4. 2. Особливості економічної доктрини м.Фрідмена

Мілтон Фрідмен (1912-2006 р.) – представник Чиказької школи неолібералізму, лауреат Нобелівської премії 1976 року, сформулював основні теоретичні положення монетаризму, розробив їх аргументацію. Інші представники монетаризму — Ф. Кейгена, Д. Мейзельмана, К. Бруннера, А. Мелцера, Д. Лейдлера, А. Шварц , але їх внесио виглядає більш скромним.

Методологічні підходи монетаризму та економічної науки в цілому відображені у праці М. Фрідмена «Методологія позитивної економічної науки» (1953), в якій автор доводить, що економічна теорія — передусім наука позитивна, яка вивчає вплив на економічний розвиток сукупність усіх факторів й розглядає економіку такою, якою вона є в реальності. Значення економічної теорії, за М. Фрідменом, необхідно оцінювати з погляду її придатності для пояснення сучасного розвитку та прогнозування майбутнього економічної системи. Ученому належить 27 книг і майже 250 економічних праць, основними серед яких є:

«Нариси позитивної економічної науки» (1953);

«Кількісна теорія грошей: нова інтерпретація» (1956);

«Теорія споживчої функції» (1957);

«Монетарна історія США, 1867—1960» (1963), написана спільно з Анною Шварц; «Капіталізм і свобода» (1962), «Свобода вибору», (1980) та «Тиранія статус-кво» (1984), написані спільно з дружиною Роуз Фрідмен;

збірник «Оптимальна кількість грошей та інші нариси» (1969), в якому містилися найважливіші праці з теорії грошей 50—60-х років;

«Теоретичні основи монетарного аналізу» (1972),

«Інфляція та грошові системи» та ін..

В основу покладено історичний метод дослідження, метод гіпотез, методи економічної та математичної статистики. М.Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю. Основний інструментом державного впливу на економіку — грошова емісія. М.Фрідмен доводить, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції.

М. Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економічної системи за допомогою «рівняння обміну», відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП. Він пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) — на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4—5 % щорічно. М. Фрідмен піддає гострій критиці політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за М. Фрідменом, не повинна бути пріоритетним напрямом діяльності держави. Отже, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості.

У жовтні 1976 р. за досягнення в галузі аналізу споживання, історії і теорії грошового обігу та демонстрацію труднощів стабілізаційної політики М. Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки. Свою Нобелівську лекцію він назвав «Інфляція і безробіття: горизонти нової політики», висвітливши в ній концепцію природного рівня безробіття, відмінності кейнсіанської та монетаристської моделі економічної політики та обґрунтувавши тезу про те, що причиною безробіття є не інфляція взагалі, а непередбачувана, неочікувана інфляція.

Заслуга М. Фрідмена перед світовим економічним співтовариством в тому, він відіграв основну роль у формуванні й утвердженні монетаристської доктрини. Більшість західних учених переконані, що своєю впливовістю та популярністю монетаризм завдячує передусім особистим якостям М. Фрідмена як пропагандиста і популяризатора власної теорії. Як підкреслював у 1982 р. Дж. Гелбрейт, він став найвизначнішим проповідником у світі, коли працював ведучим телевізійного циклу програм з актуальних економічних та соціальних питань "Свобода вибору". Крім того, М. Фрідмен з 1966 по 1984 рік регулярно публікував так звану "колонку економіста" у щотижневику "Ньюсвік" ("Newsweek").

М. Фрідмен завжди дотримувався непохитних ліберальних переконань. Він відстоював свою думку в 50—60-х pp., в часи беззастережного домінування ідей кейнсіанства, протягом 70—80-х pp. спостерігав зростаючий успіх власних теоретичних положень в умовах кризи кейнсіанства, у 90-х намагався долучити монетаризм до вирішення найболючіших проблем економічної трансформації країн з неринковою економікою. У працях "Капіталізм і свобода" (1962), «Свобода вибору» (1980), «Тиранія статус-кво» (1984), написаних у співвартості з дружиною, Роуз Фрідмен, вчений відроджує класичні ліберальні цінності — приватну власність, віру у власні сили, ініціативність, максимальну економічну та політичну свободи особистості. Вчений переконаний, що тільки в умовах вільного ринку й підприємництва можна досягти політичної свободи та економічної ефективності.

М. Фрідмен є принциповим противником державного втручання в економіку, розглядаючи його як загрозу вільному ринку. Альтернативи збалансованому ринковому механізму немає, проте можливі відхилення у його діяльності — ринок не може забезпечувати потреби національної оборони, враховувати заподіяння шкоди третім особам тощо. Монетаристи приділяли значну увагу мікроекономічним аспектам функціонування економічної системи, що наочно проявилося в розробці теорії грошового попиту. У своїй інтерпретації кількісної теорії М. Фрідмен виходив з того, що попит на гроші окремого індивіда обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від використання альтернативних активів. Для доведення стійкості функції попиту на гроші використовувалось припущення про стабільність швидкості обігу грошей, що знайшло емпіричне підтвердження.

На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На нього впливають доходи, рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей) та величина процентних ставок. Монетаризм використовує «портфельний підхід» до грошей, розглядаючи їх одним з видів капітальних активів. Величина попиту на гроші є результатом оптимізації співвідношення дохідності різних альтернативних форм багатства і залежить від існуючих або очікуваних відносних цін різних активів. Згідно з неокласичною теорією виробництва, якщо граничні доходи на всі можливі форми активів зрівнюються, досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру багатства шляхом збільшення частки активів, здатних принести більший дохід, або за рахунок скорочення менш прибуткових об’єктів вкладення.

Монетаристський варіант кількісної теорії грошей зводиться до таких положень:

– кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін;

– для економічних агентів — власників багатства гроші є одним із видів активів, формою володіння багатством;

– аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі товари;

– очікування зміни цін визнаються фактором, що діє на обсяг касових грошових резервів та інших фінансових активів, які знаходяться у розпорядженні економічних агентів.

Гіпотеза перманентного доходу представлена М. Фрідменом у праці «Теорія споживчої функції» (1957 р.), стала основою розробок монетарної політики й теорії циклічних коливань. Вчений виходив з того, що увесь поточний дохід (У), представлений споживанням (С) та нагромадженням (S), складається із перманентного і тимчасового компонентів.

Перманентний дохід (Ур) — це дохід, який індивід сподівається отримувати впродовж тривалого часу. Його величина залежить від так званого горизонту споживання, обсягу нагромадженого капіталу, місця проживання, віку, професії, освіти, національності. Горизонт споживання — це мінімальний часовий інтервал, протягом якого дохід залишається відносно сталим і розглядається індивідом як постійний. Вивчаючи структуру та «життєвий цикл» споживчих доходів, М. Фрідмен визначає тривалість цього інтервалу 2—З роками. Перманентним вважається дохід, на отримання якого споживач розраховує впродовж тривалого періоду життя, враховуючи свій вік, освіту та існуючу модель споживання. Рівень довгострокового споживання визначається перманентним доходом, тому на нього впливають такі фактори, як рівень довгострокової процентної ставки, величина нагромадженого капіталу, смаки споживача. М. Фрідмен на основі емпіричних розрахунків довів, що в цілому схильність до споживання із року в рік залишається незмінною, чим поставив під сумнів справедливість основного психологічного закону Дж. Кейнса.

Тимчасовий, або випадковий дохід (У,) відображає вплив усіх інших факторів, які людина відносить до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності. Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу в лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу. Тільки за такої умови цей тип доходу не може серйозно вплинути на довгострокову споживчу поведінку. Згідно з гіпотезою перманентного доходу тимчасовий компонент не впливає на споживання, тобто весь отриманий тимчасовий дохід заощаджується. Це означає, що рівень довгострокового споживання визначається перманентним доходом, а рівень заощадження визначається невикористаною часткою перманентного доходу та повним обсягом тимчасового доходу.

Пропозиція грошей — це кількість грошей в обігу, що визначається розмірами грошової емісії, обсягами кредитування комерційних банків, купівлею-продажем державних цінних паперів. Якщо попит на гроші є відносно сталим, основним завданням урядової політики має стати забезпечення стабільності грошової пропозиції. Відповідність між попитом і пропозицією грошей забезпечує механізм ринкового саморегулювання. Якщо темп зростання грошової маси перевищує темп зростання товарної маси або, навпаки, відстає від нього, виникають небажані коливання, порушується стабільність економіки.

Здатність центрального банку цілеспрямовано регулювати грошовий обіг у монетаризмі обґрунтовується на основі грошового мультиплікатора, заснованого на регулюванні грошової бази. До їхнього складу включається готівка та кошти на резервних рахунках комерційних банків у центральному банку, що є законними засобами забезпечення банківських депозитів. Обсяг готівкових грошей (С) може і повинна контролювати держава, здійснюючи емісійну політику. Обсяг резервних коштів (R) також є підконтрольною величиною через встановлення норм обов’язкового резервування (г) для комерційних банків. Оскільки центральний банк може безпосередньо впливати на величину грошової бази (Н = С + R), а депозити трактуються як похідна від бази, то він здатен регулювати грошовий обіг.

М. Фрідмен побудував однофакторну модель інфляції, коли інфляція є грошовим феноменом, пов’язаним з надлишком грошей. Цей надлишок, як правило, утворюється при проведенні політики грошового стимулювання сукупного попиту, коли гроші втрачають роль інструмента ринкового регулювання.