Тема 5. Теорія економічного неоконсерватизму

План

1. Загальна характеристика неоконсерватизму 80-х років ХХ ст.

2. .Теоретичні основи концепції «економіки пропозиції» А. Лаффер, М.Фелдстайн, М. Боскін.

3. Теорія раціональних очікувань. Концепція Дж.Мута та розвиток її Р. Лукасом, Т. Сарджентом, Н. Уоллесом .

5.1.Загальна характеристика неоконсерватизму 80-х років ХХ ст.. Консервативність (conservation англ. – збереження) – збереження даної цінності суспільного буття. Консерватизм доводить, що примножена досвідом і мудрістю багатьох поколінь людей «даність», більш правильна, аніж новації та перетворення.

Консерватизм – суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до стійких суспільних порядків, соціальної та політичної спільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю здійснення соціальних змін, протистоянням, постійною реалізацією і радикальністю перетворень, утвердженням поступального розвитку.

Причини відродження консерватизму наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США:

– криза кейсіанства;

– суспільне відтворення потребувало вирішення проблеми пропозиції;

– загострення ресурсного питання;

– поєднання сировинної, енергетичної, структурної, валютної криз та циклічного падіння виробництва;

– світова енергетична криза кінця 1973 року;

– нафтова криза спричинила циклічну кризу в ринкових державах 1973-1975 рр.

Її ознакою стала структурна криза господарства – падіння у нових галузях : електронній, аерокосмічній, авіаційній, авіатранспортній, банкрутство великих комерційних банків:

– поєднання скорочення виробництва і безробіття та неконтрольована хронічна інфляція проявилися як – стагфляція.

Основні елементи методології: – заперечують необхідність втручання держави в економіку і за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними; – життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутрішніми стимулами економічного розвитку;

– головна цінність суспільства — не соціальна справедливість, а свобода;

–гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією.

Як соціологічний напрям неоконсерватизм має чітко визначені філософсько-соціологічні положення.

1. Те, що можна не змінювати, змінювати не потрібно.

2. Індивід не може бути розумним, розумним є загал.

3. Слід враховувати і оцінювати не тільки близькі, а й віддалені в майбутньому перспективи і наслідки.

4. Щоб суспільство було здорове, йому необхідна взаємодія різних класів, верств людей.

5. Людина за своєю природою недосконала, тому вона не може створити досконалий соціальний порядок.

Основна мета економічної політики – сприяння господарської динаміці шляхом стимулювання приватно-капіталістичної ініціативи та боротьби з інфляцією методами регулювання грошової маси. Ринкова конкуренція незалежних виробників спроможна виправити всі структурні диспропорції і забезпечити тривали й економічне зростання, повну зайнятість і грошову стабільність, якщо створити для неї сприятливі умови і не порушувати її механізму.

Основні положення теорії неоконсерватизму США

1.Функціонування вільного ринку і відносно не регульованої форми корпоративного капіталізму, більш ефективні для розвитку економіки

2. Збереження виключно сильного приватного сектора як гаранта політичної волі;

3. Критика «великого уряду», центрального уряду, або урядової ініціативи як бюрократизації, автономії бюрократів, недоступність контролю з боку громадськості або законодавчих органів, зростаючої централізації.

4. Закономірність розподілу суспільства за принципом соціальної неоднорідності.

5. Захист традиційних цінностей - сімейних, культурних, релігійних, технологічних та ін;

6. Посилення військової, економічної, політичної могутності держави США у світі;

Представники неоконсерватизму вважають, що держава повинна контролювати і регулювати все таким чином, щоб державні інститути не скомпрометували себе непередбаченими негативними наслідками. Тому слід впливати на суспільство через своєрідні «буфери»:

– партії,

– профспілки,

– релігійні організації

На випадок невдачі якогось соціального експерименту завжди можна зманеврувати, перекласти вину на суспільні організації як поганих провідників «правильної» політики держави. Тому бажано, щоб суспільні організації не зливалися з структурами влади: чим більший «буфер», пов'язаний з державними інститутами, тим менше державні установи мають поле для маневру. Доля цивілізації, залежить від того, яка «природа» людини. Вчені доводять, що в людині домінує агресивність, егоїзм, жорстокість, прагнення до бунту. Це в свою чергу призводить до соціокультурної патології і терору, національної нетерпимості.

Для стабільності суспільства необхідно соціальні «підпори". Такими підпорами може бути релігія, культура, мистецтво.

Неоконсерватори вважають, що проголошення капіталізмом культу розуму і свободи в буржуазних революціях 200 років тому було глибокою помилкою, тому що розум і свобода руйнують традиції. Вони не можуть дати людині нічого істотного, тому що на сторожі життя стоять інстинкти, (ушляхетненій формі), а не розум і свобода.

Автори концепції на передній план ставлять відродження моральних цінностей, поданих державою загального добробуту. Рішуча ідеологізація та опора на морально-ціннісні фактори сприяли підсиленню націоналістичних тенденцій в усіх різновидностях сучасного неоконсерватизму.

У цілому сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більш простого повернення до минулого. Вся система цінностей консерватизму базується на певності, що минуле ефективніше, раціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до перемін, але ретроградними (реакційними, протистояннями прогресу) методами. Спадщина та вірність традиціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких традиції та спадщина сприймалися та реалізовувалися б суспільством.

Стабільність – головна умова утвердження істотної цінності орієнтації на людину. Встановлення такого порядку, коли, базуючись на лояльності громадян, вимагається захист державного суверенітету. Держава повинна бути сильною, здатною чітко відображати політичну волю людей. Важливою рисою є також принцип волі, спроможність здійснювати індивідуальну й суспільну ініціативу в межах правових норм.

Залежно від того, в якій мірі державній владі вдається зв’язати в політиці авторитет і традиції, складається її міцність і ефективність. Звідси й зневажливе ставлення до ліберально-реформістської держави загального добробуту. Суспільне напруження, незадоволення мас знімається в суспільстві не рівністю, а наданням законної сили нерівності. Власність – основа розкриття людиною її соціальної суті.

Так гасло «демократія власників» стало реалізовуватися шляхом всілякого заохочення дрібного бізнесу, поширення різного роду систем участі у прибутках, розпиленні акцій, особливо, в галузях і компаніях, які зазнали денаціоналізації, а також сприяння переходу ряду підприємств та фірм у власність зайнятого у них персоналу. На початку 90-х років в Англії внаслідок проведених заходів приватизації та розпиленню власності, частка осіб, що володіють акціями серед дорослого населення, збільшилася до 32%, у порівнянні з початком 80-х років (7%). До середини 90-х років на 70% зросла кількість самостійних власників, тобто осіб, що мають власну справу, але які не користуються найманою працею та ін. Аналогічні зміни сталися у ряді країн Західної Європи, США та Латинської Америки. Важливою стороною процесу обмеження втручання держави у дебюрократизацію стали в 90-х роках зміни у функціонуванні самої державної влади і державних владних структур та державного апарату

Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечується консерватизмом. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання про цінність і важливість прогресу, його взаємодію і ускладнення з соціальним і, насамперед, науково-технічним. Постала проблема виживання й збереження роду людського.

Глибинні зрушення в усіх сферах примусили замислюватися над тим чи виправданий прогрес, що веде до відчуження, руйнування традиційних зв’язків. Звідси прагнення людей до вічних моральних і релігійних цінностей, традицій.

Автори неоконсерватизму виділяєть природну та вічну (фізичну й розумову) нерівність людей, необхідність суспільних класів і соціальних верств, а, отже, абсурдні спроби соціального рівняння всіх за допомогою законів, недосконалість правління більшості, що схильне до потенційної тиранії. Необхідність активної участі аристократії у державному управлінні, важлива роль приватної власності – гаранта особистої волі та соціального порядку. Все це свідчить, що неоконсерватизм – значно складніше й суперечливіше явище і що спрощений його аналіз може ввести в оману.