Види синтаксичного зв’язку в реченні

Речення — це синтаксична одиниця, що якісно відмінна від словосполучен-ня, і йому властиві особливі види синтаксичних зв’язків. Якщо для словосполу-чення характерні підрядні син­таксичні зв’язки — узгодження, керування, приля-гання, то для речення — такі зв’язки, як координація (присудковість, чи предика-тивність), співрозміщення, а в окремих випадках також тяжіння.

Координація — це взаємоспрямований синтаксичний зв’я­зок між головни-ми членами речення — підметом і присудком. Так, у реченнях Він малює, Ми пи-шемо, Ви читаєте, з одного боку, особові займенники він, ми, ви, що виступають у функції підметів двоскладних речень, визначають форму дієслів малює, пишемо, читаєте, що вживаються в ролі присудків, а з друго­го — форми дієслів малює, пишемо, читаєте граматично вжи­ваються відповідно до займенників він, ми, ви.

Координація (чи зв’язок присудковості, предикативності) відрізняється від узгодження як різновиду синтаксичного зв’яз­ку, властивого для словосполучення. Ці відмінності полягають у тому, що:

1) узгодження — зв’язок однобічний, а координа­ція — взаємоспрямований; 2) узгодження здійснюється за всією системою форм (рання весна, ранньої

весни, ранній весні і т. ін.), а при координації поєднуються тільки дві певні слово-форми (Він малює, Ми пишемо, Ви читаєте);

3) при узгодженні вико­ристовуються форми слів, а при координації — поря-док слів та інтонація (пор.: Рання весна — узгодження; Весна рання; Весна ран-ня? — координація);

4) при узгодженні виникають атрибу­тивні відношення (рання весна), а при координації — предика­тивні (Весна рання).

Зв’язок між підметом і присудком може бути формально і не виражений. У такому випадку предикативні відношення між ними виявляються на основі їх вза-ємного розташування. Такий синтаксичний зв’язок називається співрозміщен-ням. Наприклад, у реченні Місто над морем підмет місто і складений іменний присудок над морем граматично не уподібнюються, а преди­кативні відносини між ними встановлюються шляхом певної логічної послідовності співрозміщення сло-воформ одна щодо одної — поняття предмета передує поняттю ознаки: Сад у цві-ту; Криниця поряд; Він із селян.

Деяким двоскладним реченням з особливою структурою при­судка прита-манний синтаксичний зв’язок, що називається тяжін­ням. Наприклад, у реченнях на зразок Він прийшов втомлений (втомленим); Погода видалась гарна іменна частина складеного присудка (втомлений, гарна) співвідноситься з підметом (він, по­года) через посередність третього компонента (прийшов, видалась).

Для речення характерний також сурядний зв’язок слів, за якого словофор-ми займають однакові позиції. Цей зв’язок за­звичай використовується при поєд-нанні однорідних членів, а також складносурядних (рівноправних) речень, преди-кативні частини яких виступають як рівноправні. Словосполученням такий вид зв’язку не властивий.

Типи речень у сучасній українській мові

Українська мова характеризується багатством і різноманіт­ністю типів ре-чень, що мають різне призначення, сферу вживан­ня, структуру. Залежно від оз-наки, взятої за основу класифіка­ції, всі речення поділяються на групи:

1) за модальністю, тобто за характером вираження відношення до дійсності, — на

ствер­джувальні і заперечні;

2) за метою висловлювання, тобто за функ­цією, комунікативною направленістю,—

на розповідні, питальні, спонукальні (імперативні), кожне з яких за умови на-

дання йому особливої інтонації й емоційного забарвлення може стати й оклич-

ним;

3) за структурою, залежно від того, який її елемент покла­дено в основу, — на:

а) прості й складні (залежно від кількості предикативних одиниць, що входять

до їх складу);

б) одно­складні і двоскладні (за наявністю одного чи двох головних членів як

організуючих центрів речення);

в) поширені й непоширені (за наявністю або відсутністю другорядних членів

речен­ня);

г) повні і неповні (за наявністю всіх чи тільки деяких необхід­них членів певної

структури).

Поділ речень на стверджувальні і заперечні пов'язаний з ха­рактером зв'язку між предметом мовлення (суб'єктом) і тим, що про нього повідомляється. Якщо цей зв'язок усвідомлюється як реально існуючий, речення називається стверджу-вальним; пор., наприклад: Вихователь творить найбільше багатство суспіль-ства — людину (В. С), де зв'язок між предметом мовлення (вихователь) і тим, що про нього мовиться, усвідомлюється як справжній, реальний. Граматичне оформ-лення цих речень ха­рактеризується відсутністю при присудку чи головному члені односкладних речень заперечної частки не, хоч як засіб писем­ного ствердження може виступати ще й стверджувальна част­ка так, що стоїть на початку речення, а також частка не, яка приєднується до відносних займенників чи прислівників як засіб зв'язку підрядних частин з головною; наприклад: Так! У спра­ведливих армій доля завжди прекрасна (О. Г.); Куди не глянеш — скрізь погано (Т. Ш.).

Заперечні речення — це такі речення, в яких зв'язок між суб'єк­том і тим, що про нього повідомляться, негативний. З грама­тичного погляду в цих реченнях за-перечується ознака підмета, виражена присудком, а їх граматичне оформлення здійснюєть­ся за допомогою часток не, ні та повторюваних сполучників ні — ні, ані — ані. Розрізняють речення загальнозаперечні (з простим і підсиленим запе-реченням), в яких заперечується присудок (наприклад, Нехай ні жар, ні холод не спинить вас. — І. Ф.), і частково заперечні, в яких заперечується якийсь інший член (наприклад, Не від праці старіє людина, а від горя. — Н. тв.).

За метою (функцією) висловлювання, за комунікативною спрямованістю розрізняють речення розповідні, питальні та спонукальні (імперативні).

Розповідні речення містять повідомлення про якісь факти дійсності, події, явища тощо. Будучи найпоширенішим типом речень в українській мові, вони ду-же різні за змістом, функ­цією і будовою. Спільною особливістю їх є відносна за-вер­шеність думки, яка передається специфічною розповідною інто­нацією — спо-кійною, рівною, з пониженням на кінці речення і підвищенням на слові чи групі слів, на яких робиться логічний наголос (наприклад, Реве та стогне Дніпр ши-рокий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилі підійма

(Т. Ш.).

Питальні речення виражають намагання мовця про щось довідатись від співрозмовника, одержати якусь інформацію. Граматичними засобами оформлен-ня цих речень є особлива питальна інтонація, яка різко чи поступово підвищуєть-ся на початку речення і поступово знижується в кінці, а також пи­тальні слова — займенники, прислівники, частки (хто, що, коли, чому, де, куди, звідки, який, чий, хіба, невже тощо). За допомо­гою питальної інтонації розповідне речення, не змі-нюючи його лексичного складу і структури, можна перетворити на питальне. При цьому в реченнях без питального слова інтонація підвищується на слові, що ло-гічно виділяється (пор.: Він написав книжку. — Він написав книжку?— Він на-писав книжку?— Він написав книжку?), а в реченнях з питальними словами інтонація підвищується на цих словах (пор.: Хто ж од нас у світі дуж­чий? І з яких країн?— П. Т.).

Залежно від значення, зокрема характеру інтонації, серед питальних речень вирізняють:

а) власне питальні, що містять запитання, на яке неодмінно треба відповісти

(наприклад: — Ти мене не забула? — Ні, не забула. — Ждала? — Ждала. -

М.К.);

б) питально-стверджувальні, в яких у самому запитанні є елемент ствердження

(наприклад: Хіба так людині жити? — О. Г.);

в) питально-спонукальні, що містять спонукання, вира­жене через питання (на-

приклад: Чому б з тобою нам не поєдна­ти дружбу?— Л. Г.);

г) риторично-питальні, що містять твер­дження чи заперечення і не потребують

відповіді (наприклад: Хто може випити Дніпро, Хто може виплескати море,

Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чисто­го добро

Злобою чорною поборе?— М. Р.).

Питальні речення виконують найрізноманітніші стилістичні функції, що пояснюється їх великими виражальними можли­востями.

Спонукальні (імперативні) речення виражають волю або намагання мовця спонукати співрозмовника до якоїсь дії. Вони дістають граматичне оформлення: а) за допомогою різних форм вираження присудка (найчастіше у формі наказо-

вого способу);

б) за допомогою особливої інтонації;

в) використання спеціаль­них спонукальних часток (-но, -бо, ну, та, би, дай, давай,

бодай, хай, нехай тощо).

Найважливішим засобом оформлення спонукальних речень є спонукальна інтонація: речення, що виражають наказ, вимогу, заборону, вимовляються голо-сом підвищеного тону, більш на­пружено, а речення, що містять прохання, пораду, застережен­ня, — нижчим тоном, з меншим напруженням.

За способом вираження присудка серед спонукальних ре­чень розрізняють:

а) речення, в яких у ролі присудка виступає дієслово у формі наказового способу:

Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай (М. Стар.);

б) речення, в яких присудком є дієслово у формі дійсного способу в значенні на-

ка­зового: Тихцем покликав Бабака: Пішли, Васю (Ю. 3.);

в) речення, в яких присудок виражений дієсловом у формі умовного спо­собу в

значенні наказового: Ви лягли б, мамо, спочити (П. М.);

г) речення, в яких присудок виражений інфінітивом: Твоїми б, Якиме, устами та

мед пити (П. М.);

ґ) речення, в яких прису­док виражений формою третьої особи теперішнього чи

майбут­нього часу зі спонукальними частками хай, нехай, бодай та ін.: Хай

чабан, — усі гукнули, — за отамана буде (П. Т.);

д) речен­ня, в яких присудок виражений різними дієслівними формами з різними

частками: Давайте, хлопці, заспіваємо абощо (С. В.).

У розмовному мовленні в значенні спонукальних нерідко використовуються різні неповні, обірвані речення: Мовчать! Взяти їх! (О. Довж.). Структурним центром спонукальних ре­чень у розмовному мовленні можуть бути вигуки геть, гей, гай­да, марш, цить тощо: Гетьте, думи, ви хмари осінні (Л. У.).

Будь-яке розповідне, питальне, спонукальне речення, якщо воно вимовля-ється з певним емоційним забарвленням, що супроводжується підсиленням тону голосу, перетворюється на окремий різновид — окличне речення. Від інших окличні ре­чення відрізняються лише інтонацією, хоч іноді їм властивий своєрід-ний порядок слів, а також наявність підсилювальних часток (як, що за) та вигуків.

Інтонаційне забарвлення окличного речення залежить від його змісту. В ре-ченнях, що виражають почуття захоплення, гніву, ненависті, обурення тощо, ін-тонація здебільшого підси­лена, але рівна (голос підсилюється в кінці речення): Леле! Який світ широкий! Гори і гори без краю! (О. Г); Яка краса відроджен­ня країни! (Л. У.). У реченнях, що виражають інтелектуальний стан людини (сумнів, іронію, невпевненість тощо), інтонація різко не підсилюється навіть у кінці речен-ня: Матінко, мати, п 'ю — не нап 'юсь, Дивлюсь очима — не надивлюсь! (П. У.).

Серед окличних речень розрізняють:

а) розповідно-окличні: Як чудесно жити, як творить чудесно! (В. Сос);

б) питально-окличні: Хіба ж не завжди молодь попереду?! (П. Т.);

в) спону­кально-окличні: Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить

вас! (І. Ф.).

Окличні речення вирізняються емоційною насиченістю й широко викорис-товуються в поезії, публіцистиці, а також у роз­мовному мовленні, в якому їх пев-на логічна незавершеність компенсується ситуацією, жестами.

За структурними ознаками (залежно від того, які з них по­кладено в основу) речення класифікуються по-різному.

Однією з основних ознак речення, як відомо, є предикатив­ність, що полягає в наявності у кожному реченні предикативно­го центра. Залежно від кількості та-ких центрів (одиниць) ре­чення поділяються на два типи: