Тема 7. Загальні основи ринку.

Питання

1. Конкуренція та її види.

2. Монополія та її види.

3. Монопольна ціна.

Питання 1 . Конкуренція та її види.

Залежність між ефективністю ринку і здатністю підприємств впливати на рівень цін має обернено-пропорційний характер: чим менше окреме підприємство здатне впливати на ринок (зокрема, на рівень цін), тим більш конкурентним є ринок, і тим вища його ефективність. Найвища конкурентоспроможність та ефек­тивність ринку досягається за умови відсутності будь-якого впливу підприємства на рівень цін. Якщо такий вплив наявний, то починається процес монополізації ринку.

Важливою умовою конкуренції є можливість вибору спожива­чами неоднакових видів одного товару і різних товарів і послуг з одного боку, та можливостей нарощування їх обсягів і способів реалізації (зокрема за різними цінами) підприємствами з другого, що породжує конкуренцію між виробниками і споживачами.

Конкуренція, як економічна катего­рія означає суперництво і боротьбу між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за при­власнення найбільших прибутків.

Сутність конкуренції повніше розкривається у притаманних їй позитивних та негативних рисах, виділення яких відповідає вимогам принципу суперечності.

Позитивними сторонами конкуренції, що значною мірою відтворюють позитивні сторони ринку, є такі:

а) внаслідок боротьби, суперництва і змагальності (така зма­гальність має місце передусім між найманими працівниками) конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи; а отже, сприяє науково-технічному прогресу суспільства;

б) конкуренція змушує знижувати витрати виробництва шля­хом економії ресурсів, зростання продуктивності праці, покра­щення трудової дисципліни та ін.;

в) конкуренція змушує покращувати якість продукції, її асор­тимент, обслуговування споживачів тощо;

г) конкуренція змушує знижувати та вирівнювати ціни, підви­щувати прибутковість підприємницької діяльності;

д) конкуренція стимулює перелив капіталів між галузями внаслідок гонитви за максимальними прибутками і таким шля­хом активізує проведення структурних реформ в економіці та ін.;

До негативних рис конкуренції належать такі:

1. конкуренція посилює процес концентрації виробництва, який, у свою чергу, призводить на певному етапі до виникнення монополій;

2. внаслідок боротьби за ринки збуту товаровиробники роз­ширюють масштаби виробництва, випускають надмірну кількість товарів, що призводить до криз перевиробництва;

3. конкуренція посилює боротьбу між капіталістами за ско­рочення витрат виробництва шляхом зниження заробітної плати, що знижує платоспроможний попит населення;

4. внаслідок конкуренції та змагальності між найманими пра­цівниками зростає інтенсивність їхньої праці, що сприяє зростанню армії безробітних, масштаби якої негативно впливають на стано­вище зайнятих працівників;

5. використання нечесних методів конкуренції великими компаніями призводить до придушення малих та середніх підприємств, їх масового банкрутства;

6. міжнародна конкуренція, що з боку транснаціональних корпорацій ведеться нецивілізованими методами (шляхом підкупу тощо) придушує національних товаровиробників у інших країнах;

7. використання гіпертрофованої реклами та деяких інших видів маркетингової діяльності підприємств у їхній боротьбі за споживачів призводить до зростання вартості товарів і послуг.

Співвідношення між позитивними та негативними сторонами конкуренції залежить від форм і методів конкурентної боротьби, про які буде сказано нижче.

З точки зору суб’єктно-об’єктних відносин конкуренція як політико-економічна категорія відображає сукупність прямих і зворотних зв’язків і відносин економічної власності між різними економічними суб’єктами з приводу привласнення, передусім, додаткової маси прибутків, отриманих внаслідок наявних пози­тивних та окремих негативних сторін конкурентної боротьби між товаровиробниками.

Форми та методи конкурентної боротьби на нижчій стадії капіталізму. Форма, як категорія діалектики, означає внутріш­ню організацію, упорядкованість, структуру певної матеріальної системи. Оскільки конкуренція є сукупністю, а отже, системою зворотних і прямих зв’язків та відносин економічної власності між різними економічними суб’єктами, то її організація та струк­тура (форма) є більш місткою категорією порівняно з численни­ми методами і способами конкурентної боротьби, що відбувають­ся в межах її окремих форм. У свою чергу, способи конкурент­ної боротьби є конкретизацією методів такої боротьби.

Форми конкурентної боротьби слід розрізняти у генетичному (з погляду еволюції економічної системи капіталізму) та структур­ному (з погляду галузевої та міжгалузевої структури народного господарства) аспектах. У першому випадку виділяють вільну кон­куренцію, що панувала на нижчій стадії розвитку капіталізму, мо­нополістичну та олігополістичну конкуренцію, що домінують на вищій стадії розвитку капіталізму. У другому випадку розрізня­ють галузеву та міжгалузеву конкуренцію.

Вільна конкуренція — конкуренція, для якої характерні вели­ка кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності.

За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії попиту, про­позиції та ціни, що означає саморегулювання економічної системи.

За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам за сучасних умов відповідають ринки сільськогосподарської продукції та деяких послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільно необхідних витрат виробництва.

За капіталізму вільна конкуренція виявляється у конку­рентній боротьбі як між різними формами приватного капіталу (промислового, торговельного, банківського та ін.), так і в сере­дині кожного з них. Така конкуренція набуває форми внутрішньо­галузевої та міжгалузевої.

Внутрішньогалузева конкуренція — боротьба між товаро­виробниками, які діють в одній галузі народного господарства.

Через різний рівень техніки, організації виробництва, про­дуктивності та інтенсивності праці тощо на кожному з них вста­новлюється індивідуальний робочий час на виробництво певного виду товару, а отже, й індивідуальна вартість виробництва.

Але оскільки ціни на ринку тяжіють до витрат, що встанов­люються на підприємствах, які виробляють переважну масу про­дукції, то результатом внутрішньогалузевої конкуренції є пере­творення окремих індивідуальних витрат виробництва, інди­відуальних вартостей на єдину ринкову або суспільну вартість. Її формування означає, що попит і пропозиція урівноважені, про що зазначалося раніше.

За сучасних умов ця конкуренція стала, переважно, конку­ренцією на окремих вузькоспеціалізованих ринках конкретних видів товарів (наприклад, на ринку мінікомп’ютерів, телевізорів, легкових автомобілів тощо).

Міжгалузева конкуренція — конкуренція між товаровиробни­ками, які діють у різних галузях народного господарства. Через різні умови виробництва у цих галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують різний обсяг прибутку. Тому в епоху вільної конкуренції ті товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, в яких був вищий прибуток. Якщо це відбувалося, то пропозиція товарів у перших галузях (де низькі прибутки) зменшувалася (що згодом спричиняло зростання попиту на них), а в других — збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Внаслідок цьо­го ринкові ціни на товари, вироблені в галузях, в які перелива­ються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки відбувається відплив капіталів) — зростають і стають вищими від ринкової вартості. Коли кількість прибутків у різних галузях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, утворюється єдина загаль­на норма прибутку і в кожній галузі на однаковий капітал буде отримано однаковий середній прибуток. Цей прибуток є елемен­том середніх ринкових цін або цін виробництва. Таким чином, внаслідок міжгалузевої конкуренції єдина ринкова або суспіль­на вартість перетворюється на ціну виробництва, навколо якої коливаються ринкові ціни.

Методи конкурентної боротьби — це передусім поліпшен­ня якості товарів та послуг, швидке оновлення асортименту про­дукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тим­часове зниження цін, умов оплати тощо.

Як складова господарського механізму конкуренція діє через попит, пропозицію та ціни. У цьому випадку вона відбувається між самими виробниками, споживачами (покупцями). Так, із посиленням конкуренції між виробниками зростають пропози­ція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижують­ся ціни. Зворотний механізм існує за конкуренції покупців. Вна­слідок конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.

Із виникненням монополій вільна конкуренція перетворюєть­ся на монополістичну або недосконалу. Щоб з’ясувати її сутність, слід попередньо розглянути економічний зміст монополій.

Питання 2. Монополія та її види.

Хоча ринок і окремі монополістичні ознаки в деяких країнах існували впро­довж кількох тисячоліть (з IV тис. до н. е. до XIX ст.), моно­полістичні тенденції в економіці стають панівними лише напри­кінці XIX ст.

Це зумовлено, передусім, змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою таких змін була промислова рево­люція кінця XVIII — початку XIX ст., низка винаходів, виник­нення нових галузей промисловості та швидкий розвиток вироб­ництва в багатьох із них.

Узагальнене вираження ці зміни знаходили в концентрації виробництва. Концентрація виробництва — зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів виробництва на ве­ликих підприємствах. Цю категорію також можна розглядати як процес зосередження різних об’єктів власності в руках ка­піталістів.

Паралельно з цим відбувається процес концентрації капіталу. Концентрація капіталу — зростання масштабів відокремлено функціонуючих форм капіталу (капіталістичної власності).

Якщо процес концентрації виробництва відбувається впро­довж тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхідним для роз­витку економіки, він набуває рис закону концентрації виробниц­тва. Закон концентрації виробництва виражає внутрішньо необ­хідні, сталі й суттєві зв’язки між розвитком продуктивних сил і процесом конкуренції (дії відповідних законів), під дією яких відбувається зосередження факторів виробництва (речових і особистісних) на великих підприємствах. Його рушійною силою є конкурентна боротьба. Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більше прибутків, підприємці змушені впроваджувати нову техні­ку, розширювати виробництво. При цьому з маси дрібних та серед­ніх підприємств поступово виокремлюється кілька найбільших.

Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між со­бою виснажливу боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів ви­робництва, цін, ринків збуту тощо. Переважно вони обирають другий шлях, який приводить до укладення між ними угод (таєм­них і відкритих), що є однією з найхарактерніших рис монополі­зації економіки.

Монополії виникають не лише внаслідок концентрації вироб­ництва й капіталу, а й на основі їх централізації. Централіза­ція виробництва — збільшення масштабів виробництва капіта­лістичної власності внаслідок об’єднання декількох окремих підприємств у одне із загальним управлінням. Централізація капіталу — збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднан­ня або злиття раніше самостійних капіталів.

Крім того, в останній третині XIX ст. починається широке будівництво залізниць, інших великих об’єктів. Щоб накопичи­ти необхідні кошти, окремому капіталісту знадобилося б кілька десятків років. Отже, потрібна була нова форма власності, яка могла б швидко розв’язати ці проблеми. Нею й стала акціонерна капіталістична власність, що виникла внаслідок злиття, об’єднан­ня декількох капіталістів. Тому не дивно, що масово акціонерні товариства утворюються в останній третині XIX ст.

Але великі підприємства не слід ототожнювати з монополія­ми, оскільки не кожне велике підприємство: а) диктує свої ціни на ринку; б) вступає у змову з іншими великими підприємства­ми, привласнює монопольно високі прибутки тощо.

Матеріально-речовим змістом монополій є найбільші підприємства, на яких зосереджуються такі елементи технологіч­ного способу виробництва, як високий рівень розвитку техніки і технології, наукові лабораторії, найбільша кількість інтелек­туальної власності (патенти, ноу-хау тощо), передові форми та методи організації виробництва, найкваліфікованіші кадри, джерела сировини, інформаційні ресурси тощо. Відповідно до цих ознак можна виділити техніко-технологічний монополізм, нау­ковий монополізм, кадровий монополізм, сировинну монополію, інформаційну монополію та ін. Так, виявом наукового монопо­лізму є, зокрема, те, що протягом терміну дії патенту (наприклад у США — 17 років) компанія захищена від внутрішньої кон­куренції.

Суспільною формою монополій є, по-перше, відносини еконо­мічної власності між власниками монополістичних підприємств, представлених монополістичною буржуазією (в т. ч. вищими мене­джерами) та найманими працівниками щодо привласнення ство­реного останніми необхідного та додаткового продукту; по-друге, відносини власності з приводу привласнення монополістичною буржуазією частини створеної на малих та середніх підприємст­вах додаткової вартості через механізм монопольно високих та монопольно низьких цін; по-третє, відносини економічної власнос­ті між монополіями і державою щодо вилучення частини прибут­ків через механізм оподаткування, з одного боку, отримання різно­манітних пільг і субсидій з державного бюджету, з другого боку, та інші. Крім того, окремі елементи суспільної форми виникають і розвиваються на основі техніко-технологічного, наукового, кад­рового, організаційного, збутового монополізму тощо.

Якщо синтезувати матеріально-речовий зміст і суспільну форму, то найпростішим політекономічним визначенням сут­ності монополій є антагоністична єдність відносин монополістич­ної власності та підпорядкованих монополістичній буржуазії продуктивних сил.

Основні форми монополій у промисловості. Першою зі сфер суспільного відтворення монополізується сфера обміну. На цій основі виникають найпростіші форми монополістичних об’єд­нань — картелі та синдикати. Картель — об’єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберіга­ють власність на засоби виробництва і вироблений продукт, ви­робничу та комерційну самостійність, а домовляються про част­ку кожного в загальному обсязі виробництва, ціну, ринки збуту.

На сучасному етапі картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів із проведення науково-дослідних розробок тощо.

Синдикат — об’єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби ви­робництва, але втрачають власність на вироблений продукт, а отже, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора. Нині синдикати існують переважно у сфері торгівлі, деякі — у сфері виробництва. Так, алмазний синдикат контролює світовий ринок необроблених алмазів.

Складніші форми монополістичних об’єднань з’являються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосеред­нього виробництва. Тоді виникає необхідність об’єднання у ме­жах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто вертикальної інтеграції або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об’єднуватися підприємства, що видобува­ють сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі тощо. На цій основі з’являється така форма монополістичних об’єднань, як трест. Трест — об’єднання низки підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, тобто об’єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, що дають їм пра­во брати участь в управлінні та привласнювати відповідну частку прибутку.

За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та пере­ливання капіталів вертикальна інтеграція переростає в диверси­фікацію — процес проникнення капіталу монополії в галузі, без­посередньо не пов’язані з основною сферою її діяльності.

На основі диверсифікації виникає сучасна основна форма монополістичних об’єднань — багатогалузевий концерн. Багато­галузевий концерн — об’єднання десятків і сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений про­дукт, а головна фірма здійснює фінансовий контроль за іншими учасниками об’єднання.

Серед 500 наймогутніших монополій США понад 90% існу­ють у формі багатогалузевих концернів. Лише 5% цих гігант­ських корпорацій випускають однопрофільну продукцію.

У 60-ті роки в США та деяких інших розвинених країнах з’явилися і почали зростати конгломерати. Конгломерат — монополістичне об’єднання, утворене внаслідок поглинання при­буткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої й технічної спільності. Так, найбільша американська телефонна монополія “АТТ” почала скуповувати готелі, автопрокатні станції тощо. Крім бажання привласнити прибутки рентабельних ком­паній, конгломеративні поглинання прагнули також уникнути різких коливань кон’юнктури ринку під час криз.

Різниця між багатогалузевим концерном і конгломератом з погляду самостійного ухвалення важливих управлінських рішень полягає в тому, що у першому лише найсильніші підприємці ма­ють право на участь у спільному фінансовому контролі, що здійснюють головна фірма або банк, а у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників (по­рівняно з концерном).

Водночас при характеристиці монополій не слід виходити лише з семантичного значення слова. Така характеристика, по-перше, не відповідає практиці, оскільки у цьому випадку ігно­рується досвід монополістичних угод (таємних і явних) між кількома компаніями; по-друге, до складу монополій не потрап­ляють групові монополії (олігополії).

Більш поширена змова чи угода (таємна або відкрита) де­кількох великих фірм, що дає їм змогу швидше здобути панівне становище на ринку і отримувати високі прибутки. Таку ситуа­цію у виробництві та на ринку називають олігополією (від гр. олігос — мало, небагато).

Якщо монополія здійснюється лише з боку продавця (а не виробника товарів), то таку ситуацію характеризують як монопсонію (моно — один, псонія — закупівля продовольства). Най­поширенішою у цій сфері діяльності є олігопсонія — наявність невеликої групи покупців певного товару чи послуги.

Процес монополізації (насамперед, у формі групових монопо­лій) набув у розвинених країнах світу значних масштабів. Так, на початку XX ст. у США майже половина всього виробництва усіх підприємств країни була зосереджена в руках 0,01 загаль­ної кількості підприємств. У 1995 р. на 0,003 кількості під­приємств припадало більше половини всього виробництва СІЛА. До гігантів у той період належали підприємства з виробництвом в 1 млн дол. і більше. Нині такі підприємства відносять пере­важно до категорії дрібних.

Важливою рисою процесу монополізації капіталістичної економіки є створення великих промислових груп на основі майнових і контрактних відносин із дрібними та середніми підприємствами, хоча вони потрапляють при цьому у сферу залежності та контролю з боку великих корпорацій.

Іншими особливостями монополізації економіки на сучасно­му етапі є її міжнародний характер, зокрема, посилення ролі ТНК, залучення до сфери залежності від великих монополій значної кількості дрібних і середніх підприємств (через контрактну сис­тему тощо), посилення монополізації у формі зростаючої центра­лізації капіталу та ін.

Виділяють також природну монополію, яка є економічно до­цільною. Вона утворюється у сфері енергозабезпечення, зв’язку, трубопровідного транспорту тощо. Ці галузі переважно зосереджує у своїх руках держава.

Наслідки монополізації економіки. Такі наслідки є пози­тивними і негативними. Позитивним є те, що у гігантських під­приємств та їхніх об’єднань більше можливостей розвивати су­часне виробництво, фінансувати великі науково-дослідні лабора­торії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новіт­ню техніку і технологію, а отже, пристосовуватися до рівня роз­витку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці.

Негативною рисою монополізації економіки є, передусім, практика встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки великі компанії виробляють переважну масу продукції. За підрахунками американських економістів, населення США щороку переплачує майже 70 млрд дол. через завищені групови­ми монополіями ціни.

Монополія гальмує науково-технічний прогрес. Це відбуваєть­ся тому, що монополізація виробництва і збуту дає змогу великим компаніям отримувати певний час високі прибутки, навіть не впро­ваджуючи нові досягнення науки і техніки у виробничий процес.

Американський науковець Ф.Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (кілька десятків млрд дол.) зменшують валовий націо­нальний продукт США.

Монополії та олігополії витрачають значні ресурси для збере­ження монополістичних позицій, влади (підкуп державних чи­новників для створення вигідної для монополій та олігополій законодавчої бази, перешкоди для отримання від них малими і середніми фірмами дозволу на певний вид діяльності, різні бар’є­ри — ліцензійні, патентні тощо).

Монополії придушують конкуренцію — важливу рушійну силу економічного прогресу. Тому П.Самуельсон називає монополію економічним лихом.

Форми та методи конкурентної боротьби на вищій стадії капіталізму. З виникненням і розвитком монополій вільна кон­куренція перетворюється на монополістичну або недосконалу.

На сучасному етапі конкуренція ведеться, насамперед, між гігант­ськими об’єднаннями всередині них, а також між підприємствами немонополізованого сектору економіки та різних форм власності.

Недосконала конкуренція — конкуренція між великими ком­паніями (всередині монополізованого сектору, між членами гру­пових монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отри­мання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелекту­альною власністю (патентами, ліцензіями тощо), її найважливіші риси — встановлення монопольно високих цін і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків.

Розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.

Цінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їхньої якості й асортименту. Підприємці при цьому не­рідко маніпулюють цінами (встановлюють занижені, поки товар завоює ринок збуту, а після того значно їх підвищують), вдаються до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо. Важливою рисою цінової монополістичної конкуренції є цінова дискримі­нація (наприклад, диктат транспортних компаній при переве­зенні сільськогосподарської продукції, яка швидко псується), за якої один і той же товар або послугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

Нецінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості про­дукції, її асортименту.

Ціни на ринку за умов монополістичної (в т. ч. олігополістичної) конкуренції коливаються, передусім, навколо монопольно ви­соких цін виробництва, в які трансформується ціна виробництва.

Для завоювання більших ринків збуту компанії також подов­жують термін гарантійного обслуговування, надають кредити покупцям та ін.

Неціновій конкуренції властива певна стабільність цін (оскіль­ки відбувається їх узгодження між кількома могутніми компа­ніями, так зване “лідерство в цінах”).

Різновид недосконалої конкуренції — нечесна конкуренція, що ведеться переважно неекономічними методами (підкуп чи­новників, промисловий шпіонаж, укладання таємних угод про єдину політику і навіть диверсії проти конкурента). До методів нечесної конкуренції також відносять дезінформацію споживачів про якість товарів і послуг, поширення спотвореної інформації про товари конкурентів, використання торгової марки провідних фірм, і компаній та ін.

Питання 3. Монопольна ціна.

Методи конкурентної боротьби в політекономінно­му аспекті на вищій стадії капіталізму — це комплекс способів розширення масштабів монополістичної власності шляхом об­меження форм власності немонополізованого сектору економі­ки, впливу на діяльність держави, на ціни.

Залежно від форм і видів конкуренції формуються відповідні види цін. За умов панування монополій встановлюються, насам­перед, монопольно високі та монопольно низькі ціни. Монопольно високу ціну встановлює товаровиробник, який є монополістом у виробництві та на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів і отримує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольно низьку ціну встановлює товаровиробник під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми при укладанні контрактів з монополіями, дрібні фермери — від транспортних і промислових компаній при доставці сільсько­господарської продукції на ринок та під час її переробки.

Коли на ринку панують декілька олігополій (групова моно­полія), переважно застосовується практика “лідерства в цінах”: щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або послуги, а решта олігополістів за спільної мовчазної згоди встановлюють таку саму або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів гаран­тійного обслуговування тощо).

Ціни на товари, які виробляють державні підприємства, регу­лює держава. Такими типовими товарами і послугами є електро­енергія, послуги зв’язку й пошти тощо.

Щодо суб’єктів конкурентної боротьби, то до них належать не лише товаровиробники, але й наймані працівники, споживачі, держави (якщо йдеться про інтернаціональний аспект конку­ренції), різноманітні фінансово-кредитні інститути та ін. Лише з урахуванням різноманітних об’єктів і суб’єктів конкурентної боротьби закон конкуренції може виконати роль важливої ру­шійної сили розвитку економічної системи. З урахуванням сказаного сутність закону конкуренції полягає у наявності внут­рішньо необхідних, сталих і суттєвих, прямих і зворотних зв’язків та відносин (а отже, й суперечностей) між різними економічни­ми суб’єктами і передусім товаровиробниками, які (зв’язки) є примусовою силою у боротьбі за найвигідніші умови виробницт­ва, збуту, привласнення максимальних доходів і, насамперед, при­бутку. Кожний економічний суб’єкт такої боротьби має свої спе­цифічні потреби, інтереси, іманентні цілі, використовує неодна­кові форми та методи конкурентної боротьби.

Роль рушійної сили закон конкуренції виконує і тому, що пронизує низку інших економічних законів, у яких є суперечливі сторони, представлені різними суб’єктами з протилежними по­требами та інтересами. Зокрема, цей закон пронизує закон вар­тості (через механізм суперечливої взаємодії індивідуального і суспільно необхідного часу; цінами і вартістю тощо), закон попи­ту і пропозиції, та ін.

Оскільки закон конкуренції діє від часу виникнення товар­ного виробництва і йому притаманні спільні риси та властивості у декількох суспільно-економічних формаціях, то його можна віднести до типу загальних економічних законів.

Загальний закон конкуренції конкретизується у специфіч­них законах конкурентної боротьби в кожній формації. Щодо капіталістичного способу виробництва на нижчій стадії його розвитку, то специфічний закон конкуренції має якісні форми свого вияву у сфері розвитку та функціонування промислово­го, торговельного й інших видів капіталу, що передбачає свої нетрадиційні методи та об’єкти конкурентної боротьби, її наслідки тощо.

Загалом на нижчій стадії капіталізму закон конкуренції капіталістичного способу виробництва в межах національних країн діє у формі вільної конкуренції, на вищій стадії капіталізму — в формах монополістичної (в т. ч. олігополістичної) конкуренції, змішаних форм конкуренції, а також конкуренції “природних монополій” зі змішаними. На інтернаціональній основі закон конкуренції діє у формі транснаціональної конкуренції, що передбачає боротьбу, передусім, між транснаціональними корпора­ціями та відносини субординації між транснаціональною кон­куренцією і формами конкуренції на національній основі.

Антимонопольна діяльність держави. Щоб послабити нега­тивні наслідки монополізації економіки, зокрема практики мо­нополістичного ціноутворення, у розвинених країнах світу ухва­люють антимонопольні закони, здійснюють контроль за угодами між великими компаніями тощо.

Антимонопольна діяльність — комплекс заходів, розроб­лених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідно­го законодавства. Уперше такі закони були ухвалені наприкінці XIX — на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки монополізація у цих країнах відбувалася найінтенсивніше.

Існують американська та європейська системи антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 років є єдиним антитрестівським законом Америки. Цей закон забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але верховний суд США виробив доктрину, згідно з якою панівне становище корпорації у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація.

Тим самим законом заборонялися трести і картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійсню­вали повне злиття корпорацій, за якого ліквідувалися виробни­ча і правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінювалися таємними джентльменськими угодами або так званим лідерством у цінах. Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно істотно послаблювало конкуренцію або призводило до утворення монополій.

Найсуворіше антимонопольний закон контролює горизонтальні злиття, тобто об’єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі. Мето­дами втілення антимонопольних законів є ліквідація фірми (у США це трапляється, коли монополізовано понад 60% будь-яко­го товару чи послуги), високе оподаткування монопольних при­бутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення моно­полій та ін.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловживання вла­дою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економі­ки, тому основною формою державного контролю є система реє­страції картельних угод у спеціальних органах (у Німеччині — Федеральне управління картелів, у Японії — Комісія зі спра­ведливих операцій). Більшість антимонопольних законів у євро­пейських країнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. Крім того, законо­давство багатьох розвинених країн світу передбачає реєстрацію товарних знаків і товарних марок з метою посилення конку­ренції за вдосконалення якості продукції; регулюються загальні умови укладання угод з метою недопущення прямого диктату над споживачем тощо.

На початку 1998 р. в Україні ухвалено Закон “Про обмежен­ня монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Згідно з цим законом монополь­ним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм для запобігання виникненню мо­нопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а та­кож відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монополь­ним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право ухвалювати рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових великих економічних об’єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету. Проте реалізація цього закону здійснена лише частково.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає тісний зв'язок між ринком і конкуренцією?

2. У чому полягає сутність конкуренції як економічної категорії?

3. Які найважливіші позитивні і негативні сторони конкуренції?

4. Назвіть основні форми конкурентної боротьби.

5. Які основні причини виникнення монополій?

6. Які існують види монополій?

7. Що таке монопольна ціна?

Самостійна робота №8