«Собор у риштованні» (Євген Сверстюк) – літературна критика роману «Собор»

«Собор» вийшов 1968 р.

Суспільні, морально-етичні проблеми, сміливо й відверто порушені в «Соборі», тривожили неспокійне серце Олеся Гончара і раніше – в «Людині і зброї», «Тронці».

У 1966 р., коли вже писався роман, Олесь Гончар робить ґрунтовну і гострополемічну доповідь на 5-му з'їзді пи­сьменників України, яка називається «Думаймо про вели­ке». У ній він виступив палким патріотом, непримиренним захисником інтересів державної України (хоча державності ми тоді ще не мали), її народу, його скарбів, матеріальних і духовних. Він торкнувся найболючіших питань тогочасного розвитку українського мистецтва, зокрема літератури, стану освіти, збереження української мови в Україні (!), питань екології, закликав до дбайливого ставлення до природи, збереження історичної пам'яті народу, говорив про повер­нення В. Винниченка, П. Куліша, Б.-І. Антонича.

На той час такий виступ був виявом справжньої грома­дянської мужності і відваги.

Це саме можна сказати і про роман «Собор».

У 1967 р. журнал «Україна» опублікував інтерв'ю з письменником, у якому було таке пояснення стосовно ново­го твору (а його чекали, бо окремі розділи вже друкувалися на сторінках української та всесоюзної преси): «Це книжка про Сучасника... Що хвилює людей старшого покоління, як формується наша молодь, який її духовний світ, як ставить­ся сучасна людина до великих набутків свого народу, до скарбів народної культури, які почуття, думки й сподівання вкладає у свою щоденну будівничу працю, з якими духов­ними надбаннями іде людина у свій завтрашній день...»¹. Усе це хвилювало письменника під час праці над романом, визначало його тематичну спрямованість. Але за цим дещо поверховим зізнанням (в іншому разі твір просто не надру­кували б) митець приховав найголовніше – сміливий, як на ті часи, викривальний пафос «Собору». Там важливі суспільні, морально-етичні проблеми максимально оголено, правдиво передано розтлінний дух національного нігілізму, пристосуванства, кар'єризму, засилля і сваволі партійних бюрократів, інтелектуального невігластва чиновників – усе це дедалі більше запановує в суспільстві, однак писати про це було заборонено. Радянський письменник, по-суті, був невільником. Він, щоб стати фаворитом у влади, мав заплю­щувати очі на правду. Олесь Гончар не заплющив. Недарма Григір Тютюнник, привітавши автора з творчим успіхом, писав до нього як до старшого, мудрого й мужнього брата в листі від 16 лютого 1968 p.: «Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять...»².

Так воно і сталося. Після позитивних відгуків у тодішній пресі було влаштовано публічне шельмування «Собору» і його автора. Хоч роман і схвалили читачі, бо вголос провід­ний прозаїк чесно говорив про болючі проблеми, його забо­ронено офіційною владою, вилучено з книгарень та бібліо­тек.

Спочатку книга була заборонена у Дніпропетровській області, де незадовго до цього в Олександрії було підірвано собор.

За жанром «Собор» є проблемно-філософським романом, у якому важливі соціальні та національні проблеми розгля­даються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.

Завдання 3. Робота з текстом твору (дати письмову відповідь).