому зазнали істотної модифікації.

По-третє, їх синтез дав не конгломерат, а нову якість - створення нових парадигмальних засад. Подібна «генна інженерія» надала неоінституціоналізму додаткових аналітичних можливостей, збагативши його перевагами обох напрямів і звільнивши при цьому від властивих кожному з них однобічності та обмеженості.

Разом з тим відмінністю неоінституціоналізму є те, що інституційний підхід було привнесено на грунт неокласичної теорії. Внаслідок цього неоінституціоналізм набув істотних відмінностей у порівнянні з традиційним інституціоналізмом:

– переважання дедуктивного методу (на противагу індуктивному методу «старих» інституціоналістів);

– надання переваг інтересам індивіда (методологічний індивідуалізм) над впливом соціальних інституцій ;

– трансформація традиційного міждисциплінарного підходу в економічний імперіалізм, тобто перенесення методів неокласичного мікроекономічного аналізу в дослідження суміжних суспільних дисциплін.

Під інституційною структурою економіки розуміється упорядкований набір інституцій, які формують рамки даної системи координації економічної діяльності, створюють моделі економічної поведінки господарюючих суб'єктів, визначають та обмежують сукупність варіантів їх вибору та взаємодії.

Структурну основу в економіці будь-якого типу складає сукупність неформальних та формальних інституцій. Неформальні інституції (неофіційні, не правові обмеження) - це певні традиції, усталені звичаї, неписані кодекси поведінки, культурна спадщина та ментальні стереотипи. Прикладом неформальних економічних інституцій виступає, зокрема, господарська етика. Формальні інституції (офіційні, правові обмеження) є результатом надання формальних рамок інституційним нормам суспільства, тобто їх правовим, юридичним закріпленням та відповідним організаційним втіленням.

Структурі неоінституціоналізму властиві відмінності, які є типовими для інституційних підходів у цілому. По-перше, широта предмета дослідження. З одного боку, це зумовлено розширенням меж економічного аналізу в ході вивчення інституцій у площині міждисциплінарного перетину з іншими суспільними науками. З іншого - вивченням сукупності суспільних інституцій у їх генезисі, функціонуванні та еволюції. Внаслідок цього складається враження відсутності чітких рамок напряму, "розмитості" його теоретичних меж, що позначається на наявних складностях і розбіжностях при їх класифікації.

По-друге, структурі неоінституціоналізму властива диференціація безпосередніх об'єктів дослідження. Це зумовлює широкий діапазон дослідницьких підходів та досліджуваних проблем, а тому - досить велику розгалуженість течій напряму. Вибір їх представниками власного об'єкта дослідження та теоретичне об'єднання навколо нього можна, на наш погляд, вважати критерієм структурування та класифікації окремих інституційних течій.

По-третє, попри множинність і розгалуженість існуючих підходів, роль головного об'єднуючого фактора для представників неоінституціоналізму (як, до речі, і для традиційного інституціоналізму) відіграє не наявність єдиної економічної доктрини, а спільність методологічних засад та аналітичного інструментарію. їх дотримання при збереженні певної теоретико-предметної самостійності кожної з течій виступає, на нашу думку, основним структуроутворюючим фактором напряму.

7. 2.Теорії прав власності та трансакційних витрат Р.Коуза.

Теорія трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Уільямсон, Т. Еггертссон та ін.). Припущення, що трансакційні витрати ринкового механізму не дорівнюють нулю, вимагає врахування впливу економічних, правових та соціальних інституційних факторів на функціонування економічних структур. У цьому контексті вагоме значення належить теоремі Р. Коуза, яка встановлює зв'язок між рівнем трансакційних витрат, визначенням прав власності та ефективністю розподілу ресурсів і функціонування виробництва.

Теорія прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан (Алчян), Г. Демсец, Р. Познер, С. Пейович, Т. Еггертссон та ін.). Дана теорія розглядає економічні права власності як пучок повноважень у прийнятті рішень щодо використання певного ресурсу. Для реалізації власних цілей суб'єкт привласнення здійснює контроль над правами власності, які належать виключно йому. Будь-який акт обміну розглядається як обмін пучками прав власності. їх чітке визначення та розмежування вважається неодмінною умовою ефективного підприємництва.

Аналітичний інструментарій неоінституціоналізму. З огляду на розвиток світової економічної теорії, неоінституціоналізм асоціюється дослідниками із здійсненням чи не найпотужнішого внеску до модернізації її аналітичного інструментарію у другій половині XX cт. Передусім, маються на увазі принципові відкриття у галузі основних економічних категорій, зокрема, такі, як трансакційні витрати та права власності.

Трансакційні витрати – витрати на здійснення ринкових трансакцій: угод, контрактів чи актів обміну між суб'єктами господарювання. Зазвичай вони трактуються як витрати збору та обробки інформації, витрати проведення переговорів і прийняття рішень, витрати контролю та юридичного захисту виконання контракту. У ринковій системі трансакційні витрати визначають межі між ринком та окремими фірмами. До найістотніших їх елементів також належать витрати виміру об'єктів обміну, специфікації та захисту прав власності, протидії опортуністичній поведінці (ухиленню, здирництву) тощо.

Трансакційні витрати пов'язані з витратами користування суспільними інститутами та системою координації економічних виборів, яка є наявною в економіці певного типу. Це означає, що, по-перше, трансакційні витрати (при їх незбіжній структурі) властиві різним економічним системам, включаючи крім ринкової також командно-адміністративну та перехідну економіки. По-друге, їх величина та реальний вплив зростають з розвитком суспільства та ускладненням економічної координації. Цим зумовлюється не тільки можливість, але й доцільність їх використання як досить універсального інструменту економічного аналізу, в тому числі і трансформаційних процесів.

Права власності. Ця категорія також відіграє роль ключового інструмента неоінституційного аналізу. Формальна інституційна структура ринку включає до себе встановлення регульованих юридично-правовими нормами і законами економічних прав власності, тобто пучка повноважень використання та отримання доходу від власності, відчуження інших осіб від використання майна чи ресурсів. Визнання множинної природи прав власності істотно розширило і конкретизувало їх традиційну тричленну структуру - володіння, користування, управління - такими вагомими складовими, як право на доход, на капітальну вартість, на безпеку і необоротність привласнення, на успадкування, на безстроковість, на заборону шкідливого використання, на майнову відповідальність, на залишкове повернення власнику. Ринковий обмін розглядається як обмін правами (повноваженнями) власників, а цінність благ вважається прямо пропорційною їх кількості, повноті.

Складна структура економічних прав власності та багатосуб’єктність відносин привласнення робить актуальним їх вивчення та практичне врахування у проведенні роздержавлення та приватизації в умовах перехідних економік. Особливо це важливо для інституційно-правового забезпечення акціонування та корпоратизації підприємств, від чого реально залежить соціально-економічна результативність їх практичного здійснення та ефективність подальшого функціонування.

Інституції - це традиційний інструмент інституційного аналізу в структурі неоінституціоналізму. Серед представників неоінституціоналізму (як, до речі, і їх попередників) немає єдиного загальновизнаного визначення цієї категорії. Найчастіше під інституціями розуміється сукупність панівних норм, правил, настанов, традицій, звичаїв, що утворюють певні рамки, обмеження функціонування відповідного типу економічної системи та її економічних суб'єктів.