3.3 Причини усунення і.Самойловича з посади гетьмана України та його подальша доля

Таким чином, ми поступово підходимо до завершення періоду гетьманування І.Самойловича на Лівобережжі і тим самим дізнаємося, що стало основними причинами усунення гетьмана з посади керівника держави.

Варто зазначити, що основними причинами усунення І.Самойловича від займаної посади стали в основному внутрішньополітичні події і процеси, що відбувалися за його часів. Ще з приходом гетьмана до влади на поч. 1670-их рр. московська адміністрація разом з гетьманом І.Самойловичем розпочинає вести активну зовнішню політику, мета котрої була завоювання Правобережної України, що в свою чергу потребувало досить значних матеріальних і фінансових затрат. І тому гетьману не залишалось більш нічого, як піднімати податки, щоби хоч якось наповнити військову скарбницю, тим самим знижуючи свою популярність серед простого народу На жаль, після завершення усіх військових дій податки не знижувались в силу того, що гетьману було потрібно якось розраховуватись з московськими залогами, бо вся податкова адміністрація, яка тоді займалась збором податків, була царською, і практично всі ці податки, які збирались на території України, стікались не в гетьманську, а в царську казну. Єдиним виходом з цієї ситуації, окрім нового підняття податків, стало потурання хабарництву з боку гетьмана як єдиній альтернативі підвищенню поборів з метою наповнення державної скарбниці, але це було лише тимчасовим виходом з ситуації і в майбутньому призведе до ще гіршої недовіри політиці гетьмана. Населення, не розуміючи, що в гетьмана не було іншого виходу, починає його критикувати за посадове свавілля, казнокрадство, хабарництво .

Також масла до вогню підливала і гетьманська старшина, яка всіляко пручалась політиці І.Самойловича щодо посилення гетьманської гілки влади, тим самим приписуючи усі державні негаразди і свої власні прорахунки виключно особі гетьмана.

Як вже було сказано, І.Самойлович почав вести нову кадрову політику, змінюючи попереднє керівництво Гетьманщини на нове - більш лояльне до своє особистості, яке походило з кола найближчого гетьманського оточення, або просто з членів його сім'ї з метою послабити старшинську гілку влади і тим самим зміцнити та посилити роль гетьмана на Лівобережжі.

І.Самойлович по завершенню усіх військових дій активно веде цю вищесказану політику, змінюючи політичних опонентів на своїх синів, сватів, племінників і інших родичів, тим самим встановлюючи практично повсюди "своїх" людей і поступово перетворюючись на справжнього узурпатора .

У роботі було неодноразово згадано про намагання гетьмана перетворити Україну на спадкову монархію з метою вічного утримання влади, після чого І.Самойлович наштовхнувся на опір старшин і царя, які не бажали посилення влади гетьмана.

Також варто згадати наміри гетьмана, які стосувались генеральної старшини, а саме про її обмеження в адміністративному плані і фінансовому збагаченні. Все це проводилось з метою не допустити наростання конфлікту між простим населенням і старшиною через те, що остання неодноразово зловживала своїм владними повноваженнями, задля задоволення власних інтересів, що в свою чергу неодноразово приводило до масового невдоволення і виступів населення проти дій влади. Тобто гетьман в першу чергу виходив з ідей збереження своєї влади якомога довше, поступово позбавляючи старшину владних повноважень з метою встановлення одноосібної гетьманської влади з елементами монархізму (по життєва посада монарха, право передачі влади у спадок, одноосібне прийняття рішень і ін.). На ці всі дії і задуми гетьмана не могла не відреагувати старшина, яка з сер.80-их рр. починає відкрито із невдоволенням говорити про ці всі проблеми і, як наслідок, чимраз частіше задумується про усунення І.Самойловича з посади гетьмана.

Також, на мою думку, варто зазначити ряд зовнішньополітичних причин, які посприяли усуненню гетьмана. В першу чергу мова йде про намагання І.Самойловича обєднати Правобережжя і Лівобережжя, а також про часті спроби і намагання гетьмана приєднати до Гетьманщини і Слобожанщину. За що в майбутньому І.Самойловича московська влада і безпосередньо сам цар визнають неблагонадійним, а згодом будуть сприймати гетьмана як небезпечну особистість. Також варто згадати про позицію гетьмана щодо укладення Бахчисарайського договору 1681р. між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою, де гетьман виступив з критикою дій царя щодо здачі південної частини Правобережної України султану, на яку гетьман мав значні претензії. Згодом гетьман ще більше розкритикує договір 1686р. між Польщею і Московською державою, де цар знову відмовився від претензій на північну частину Правобережної України, за що гетьман накличе на себе немилість московської влади, яка почала побоюватись І.Самойловича і роздумувати над його заміною .

По суті, ці всі вищесказані політичні кроки і задуми Івана Самойловича, а точніше їх наслідки в майбутньому стануть головними причинами усунення гетьмана від керівництвом держави.

Передумовою до усунення І.Самойловича став невдалий Кримський похід 1687р. А саме весною 1687р. в цей похід вирушило 120-тисячне (за іншими данними140-тисячне) козацько-московське військо на чолі з князем Василем Голіциним і гетьманом Іваном Самойловичем. Але в силу того, що в цей рік була надзвичайно суха і бездощова погода, сильні вітри і пилові бурі, татарам спало на думку скористатися цими погодними умовами і зупинити просування цих військ в глиб ханства. Тому за Великим Лугом татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим подальше просування козацько-московських військ. Через нестачу якісної води і харчів, серед козаків та солдатів почалися епідемії й хвороби. Тому на нараді, що відбулась поблизу річки Карачакрак на початку липня 1687р., було вирішено припинити похід і повернутися на територію Полтавського полку.

Невдоволення посилилося у зв'язку зі збільшенням податкового тягаря під час першого Кримського походу, який вимагав значних витрат на утримання п'ятдесятитисячного козацького війська. Старшина висловлювала невдоволення козацтва й суспільства проти гетьмана, якого вважали винуватцем усіх негараздів на Лівобережній Україні .

Невдоволення діями гетьмана було присутнє і в Василя Голіцина котрий всюди шукав винних через невдало організований (самими ж росіянами) і як наслідок зірваний Кримський похід. Тому згодом князь В.Голіцин доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому канцеляристові Василю Кочубею скласти донос на гетьмана, в якому б усі невдачі Кримського походу були виключно з вини І.Самойловича. В цьому доносі були зацікавлені обидві сторони, бо як від самого В.Голіцина відводилися усі підозри в провалі цього походу, а в старшини зявлялися суттєві шанси усунути від влади авторитарного І.Самойловича .

На ім'я царів Івана і Петра Олексійовичів була подана чолобитна від 7 липня 1687 року за підписами генеральних - обозного Василя Борковського, судді Михайла Воєховича, осавула Івана Мазепи, полковників - Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії, Дмитрашка Райчі, Степана Забіли і канцеляриста Василя Кочубея. В доносі висувалося двадцять три пункти звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. У цьому документі, за найкращими тогочасними "традиціями" і за для стовідсоткового ефекту, окрім вини гетьмана в зриві походу, було вказано ряд причин, які ніколи не були притаманні гетьману. А саме гетьману висувались обвинувачення в намаганні відєднати Україну від московського царя, ідеї переходу під протекцію турецького султана, підготовка до походу на Москву і ін.

Головним організатором змови і автором чолобитної вважають самого Івана Мазепу, який з 1676 по 1687 рр. залишався довіреною особою гетьмана, добре знав про усі таємні задуми гетьмана. Князь В.Голіцин якомога швидше відправив цю чолобитну в Москву, після чого став очікувати на рішення останньої .

липня 1687 р. війська В.Голіцина і козаки підійшли до річки Коломак і розбили табір, а наступного дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу арешту Івана Самойловича князем В.Голіциним. У ніч проти 23 липня ставку І.Самойловича оточили московські війська, а ранком 24 липня після ранкової молитви в церкві гетьмана було заарештовано і разом із сином Яковом привезено до князя В.Голіцина. В ставці князя зібралися російські військові, бояри і старшини, які підписали чолобитну. Князь В.Голіцин оголосив про усунення І.Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передали князеві гетьманські клейноди - бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку сина гетьмана - полковника Григорія Самойловича, якого також привіз у ставку князя. При цьому воєвода згодом відібрав у Г.Самойловича та привласнив собі все його майно, коштовності й гроші.

Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа. Самого Івана Самойловича, було заслано до Сибіру - в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною - в Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко Седнів, що на Чернігівщині до молодшої дочки, а сина Григорія за наказом воєводи Л.Неплюєва було страчено у місті Севську з метою знищення усіх доказів, які б свідчили про одноосібне привласнення цих коштів Л.Неплюєвим .

У колишнього гетьмана було конфісковано значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, коштовності, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого одягу, екіпажі тощо, а також величезну на ті часи кількість грошей: 4916 золотих червінців, 47432 срібні талери (в народі їх називали єфимками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних російських копійок, 3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків). Половину цих багатств було передано в казну Московської держави, а решта була передана в розпорядження новообраного гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11000 крб. (золотими червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами .

Саме таким чином через у 1690 році в далекому Тобольську в нелюдських умовах трагічно завершилось життя гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича.

Новим гетьманом України в липні 1687 року на цій же Коломацькій раді було обрано генерального осавула Івана Мазепу, котрий на протязі останніх 10 років був головним радником і наближеною особою І.Самойловича. Він того ж дня підписав новий політичний договір з Москвою під назвою "Коломацькі статті", які були схожими з попередніми "Конотопськими статтями" І.Самойловича . Цей гетьман пробув при владі 22 роки і згодом теж розділив долю своїх попередників, зазнавши невдачі у боротьбі за незалежну Україну.

Таким чином основними причинами, які передували усунення гетьману, були в основному внутрішньополітичні чинники: узурпація влади гетьманом, тотальна політична чистка і призначення на їх місце власних родичів гетьмана, політика політичних і економічних обмежень впливів старшин, монархічні переконання гетьмана, непопулярна економічна політика І.Самойловича, процвітання корупції і таке ін.

Отже, у третьому розділі "Внутрішня політика гетьмана І. Самойловича" було висвітлено основні події і моменти внутрішньої політики цього гетьмана. В першу чергу варто зазначити про настання внутрішньополітичної стабілізації в середині країні, яка наступила за часів І.Самойловича і як наслідок призвела до розвитку культури практично у всіх її сферах відносного розвитку господарства (ремесла і торгівлі). Що ж до церковної політики гетьмана, то тут варто коротко згадати про події 1686р., коли Українська православна церква втратила свою незалежність. Також варто зазначити про адміністративну політику І.Самойловича, яка ґрунтувалась на послаблені старшинської влади і суттєвому посиленні ролі гетьмана і наближених до нього осіб (родичів), що в майбутньому стане однією з головних причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України.

Висновки

Спочатку варто було б зазначити не про самі аспекти зовнішньої і внутрішньої політики цього гетьмана, а про хід подій, які передували сходженню гетьмана на цю посаду, тобто описати все те, що йшлося у першому розділі цієї роботи: "Походження Івана Самойловича та ранні роки служби". Тут варто сказати, що І.Самойлович будучи людиною не знатного походження, попри все, все таки зумів добитися величезних успіхів у власній політичній карєрі.

По суті І.Самойлович починав, свою карєру на чужині, будучи нікому не цікавим і не маючи жодної вагомої політичної підтримки, все ж таки зумів добитися посади писаря Красноколядинської сотні Чернігівського полку. Також майбутньому гетьману завдяки своїм політичним манерам і досить вдалому хисту, вдалось пробитися до найвпливовіших урядових кіл тогочасної Гетьманщини. Через деякий період часу майбутньому гетьману вдалось домогтись посад сотника у Веприку і Красному Колядині. Завдяки своїм військовим навичкам добився значних успіхів під час військових дій на Лівобережжі, що точились між Польщею і Московською державою в період з 1663 по 1667рр., за що в різні періоди часу був удостоєний посад: писаря, осавула й судді Чернігівському полку. Не задовго до подій 1668р., І.Самойловичу неодноразово доводилось, бувати у Москві де він зміг проявити усі свої дипломатичні здібності та навички і так би мовити зумів встановити тісні дипломатичні звязки з найближчим царським оточенням. Згодом під час повстання 1668 року І.Самойловичу вдалось закріпитись на посаді Чернігівського полку, а згодом після усунення гетьмана Івана Брюховецького, вдалось стати генеральним суддею вже за часів нового гетьмана Демяна Многогрішного. Тим самим гетьману по суті вдалось впритул наблизитись до посади гетьмана Лівобережної України. В 1672р. майбутньому гетьману вдалось очолити змову гетьманської старшини, проти авторитарного Д.Многогрішного, яка увінчалася перемогою і приходом до влади нового гетьмана І.Самойловича.

З приходом до влади І.Самойлович почав вести активну зовнішню політику. Основними аспектами зовнішньої політики гетьмана були: ідея розширення тогочасної Гетьманщини за рахунок інших споконвічних українських територій, насамперед це були: Правобережжя, Волинь, Галичина, Холмщина і інші території, котрі на той момент входили до складу Речі Посполитої. Також гетьман сподівався на приєднання до Гетьманщини і Слобожанщини, яка входила до складу Московської держави. Що ж до самої Московської держави, то І.Самойлович завжди старався опиратися на московського царя з метою реалізації своїх зовнішньополітичних задумів. За для реалізації усіх цих задумів гетьман був змушений розпочати військові дій спрямовані проти іншого гетьмана України і водночас свого непримиримого суперника Петра Дорошенка. У цій боротьбі І.Самойловичу вдалось залучитися підтримкою іншого про польського гетьмана Михайла Ханенка, котрий симпатизував йому і теж ненавидів протурецького гетьмана П.Дорошенка. В період в 1674р. І.Самойловичу вдалось вперше обєднати Правобережну і Лівобережну України під своїм началом, а в 1676 р. змістивши гетьмана П.Дорошенка йому вдалося вдруге обєднати ці два регіони.

В період 1676-1681 рр. гетьману І.Самойловичу при підтримці російських військ, довелось вести запеклу боротьбу з Туреччиною, яка намагалась позбавити гетьмана усіх цих здобутків. Прикладаючи неймовірних політичних і людських зусиль гетьману де-факто вдалось здобути перемогу у цій боротьбі. Але через зрадницьку і упереджену політику московського царя, котрий не бажав його політичного посилення гетьмана. Таким чином гетьманові довелось на силу відмовитися від ідеї обєднання Правобережної і Лівобережної України. Коли у 1681р. війна між Гетьманщиною і Московською державою з одного боку та Туреччиною і Кримським ханством з іншого боку, завершилась перемирям, було укладено так званий Бахчисарайський мир 1681р., за якими українські землі вже вкотре було розділені між цими двома монархіями. Самого І.Самойловича по суті примусили визнати цей договір і тим самим відмовитися від претензій на Правобережну Україну.

Згодом через пять років І.Самойловича, вже вкотре змусять визнати інший зовнішньополітичний договір між Москвою і Варшавою, в котрому польський і московський монархи, знову переділять між собою українські землі, не врахувавши жодних інтересів українців і української влади на ці території. Тим самим зруйнувавши останню надію гетьмана на обєднання усіх українських земель воєдино. Згодом через рік часу московський цар примусить самих українців на чолі з гетьманом І.Самойловичем брати участь у нікому не потрібному Кримському поході 1687р., котрий завершиться невдачею і стане однією з головних передумов усунення І.Самойловича з посади гетьмана України.

Що до внутрішньої політики гетьмана, то тут в першу чергу варто зазначити про основні аспекти у соціально-адміністративній і соціально-економічній політиці гетьмана.

В соціально-адміністративній політиці І.Самойлович намагався проводити політику посилення політичної ролі гетьмана в тогочасній Гетьманщині і тим послаблюючи роль генеральної старшини, котрій він відверто не довіряв, через побоювання, що до можливого усунення, саме представниками старшини.

Також гетьман проводячи цю політику послаблення генеральної старшини, намагався замінити представників останньої на представників з кола найближчого політичного оточення. Насамперед це були його представники родини гетьмана: сини, свати, племінники, брати, тощо. Що ж до самої родини І.Самойловича, то тут варто зазначити про "династичну" політику гетьмана, мета котрої полягала у зміцненні ролі гетьмана в державі, шляхом укладення вигідних шлюбів з залученням дітей гетьмана і представників найвпливовіших аристократичних родів тогочасної Гетьманщини і сусідніх держав.

Також у цій внутрішньополітичній боротьбі проти гетьманської старшини, І.Самойлович старався опиратися на духовенство, як реальну силу, надаючи цьому ж таки духовенству всілякого роду привілеї.

Вся ця політика гетьмана проводилась з метою повної узурпації влади останнім і подальшим перетворенням Гетьманщини на державу з монархічним устроєм, де влада гетьмана була не обмеженою і могла передаватися у спадок. Вважаючи монархічний устрій держави, єдиним реальним шансом на здобуття Україною незалежності.

Що ж до соціально-економічної політики гетьмана, то тут варто згадати про те що саме за часів І.Самойловича на Лівобережній Україні настає період довгоочікуваної, соціально-політичної стабілізації, бо в період з 1672 по 1708рр., на території Лівобережної України не відбувалось жодних, вагомих військових дій. За цей час активно розвивається сільське господарство, ремесло: гутництво, млинарство, ґуральництво, селітроваріння, рудництво тощо і як наслідок розвивається і торгівля. Також слід згадати і про грошову політику гетьмана, яка базувалась на основі випуску мідно-срібних монет під назвою "Севські чехи", котрі випускалися в період з 1686 по 1687рр.

В силу складної економічної ситуації, що відбувалась в цьому регіоні за часів гетьманування І.Самойловича було введено нові і піднято старі податки, бо як більша частина усіх зборів стікалася саме в царську казну. Також гетьман був змушений потурати хабарництву, як єдиній альтернативі підняттю податків. Тому через це авторитет гетьмана серед населення значно впав.

Що ж до культурно-освітньої політики гетьмана, то тут варто зазначити про процес інтенсивного розвитку культури і освіти в регіоні загалом. А саме за часів гетьмана будувались нові храми, відкривались школи, духовні семінарії і інші навчальні заклади, за кошт і сприяння гетьмана видавались книжки, в світ виходили мистецькі твори, тощо.

Але у внутрішній політиці гетьмана були і негативні моменти. Мова йде про собор 1686р., коли за часів І.Самойловича, Українська православна церква втратила власну незалежність і перейшла під протекцію Московського патріархату, понад як на 300 років.

Загалом ці всі вищеперераховані соціально-адміністративні і соціально-економічні, а також частково культурно-освітні аспекти внутрішньої політики І.Самойловича, в майбутньому стануть головними причинами, що в свою чергу призведуть до його політичного усунення з посади гетьмана Лівобережної України.

Звичайно ми сучасники, можемо засуджувати гетьмана Івана Самойловича через певні аспекти його зовнішньої та внутрішньополітичної діяльності. Ми можемо критично ставитись до цієї історичної персони, яка буцімто задовольняла виключно свої - власні інтереси, при цьому ніби то виділялася пихатістю, надмірною корумпованістю і намаганням одноосібно узурпувати усю владу в країні, виключно з власних матеріальних інтересів. Також ми можемо засуджувати гетьмана за його "зрадницьку" політику, яка була нібито орієнтована на здачу усіх українських інтересів московському цареві в обмін на право бути гетьманом. Але це все неправда з точки зору, однобічного підходу до цього політичного діяча, а також з політичної точки зору, коли особу гетьмана вивчали саме таким чином, виключно з ідеологічних міркувань, які побутували на протязі майже усього 20 ст.

На справді гетьман І.Самойлович, був не типовою особою в історії України, виступаючи, як один з борців за об'єднання усіх українських земель в єдину державу. Цей гетьман передусім відзначився широким політичним світоглядом, у своїй державотворчій діяльності, намагаючись контролювати справи всієї України, а не лише Лівобережної частини, тим самим стараючись хоч якось змінити хід історії і не дати зникнути цій молодій державі.

Список використаних джерел й літератури

Джерела

. Бутич І.Л. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Бутич І.Л., Ринсиневич В.П., Тисленко І.А. - Київ-Львів: НТШ, 2004. - 1120 с.

. Величко С. Літопис : в 2т., в 2кн./ Пер. з книжної української мови, комент. В.О.Шевчука [редкол О.В.Мишанич (голова) та ін.]. - К. : Дніпро, 1991 - (Давньоруські та давні українські літописи) Т.2. - 1991. - 642 с.

. Історія русів / [ред.,вступ.стаття О.Оглиблін, пер. з дав. укр. В.Давиденко].- Нью-Йорк. : Вісник, 1956. - 346 с.

Література (Дослідження)

. Борисенко В. Еволюція українсько-російських відносин у другій половині XVII ст. / Борисенко В.Й., Бульвінський А.Г., Візер С.О. - К. : Старий світ, 2006. - 276 с.

. Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. / Володимир Борисенко - К.: Наукова думка, 1986. - 264 с.

. Будзиновський В. Наші гетьмани / Вячеслав Будзиновський. - Львів. : Друкарня Уділова, 1907. - 191 с.

. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / Віктор Горобець - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - 271 с.

. Гуржій О. Сто великих постатей і подій козацької України / О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб. - К. : Арій, 2008. - 464 с.

. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття / Віктор Заруба. - Дніпропетровськ. : Ліра ЛТД, 2003. - 464 с.

. Кравченко В. Ліквідація української автономної державності // Андрусівський мир і його наслідки для державності України / Кравченко В. Я . - К. : Генеза, 1997. - 144 с.

. Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини / Володимир Кривошея. - К.: ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, 2008. - 452 с.

. Лунін С. Іван Самойлович / Сергій Лунін. - К. : Наш формат, 2009 - 123 с.

. Огієнко І. Приєднання церкви української до московської в 1686 р. / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). - Вінніпег. : Наша культура, 1948. - 70 с..

. Огієнко І. Українська Церква за час Руїни. 1657-1687 / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). - Вінніпег. : Українське Наукове Православне Богословське Товариство, 1956. - 566 с.

. Петровський М. Нариси з історії України XVII - початку XVIII століть. Досліди над літописом Самовидця / Микола Петровський. - Харків. : Державне видавництво України, 1930 - 456 с.

. Pеєнт O. Усі гетьмани України / О.П. Реєнт, І.А. Коляда. - Хapкiв. : Фoлio, 2008 - 415 с.

. Світлична В. Історія України / Валентина Світлична. - К.: Каравела; 2002.- 400 с.

. Смолій В. Володарі гетьманської булави / Валерій Смолій. - К . : Варта, 1994 - 564 с.

. Смолій В. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах : в 2 т. / [редкол В.А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006 - (Памятки історичної думки України) . Т. 2. - 2006 - 800 с.

. Смолій В. Петро Дорошенко. Політичний портрет / В.А.Смолій, В.С. Степанков. - К. : Темпора, 2011. - 632 с.

. Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр. / Тарас Чухліб. - 3-тє вид., випр. і доповн. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. - 616 с.

. Чухліб Т. Козаки та Яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500-1700 років / Тарас Чухліб. - К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2010. - 446 с.

. Чухліб Т. Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження / Тарас Чухліб. - К. : Наш час, 2007. - 156 с.

. Шевчук. В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення / Валерій Шевчук. - К.: Абрис, 1995. - 392 с.

. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: в 3 Т., 3 кн. / [ред кол Л.Л. Кирієнко (голова) та інші]: Львів: Світ, 1991. - (Памятки історичної думки України).Т.2. 1991. - 392 с.

. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. / Наталя Яковенко. - К. : Генеза, 1997. - 312 с.

Електронні видання

. Дорошенко Д.І. Нарис історії України: в 2 т., 2 кн./ Д.І.Дорошенко. Т.2. Режим доступу: http://varnak.psend.com/narys/ch5.html

. Когут З. Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б. Хмельницького до гетьмана І. Самойловича [Електронний ресурс] / З.Є. Когут . Режим доступу. http://catalog.uccu.org.ua/opacunicode/index.php?url=/notices/index/IdNotice:177608/Source:default.

Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Самойлович,_Иван_Самойлович.

. Шуст Р. Нумізматика. Історія грошового обігу та монетної справи в Україні. [Електронний ресурс] / Р.М.Шуст. Режим доступу: http://pidruchniki.ws/12631113/finansi/osoblivosti_evolyutsiyi_groshovogo_gospodarstva_ukrayinskih_zemel_skladi_moskovskoyi_derzhavi#779.