5.2.Теоретичні основи концепції «економіки пропозиції» а. Лаффер,м.Фелдстайн, м. Боскін.

Сучасний неконсерватизм, шо є панівним з 80-х рр.. ХХ ст. ґрунтується на трьох основних теоріях (рис. 5.1.).

ОСНОВНІ НАПРЯМИ НЕОКОНСЕРВАТИЗМУ

Монетаризм

Економіка пропозиції

Теорія раціональних

рчікувань

Рис. 5.1. Структура сучасного неоконсерватизму

Теорія економіки пропозиції розроблялася на основі економічної концепції монетаризму, її представники — економіст А. Лаффер, журналісти Дж. Гільдер («Багатство і бідність», 1981 р.) і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп («Відродження Америки. Стратегія 80-х років», 1978 р.).

Захисники теорії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно саморегулюється, отже, не повинно бути прямого, або непрямого втручання держави в економічні процеси. Держава своєю необдуманою податковою політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на обсяги пропозиції продукції. З огляду на це А. Лаффер сформулював модель оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів (рис. 5.2.).

Сума податкових надходженьддо бюджету		max Заборонена зона 30-35 100 Ставка податку,%

0

Рис. 6.2.. Крива Лаффера

Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне надходження податків до державного бюджету і не припустити їх інфляційного знецінювання. Високі податки призводять до ефекту «податкового клину». Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податків у разі їх підвищення трансформується у витрати підприємців і перекладається на споживачів у формі вищих цін, отже, підвищення податків викликає прискорення інфляції витрат.

А

у

мериканський вчений А.Леффер обгрунтував залежність між зростанням податкових ставок та доходами федерального бюджету. Підвищення податкових ставок, що супроводжується зростанням бюджетних доходів, має певну межу, за якою починається «заборонена зона шкали оподаткування».

Застосування податків, які відносяться до забороненної зони, призводить до значного скорочення державних доходів. Високі податки пригнічують приватну ініціативу, підривають прагнення до нових інвестицій. Випуск продукції скорочується, податкова база стає більш вузькою. Податкова реформа 80-х років в США здійснювалася на засадах концепції А.Леффера.

Економічний зміст кривої Лаффера полягає в тому, що якщо податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження до бюджету спочатку зростають, а згодом починають спадати. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спад ділової активності, зростає схильність до споживання та скорочуються обсяги інвестування, тобто фізично зменшується об?єкт оподаткування.

Крім того, звужується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її в такій ситуації надалі збільшувати ставки податків до того часу, коли вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх. Зниження ставки податку в короткому проміжку часу приведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що, зрештою, позначиться на їх обсязі. А. Лаффер вказав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.

Враховуючи сказане, слід зазначити, що крива Лаффера може бути критерієм вибору податкової державної політики й оцінки її ефективності. Теорія економіки пропозиції взагалі встановлює межі маневрування держави в сфері оподаткування: податкова ставка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень надходжень до бюджету.

Висновок – однієї політики фінансового та грошового впливу недостатньо для стабілізації економіки. Політика впливу на попит повинна бути замінена політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, представники неоконсерватизму висувають тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме ця ідея була покладена в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямів стабілізації економіки.

За визначенням прихильників, економіка пропозиції в основі моделі має не підприємство, не фірму, а індивіда - індивідуальний капітал та індивідуальну працю. Тому державне регулювання ринку повинно бути спрямоване на підвищення прибутковості, доходності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вбачати шляхи їх розв’язання в оподаткуванні.

Передусім вони піддали сумніву висновок, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, зайнятості, тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками вважали недоцільними.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Стимулювання пропозиції праці безпосередньо пов’язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку в сукупних витратах. Зменшення податків позитивно впливатиме на розмір заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позначиться на доходах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, приведе до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що не лише не зменшить надходження до державного бюджету, не викличе бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить податкову базу.

Отже, основним у теорії економіки пропозиції було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та системи прогресивного оподаткування, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощадження та інвестиції, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і спричиняє отримання неоподаткованих доходів, що супроводжується появою тіньової економіки, бартерного обміну, прихованої зайнятості.

Згідно теорії економіки пропозиції економічний ріст обумовлюється достатнім обсягом накопичень та заощаджених коштів населення. На ефективний попит впливає людина з її потребами і прагненнями, що в кінцевому результаті відбивається на розвитку виробництва. Заощадження створюють можливість для накопичення ресурсів, з яких утворюються фонди для фінансування капіталовкладень. Збільшення обсягів інвестицій обумовлюють зростання обсягів виробництва. З цієї моделі витікають ціль економічної та фінансової політики держави:

– створювати через податкову систему необхідні умови для формування заощаджень, достатніх для забезпечення інвестицій в приватному секторі;

– здійснювати структурну перебудову господарства та стимулювати науково-технічний прогрес.

Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції й зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на їх основі розрахунки, що підтверджують цей висновок, були представлені професорами М. Фелдстайном (Стенфордський університет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).

Високі податки, на їх погляд, спричинюють перерозподіл ресурсів з приватного сектора в державний, що веде до спаду продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція - це не лише грошовий феномен, як вважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлений не обсягами надходжень, а розмірами видатків, які й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, відпаде необхідність у збільшенні надходжень, не потрібно буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.

Узагальнюючим є висновок про те, що будь-які намагання держави зрівняти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвитку економіки, яка побудована на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава повинна забезпечувати рівні можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування найширші маси населення.

Представники школи економіки пропозиції, захищаючи принципи вільного підприємництва, порушили проблему оподаткування до рівня конкретної економічної політики, підкріплюючи свої висновки економетричними моделями та програмами подальшого розвитку економіки.

Отже, теорії неолібералізму і монетаризму мають багато спільного і відмінного, взаємодоповнюються і конкретизуються, мають загальні й національні ознаки, збагачуючи тим арсенал економічної науки.

Водночас потрібно зазначити, що теорії неолібералізму і монетаризму свідчать більше про пошуки шляхів приведення економічної теорії до завдань господарської практики, ніж про завершеність моделі економічної теорії.