2.3 Зовнішньополітичні стосунки гетьмана Івана Самойловича з Річчю Посполитою

Із приходом до влади у 1672 р. гетьман І.Самойлович вирішує у своїх зовнішньополітичних інтересах орієнтуватись в основному на Московську державу як на найбільш оптимальний варіант у здійсненні своїх зовнішньополітичних амбіцій, насамперед стосовно Речі Посполитої.

Щодо Речі Посполитою, то гетьман прекрасно розумів, що ця країна була найслабшою з-поміж Московської держави і Туреччини, і тому за допомоги Москви і Стамбула він неодноразово намагався послабити цю країну через серйозні територіальні претензії, які мав до неї. Гетьман І.Самойлович вважав, що Польща незаконно заволоділа Правобережною Україною у 1663- 1667 рр. і тому вона має негайно повернути ці землі Лівобережному гетьману. У 1672 році на Правобережжя вторглися турецькі війська при підтримці гетьмана П.Дорошенко, завоювавши Південну Київщину і Брацлавщину, після чого поляки були змушені укласти невигідний для себе Бучацький мир 1672р., тим самим зобовязавшись відмовитись від претензій на ці території .

Тим часом гетьман І.Самойлович зі згоди царя починає готуватися до військових дій. У 1674р. при підтримці російських військ на чолі з воєводою Г.Ромадановським вирушив на Правобережжя з метою закріпитися там і приєднати усі ці землі включно з тим, що ще контролювала Польща, до складу Гетьманщини через політичну ослабленість останньої. Звідси випливає те, що гетьман у своїй зовнішній політиці намагався використати московського царя в своїх цілях, а саме він неодноразово наполягав у зверненнях до останнього, що потрібно неодмінно обєднати Правобережжя і Лівобережжя під спільним началом гетьмана І.Самойловича і московського царя . На що цар спочатку неохоче пішов, але згодом відмовив гетьману, через погіршення відносин з Річчю Посполитою.

Після того, як у 1674р. гетьманом Правобережжя і Лівобережної України обрали І.Самойловича, він почав активно роздумувати над своїми намірами про розширення території Гетьманщини на захід. А саме гетьман зажадав скористатися слабкістю Польщі і піти на нею війною з метою приєднання до Гетьманщини Полісся, також Волині, Галичини, Підляшшя, Холмщини, тобто всіх тих територій, які заселяли українці. Але коли про це дізнався цар, він негайно наказав І.Самойловичу відмовитись від цієї ідеї через можливі негативні наслідки.

Також варто зазначити про те, що гетьману вдалось у своїй зовнішній політиці усунути конкурента на гетьманську булаву, а саме мова йде про пропольського гетьмана М.Ханенка, який боровся з іншим гетьманом П.Дорошенком. Спочатку І.Самойлович активно підтримував його у боротьбі з цим гетьманом, а згодом, коли поляки відмовились підтримувати М.Ханенка у цій боротьбі з П.Дорошенком, гетьман І.Самойлович завдяки своєму ораторському хисту і дипломатії перетягнув його на свій бік, за що М.Ханенко визнав останнього гетьманом і наказав усім своїм полкам перейти на бік І.Самойловича . Після цього гетьмана чекала довга, але, на жаль, безрезультатна боротьба за збереження влади на Правобережжі, яка велася з турками, татарами і пропольськими силами і яка, як вже було сказано, завершилась фіаско.

Гетьман й надалі не полишав надій обєднання усіх українських земель воєдино. Останньою краплею, що зруйнували ці плани гетьмана, стали події 1686р. Після блискавичної перемоги поляків під Віднем у 1683р. в Москві дедалі частіше починають говорити про примирення з Варшавою. У 1686р. Московську державу прийняли в антитурецьку "Священну лігу", і тому Москві потрібно було неодмінно налагодити хороші дипломатичні звязки з Польщею задля спільної боротьби з Туреччиною. Дізнавшись про наміри царя підписати новий мирний договір з Польщею, бо дія Андрусівського перемиря завершилась у середині 1680 року, І.Самойлович відреагував на це вкрай негативно, бо вкотре переконався у недотриманні царем свого слова у захисті Гетьманщини та її політичних інтересів і вирішив без згоди царя направити до польського короля Яна Собеського листа з вимогами повернути йому Правобережжя. Після чого король переслав цього листа московському царю і за що І.Самойловича ледь не позбавили влади, звинувативши у самоуправстві і цілеспрямованому зриві перемовин .

Тим самим поступово наростали суперечності між політикою гетьмана і російськими можновладцями. Представники Російської держави, знехтувавши порадами гетьмана щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, уклали з нею 21 квітня 1686 року Московський договір про "Вічний мир", за умовами якого ці держави вступали у військовий союз проти Туреччини і Кримського ханства з безпосереднім залученням лівобережних і запорозьких козаків у цій війні, а також підтверджували вже існуючий поділ між ними України й встановлення державного кордону по Дніпру.

Гетьман Іван Самойлович вбачав у цьому договорі цілком справедливо шкоду інтересам українського народу і відверто висловлював невдоволення діями Москви і конкретно цим договором, який роз'єднував Україну на десятиліття. Гетьман вважав цю війну безглуздою і нікому непотрібною, окрім як Польщі, за що в майбутньому буде визнаний московським царем, як єдиний винуватець у зриві цього походу і за що по тому гетьмана позбавлять гетьманської булави й усіх матеріальних здобутків і запроторять на вічне заслання до Сибіру.

Таким чином, гетьману І.Самойловичу у власній зовнішні політиці не вдалося досягнути бажаної мети у відносинах з Річчю Посполитою. Спочатку гетьману тимчасово вдалося обєднати Правобережну і Лівобережну Україну і змістити усіх політичних суперників, але закріпити за собою Правобережну Україну і підготувати всі умови за для приєднання в майбутньому решти українських земель так і не вдалося, і саме ці обєднавчі настрої гетьмана стануть у майбутньому однією з причин його політичного усунення від посади гетьмана .

Отже, у цьому розділі "Зовнішня політика гетьмана І. Самойловича" було подано основні моменти зовнішньополітичної діяльності гетьмана у трьох напрямках за принципом хронології, а саме: відносини з Московською державою, де до цього підпункту було додано стосунки з гетьманом П.Дорошенком. через спільні проблемні і хронологічні рамки, відносини з Туреччиною і Кримським ханством і відносини з Річчю Посполитою по суті на протязі усього періоду гетьманування І.Самойловича.

У цьому розділі було виділено основні зовнішньополітичні моменти і події, які відбулися за часів гетьманування І.Самойловича (1672-1687) і до яких гетьман мав безпосередню причетність. Також було висвітлено ставлення гетьмана до цих всіх вищесказаних подій і явищ, його основні зовнішньополітичні бачення і інтереси, які намагався реалізувати на протязі всієї політичної карєри.

Розділ ІІІ. Внутрішня політика гетьмана Івана Самойловича

.1 Соціально-адміністративна і соціально-економічна політики гетьмана Івана Самойловича

У своїй зовнішній політиці Іван Самойлович зазнав ряду політичних невдач: не зумівши закріпити за собою титулу "гетьману обох берегів Дніпра", як наслідок - гетьман остаточно втратив Правобережну Україну і також не зумів приєднати до тогочасної Гетьманщини сусідню Слобідську Україну та ін. Тому І.Самойловичу не залишалося нічого більше, як сконцентрувати власну увагу виключно на внутрішніх справах держави.

В останній чверті ХVІІ ст. на Лівобережній Україні надалі існував так званий полковий адміністративно-територіальний устрій. Безпосередньо за часів гетьманування І.Самойловича на Лівобережжі існувало десять полків, а саме: Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський .

Варто було б зазначити, що першими внутрішньополітичним крокам гетьмана передували події, які відбулися у літку 1672р. Як вже було сказано, в 1672р. Д.Многогрішного було усунуто з посади гетьмана, після чого на козацькій раді, що відбувалась у Козачій Діброві в червні 1672р., новим гетьманом було обрано генерального суддю І.Самойловича. На козацькій раді, окрім обрання нового гетьмана, було вирішено ряд внутрішньополітичних питань, а саме: було усунуто від займаних посад таких генеральних старшин: генерального писаря - Карпа Мокрієвича, генеральних осавулів - Павла Грибовича і Матвія Гвинтовку, яких ще й заарештували і відправили на заслання до Сибіру. Натомість було обрано кількох генеральних старшин з найближчого оточення гетьмана Івана Самойловича: генеральним суддею - Павла Животовського, генеральними осавулами - Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем - Саву Прокоповича, генеральним хорунжим - Григорія Коровченка, генеральним бунчужним - Леонтія Полуботка. Стародубським полковником став Петро Рославець, а Семен Остренко отримав посаду гадяцького полковника . Таким чином І.Самойлович почав вести нову кадрову політику змінюючи попереднє керівництво Гетьманщини на нове, більш лояльне до своє особистості і яке, як вже було сказано походило з кола найближчого гетьманського оточення.

Щодо синів І.Самойловича, то гетьман починає активно висувати їх на відповідальні посади (забувши, що аналогічна політика гетьмана Дем'яна Ігнатовича щодо власних братів стала однією з причин його усунення декількома роками раніше). У 1682 р. він призначив сина Семена Стародубським полковником, а Григорія перевів у Київський полк замість Костянтина Солонини. Саме Стародубське полковництво на той час було неабичим: найпівнічніший полк Лівобережжя рідко зачіпали татари, а через його столицю йшла торгівля з європейськими країнами і безпосередньо з Московською державою .

Також І.Самойлович починає потроху усувати занадто самостійних старшин і полковників. У Переяславському полку, одному з найнебезпечніших полків Лівобережжя, у 1675 р. І.Самойлович усунув полковника Родіона Райчу-Дмитрашка, замінивши його на іншого серба - Василь Войца. У 1682 р. В.Войца був відсторонений від посади і незабаром заарештований. Переяславським полковником гетьман зробив відданого йому Леонтія Полуботка (котрий у 1668 р., за часів чернігівського полковника І.Самойловича, був полковим писарем).

Під час "чистки" 1682-1683 pp. гетьман примудрився посваритися з сім'єю Забіл - однією з найвпливовіших на Лівобережжі. Ця родина до того ж була ріднею для І.Самойловича, бо швагро гетьмана був одружений на онуці Петра Забіли, котрий був у цей час генеральним суддею на Гетьманщині. Сам

І.Самойлович був зобовязаний Петрові Забілі своєю політичною карєрою, коли останній будучи на поч. 60-их рр. 17ст. генеральним суддею не одноразово допомагав І.Самойловичу і сприяв його швидкому карєрному зростанню.

Старого Петра Забілу І.Самойлович відсторонив від генерального обозництва, а в його сина Степана відібрав уряд генерального хорунжого, призначивши на його місце Михайла Миклашевського. Гетьман змінив на посаді ще одну впливову людину - чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського. У 1683 р. на його місце був призначений Григорій Самойлович. На деякий час батько перевів Григорія до все того ж Переяславського полку. Василю Дуніну-Борковському гетьман надав уряд генерального обозного - найвищої посади серед усієї гетьманської старшини.

У своїй внутрішньополітичній боротьбі з генеральною старшиною Іван Самойлович старався опиратися на духовенство, як чорне (чернецтво) та біле (священики), і що важливо - на духівництво усіх суспільних прошарків (дрібне, середнє і вище), як на єдину дієву силу у цій боротьбі. З гетьманських універсалів І.Самойловича ми дізнаємося, що понад 25 % (а точніше 67 цих універсалів) були видані монастирям і іншим релігійним установам, а також священнослужителям: єпископам, митрополитам, патріархам і іншим , в яких основному йшлось про надання останнім певних привілеї: довічне надання у власність ставів, озер, млинів, сіл, сіножатей, полів, лісів і ін. Це все робилось з метою залучення останніх на власний бік, задля збереження влади, тому що останнє духовенство володіло величезним авторитетом і впливом у суспільстві. Ну і як вже було сказано, цей суспільний стан гетьман активно використовував у боротьбі з гетьманською старшиною. самойлович гетьман політика україна

Цими своїми діями І.Самойлович дедалі більше наштовхувався на масове невдоволення з боку генеральної старшини і полковництва, які, мяко кажучи, через часті політичні утиски і не зовсім зрозумілі кадрові перестановки в країні починають відверто обурюватись діями і рішеннями гетьмана. Гетьман проводив цю політику з метою одноосібної узурпації влади, що в майбутньому стане однією з головних причин його усунення від керівництва державою.

Іван Самойлович, окрім висування своїх дітей і родичів на найвищі адміністративні посади Лівобережжя, одночасно веде "династичну" чи "шлюбну" політику з метою зміцнення своєї влади в Гетьманщині і тим самим послаблення влади старшин, до якої гетьман ставитися з явною недовірою через побоювання щодо повторення подій 1668 і 1672 рр., коли генеральна старшина, до якої тоді входив сам І.Самойлович, вирішить вчинити з ним так, як було вчинено із гетьманами І. Брюховецьким та Д.Многогрішним.

Таким чином гетьман ініціює одруження свого сина Семена у 1680 р. з Марією Федорівною Сулимою (внучкою гетьмана Івана Сулими), де у шлюбі в них народилися дві дочки, обидві Марії . Іван Самойлович по суті зумів породичатися з аристократією. Його дочка Параска в 1682 р. вийшла заміж за боярина Федора Шереметьева, якого було зарекомендовано самим московським царем. Проте, на жаль, у 1685р. Параска помирає, а ще через декілька мвсяців помирає і перший син Івана Самойловича Семен, замість якого стародубським полковником був призначено його молодшого брата Якова. Щодо Якова, то він одружився з Ганною, дочкою генерал-майора смоленської шляхти Володимира Повало-Швайковського. Таким чином гетьман І.Самойлович завдяки цим вдалим шлюбам залучився вагомою підтримкою у представників знатних, впливових, військових і аристократичних українських і російських родів, котрі в свою чергу мали безпосереднє відношення до царської адміністрації Гетьманщини, або до царського оточення чи навіть самого царя. Як вже було сказано, гетьман Іван Самойлович вів досить активну внутрішню політику, укріпляючи гетьманську владу як авторитарну. Тим самим І.Самойлович безумовно сформулював свій погляд на владу гетьмана як на інститут монархічного типу. Суть цих авторитарних тенденції виражалася у прагненнях гетьмана до трансформації виборної гетьманської влади у спадкову монархічну. Гетьман намагався зосередити у своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив та ще за життя назначити свого наступника . На мою думку, ці всі монархістські ідеї зявилися не тільки з матеріальних чи певних посадових інтересів гетьмана, а в основному з державотворчих переконань в політиці І.Самойловича. Гетьман вважав, що необмежена, одноосібна влада монарха, можливо, в майбутньому дасть змогу українцям все-таки вибороти свою незалежну державу. Адже по суті монархія давала б змогу монарху (гетьману) не надіятись на погодження дій з адміністрацією (генеральною старшиною, яка нерідко симпатизувала ворогам України ), також давала б змогу приймати рішення таємно і дуже швидко, тим самим збільшуючи шанси України не здобуття незалежності. Тому лише таким чином, на думку І.Самойловича, можна було б знайти вихід з цієї складної політичної ситуації, що склалась в тогочасній Україні.

Також гетьман Іван Самойлович також започаткував виділення з козацької старшини, так званого значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського, або "малоросійського" дворянства. Тобто гетьман офіційно схвалював цей процес перетворення виборної гетьманської старшини на титуловану дворянську шляхту, тим самим посилюючи гетьманську владу і послаблюючи старшинську, зводячи її впливи у суспільстві до мінімумів.

Хоча І.Самойлович, особливо в останні роки свого гетьманування виявив багато негативних рис, які нажили йому багато ворогів: необмежене властолюбство й користолюбство, пиха, старання скрізь на впливових посадах мати членів своєї родини, але, попри все, він все ж таки був українським патріотом і прихильником якнайширшої автономії України .

Щодо соціально-економічної політики Івана Самойловича, то, на жаль, через бідність джерел ми знаємо вкрай мало про цю частину внутрішньої політичної діяльності гетьмана, але, попри все, дещо нам все-таки відомо.

Взагалі з ім'ям І.Самойловича зазвичай пов'язують розквіт корупції в Україні. Зважаючи на те, що гетьман через власні політичні амбіції згуртував проти себе майже всю старшину, яка під час Коломацького перевороту 1687 р. намагалася висунути проти нього якомога тяжчі обвинувачення, щоби позбутися гетьмана раз і назавжди , можна сміло стверджувати, що генеральній старшині жилось найважче саме за часів цього гетьмана, бо соціальний тиск з боку І.Самойловича інколи був більшим, ніж тиск самої Москви. Що характерно, І.Самойлович цілком свідомо і упереджено ставав на шлях обмеження в адміністративному плані представників усіх найвпливовіших родин, а також у їх збагаченні з метою не допустити подій 1668р., коли відбулось антимосковське повстання і де своє місце мав фактор соціального гноблення українського народу саме представниками гетьманської влади.

І все-таки сильна влада, яку зумів установити в Україні Іван Самойлович, дала досить добрі результати: почала розвиватися внутрішня і зовнішня торгівля, всілякі галузі промисловості: гутництво, млинарство, ґуральництво, селітроваріння, рудництво тощо. Одним словом, ремісництво тоді справді здобуває значного розвитку і знаходиться на досить високому рівні . Історики повязують такий сплеск у розвитку ремісництва і як наслідок торгівлі через те, що на території Лівобережжя в період з 1668-1708 рр. не було жодних суттєвих військових протистоянь на відміну від Правобережжя, де через постійні військові протистояння місцеве населення масово покидає свої землі і переселяється на Лівий берег, тим самим прискорюючи розвиток ремесла і торгівлі в цьому регіоні.

За часів гетьманування І.Самойловича в Гетьманщині розпочинається нова емісія грошей. Метою цієї емісії був випуск так званих "чехів" - монет що на 90% складались з міді, а решта 10% - зі срібла задля оплати перебування російських залог на території Гетьманщини. Називали ці монети "севськими чехами" (від м. Севськ) і випускались вони в період з 1686-1687 рр. Цією монетою українці користувались аж до сер.18 ст.

Також варто зазначити, що у 1678-му році під час підготовки до походу на Чигирин гетьман через нестачу грошей у військовій казні був змушений ввести таки звану "віддачу на відкуп" на горілку і тютюн. "Віддачею" називали новий державний податок, який дав право певним особам виготовляти та продавати тютюн і горілку за певну ренту .

Слід згадати і про розвиток торгівлі на Лівобережжі часів І.Самойловича. В період з 1672-1675 в гетьманській канцелярії було видано 11 відомих нам універсалів, які регламентували торгівельні відносини в середині Гетьманщини. В цих універсалах йшлось як про вітчизняних, так і зарубіжних купців, серед яких провідну ланку посідали греки. Цим купцями залежно від місця діяльності надавались певні привілеї: безмитна торгівля або знижене мито, право на безоплатний переїзд через мости, право бути непідсудними українським суддям, якщо це іноземець і ін. Загалом з інших джерел ми дізнаємось що в період поч.1670-их до кін.1680-их рр. в Гетьманщині були такі головні торгові центри: Київ, Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Полтава, Гадяч, Переяслав та ін. Торгувала в основному українці між собою, але була й зовнішня торгівля, орієнтована на найближчих сусідів: Запоріжжя, Туреччину, Крим, Московщину, Польщу (Правобережжя) і таке інше.

Сам гетьман також мав значні маєтності: у його володінні було місто Гадяч, надане за булаву, чотирнадцять сіл, вісім млинів на різних річках (Буді, Білиці, Свисі, Івоті), а також винокурні, рудні, поташні буди, селітряні майдани. Вироблену горілку й селітру він возив на продаж у Москву. Загалом Іван Самойлович мав порівняно велике господарство. Як і багато інших старшин, він був багатою людиною. Але при цьому несправедливо звинувачувати його в жадібності й прагненні захопити чужі маєтки, присвоювати чужі землі чи якусь іншу власність. Потрібно зауважити, що гетьман І.Самойлович чимало уваги приділяв економічному розвитку Лівобережної України, попри все нагороджував маєтками старшин і духовенство, намагався налагодити судово-адміністративну владу, не дозволяв власникам маєтків надмірно визискувати селян і міщан . Але через часті втручання московської адміністрації і самого царя у внутрішні справи України ці всі вищесказані процеси протікали надзвичайно повільно, а інколи зводились нанівець.

Таким чином у соціально-адміністративній і соціально-економічній політиці І.Самойловича можна виділити такі основні моменти: зміщення політичної верхівки тогочасної Гетьманщини і її заміна на представників родини Самойловичів, намагання гетьмана одноосібно узурпувати усю владу в країні на основі монархічних засад, активні спроби послабити роль і впливи генеральної старшини в Гетьманщині тощо. Щодо економічної політики: обмеження гетьманом впливів знатної верхівки на усі галузі господарство, активна боротьба зі здирництвом з боку старшини, розвиток ремесла, торгівлі і таке інше.