Тема 3.3. Українська Народна Республіка часів Директорії

План

• 1. Внутрішня і зовнішня політика Директорії.

2. Закон про формування державного устрою та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 р.

Завдання для самостійного вивчення

1. Визначте особливості внутрішньої політики Директорії.

2. Охарактеризуйте взаємовідносини Директорії з білог­вардійською армією Антона Денікіна.

3. Опишіть основний зміст Закону про формування дер­жавного устрою та порядок законодавства в УНР від 12 листо­пада 1920 р.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Внутрішня і зовнішня політика Директорії

На той час, коли Директорія прийшла до влади, в цілому як внутрішня, так і зовнішня політична ситуація в Україні була складною.

Одночасно з владою Директорії почали відновлювати свою діяльність Ради, переважно більшовицькі, розігнані гетьманом.

Визначивши свою мету і завдання, об'єднані більшовицькі сили Росії та України розпочали наступ проти Директорії з пів­нічного сходу, відновлюючи всюди радянський режим.

Виявилося, що Директорія буквально з усіх боків була оточена ворогами. Із заходу це була озброєна до зубів Польща, яка вела криваву війну з молодою Західноукраїнською Народ­ною Республікою, яку українське населення Галичини проголо­сило на рідній землі після розпаду Австро-Угорської імперії.

З південного сходу наростала загроза з боку антибільшо­вицьких, антиукраїнських військ генерала Антона Денікіна, який поставив за мету відновити "єдину і неподільну" Росію й не визнавав ніякої України.

На півдні - в Одесі, Миколаєві, Херсоні висадились вій­ська Антанти, яка теж не визнавала УНР і розглядала Україну як частину Росії та допомагала Денікіну встановити в усій країні "лад і порядок", а заодно - забезпечити великі французькі капі­таловкладення (7 млрд франків) в економіку Росії.

До зовнішньополітичних труднощів додалися внутрішньо­політичні.

Селяни, що підтримали Директорію в боротьбі проти геть­манського режиму, вважали своє завдання виконаним і чекали від Директорії аграрної реформи, встановлення миру і спокою, створення нормальних умов для розвитку економіки, господарю­вання.

Щоправда, не всі чекали мирно. Зокрема, на Катерино- славщині діяла селянська повстанська армія під командуванням анархіста Нестора Махна, що налічувала близько 50 тисяч бійців та не визнавала ніякої влади, зокрема української.

На Херсонщині діяв отаман Матвій Григор'єв, що зібрав військо з 12-15 тисяч осіб.

Крім них діяло чимало інших повстанських загонів і отама­нів, які не підпорядковувалися владі Директорії, серед яких домі­нували анархічні почуття необмеженої свободи, що часто при­водило до відмови визнавати засадничі устої суспільного устрою.

Діяльність отаманів у той час приводила до поглиблення хвилі хаосу і беззаконня, що часто ними обґрунтовувалось ідеоло­гічними лозунгами більшовизму "грабуй награбоване у народу", "нищ класових ворогів", "ворогів трудового народу" тощо.

22 січня 1919 р. в Києві відбулася знаменна подія - у свят­ковій обстановці на Софійській площі відбулося великоднє віче, на якому був проголошений Акт злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину Українську соборну державу.

Але політична й соціально-економічна ситуація в Україні не полегшилася. Директорія виявилася безсилою боротися з чис­ленними і добре озброєними більшовицькими військами, зі змін­ними настроями багатьох повстанських отаманів та "батьків", які не визнавали її влади, з антиукраїнською більшовицькою агітацією.

У пошуках виходу з тяжкого становища на спільному засіданні Директорії та представників політичних партій біль­шістю голосів прийнято рішення вступити в переговори з Антантою, від якої УНР сподівалася отримати військову технічну допомогу.

У зв'язку з цим Володимир Винниченко зрікся поста го­лови Директорії й виїхав за кордон. Директорію очолив Симон Петлюра, який вийшов із УСДРП. Новий уряд вступив у пере­говори з французьким командуванням, що перебувало в Одесі, щодо співпраці та спільної боротьби з більшовиками.

Але Антанта, підтримуючи і забезпечуючи воєнним спорядженням Антона Денікіна, не виявила бажання до серйозної співпраці з Директорією, яка не мала реальної влади в Україні.

Вона висувала Директорії щоразу нові вимоги, до того ж питання про незалежність України навіть не порушувалось.

12 квітня 1919 р. Директорія звернулася до народу Украї­ни з декларацією, в якій закликала до боротьби з більшовиками, запевняючи, що не буде кликати на допомогу чужі війська, а розраховуватиме на свої сили, на свій народ.

22 квітня 1920 р. Симон Петлюра підписав з Юзефом Пілсудським так званий Варшавський договір.

За цим договором Польща визнавала УНР, а Директорію та Головного отамана Симона Петлюру - як її найвищу законну владу. Були встановлені кордони між обома державами по р. Збруч, східному кордону Рівненського повіту до Прип'яті. Тобто Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Полісся відходили до Польщі. Польща та УНР зобов'язувалися не укладати жодних міжнародних угод, шкідливих для однієї зі сторін.

Згідно з військовим договором (конвенцією) від 24 квітня 1920 р. воєнні сили обох держав для наступу проти більшовиків були об'єднані під польським командуванням.

Економічне життя УНР було підпорядковане Польщі. Мала бути спільна валюта, залізниці (але підпорядковані поль­ському управлінню) тощо. Український уряд зобов'язувався постачати польській армії продовольство, коней та ін.

Варшавський договір викликав велике незадоволення в українських політичних колах.

25. квітня 1920 р. війська Юзефа Пілсудського почали на­ступ проти більшовиків. Разом з ними рушив у свій останній, невдалий, похід в Україну і Симон Петлюра зі своєю армією (близько 25 тисяч осіб).

Але і поляки, і війська УНР були розбиті Червоною Армією. Ще одна спроба створити незалежну Українську дер­жаву закінчилася невдачею.

Директорія, утворена 13 листопада 1918 р., не мала чітко визначеного правового статусу. Фактично вона стала найвищим органом влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Директорії потрібно було вибрати - або створити парла­ментську республіку західноєвропейського зразка, або радян­ську - за прикладом Росії.

Але Директорія обрала третій шлях, який полягав у створенні системи гак званих "трудових рад" - у селах, містах, повітах, губерніях, а в центрі - Конгресу трудового народу.

25. грудня 1918 р. цей "трудовий принцип" організації вла­ди конкретизовано в "Декларації Української Народної Респуб­ліки", де зазначено, що влада в УНР "повинна належати лише класам працюючим - робітництву і селянству, тим класам, що

здобули цю владу своєю кров'ю, а класи "нетрудові, експлуата­торські, що живляться з праці класів трудових, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорсткостями й реакцією, не мають права голосу в упорядкуванні державою".

Згідно з Декларацією влада Директорії була тимчасовою - до виборів так званого "Трудового конгресу".

Але загальнопредставницьким органом Трудовий конгрес назвати не можна, оскільки він був класовим, а не загально­державним органом.

На засіданнях трудового конгресу було прийнято низку доленосних рішень.

Адміністративну владу на місцях представляли волосні, повітові, губернські комісари або отамани, що їх призначила Директорія. Саме в їхніх руках була зосереджена реальна влада в провінції.

Питання 2. Закони про формування державного устрою та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920р.

Про поступовий перехід від парламентської до президент­сько-парламентської форми правління говорять закони "Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР" та "Про Державну Народну Раду УНР", що затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 р., за кілька днів до повного падіння УНР.

Закони передбачали розмежування влади між Директо­рією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів.

Директорія на той час остаточно ототожнювалася з її Го­ловою. До його компетенції входило затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень. Голова Директорії призначав Голову і членів Ради Народних Міністрів.

Державна Народна Рада планувалась як орган законодав­чої влади і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.

Знову ж таки, невиписаною залишалася компетенція Ради Народних Міністрів, яка була підзвітна в своїй діяльності Державній Народній Раді. Але в законах нічого не йшлося про повноваження і місце уряду в системі органів виконавчої влади.

У день оголошення Декларації Директорія своїм наказом затвердила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій дору­чалося "негайне переведення в життя великих задач", окресле­них Директорією. Поділу компетенції між Директорією і Радою Народних Міністрів проведено не було.

Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1. Які були основні напрями зовнішньої політики УНР за часів Директорії?

2. Яка була позиція українського селянства щодо держав­ницьких кроків Директорії?

3. Яким був зміст декларації Директорії до народу Украї­ни від 12 квітня 1919 p.?