3. Формування банківського портфеля цінних паперів та управління ним

Інвестиція — це господарська операція, яка передбачає при­дбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти чи майно.

У банківській практиці інвестиційні операції означають вкла­дення коштів у цінні папери. Інвестиції відрізняються від пози­чок, а саме:

1. Позичка припускає використання коштів протягом відносно короткого проміжку часу з умовою повернення її або її еквіва­ лента. Інвестування передбачає вкладення коштів з метою забез­ печення надходження грошей протягом порівняно тривалого часу до того, як вкладені кошти повернуться до власника.

2. При банківському кредитуванні ініціатором угоди, як пра­ вило, виступає боржник, а при інвестуванні — банк, який нама­ гається купити активи на ринку.

3. При кредитуванні банк часто є єдиним чи одним з небага­ тьох кредиторів, тоді як при інвестуванні він є одним з багатьох інвесторів.

4. Кредитування пов'язане з особистими відносинами банку з позичальником, а інвестування є знеособленою діяльністю.

Проте між кредитними та інвестиційними операціями існує ті­сний зв'язок:

* зазначені операції найприбутковіші, тому і найризикованіші;

• банки зобов'язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і залежно від економічної ситуації змінювати її на ко­ ристь кредитів або на користь інвестицій.

Основними цілями інвестицій є:

а) дохідність вкладень;

б) безпека вкладень;

в) ризик інвестицій;

г) ліквідність вкладених коштів.

Жоден цінний папір не відповідає одночасно всім цілям. У про­цесі управління портфелем цінних паперів банк може досягти компромісу між інвестиційними цілями або ж робити акцент на якійсь з них.

Портфелем цінних паперів називають вкладення банків у цін­ні папери, які управляються як одне ціле.

На практиці розрізняють такі види інвестиційних портфелів:

Політика короткострокового акцепту — найбільш обереж­ний метод. Інвестиційний портфель банку повністю формується з короткострокових цінних паперів (2—3 роки). Це підвищує бан­ківську ліквідність. Політика доцільна в період зростання відсот­кових ставок. Дохідність не розглядається як пріоритетна ціль.

Політика «сходів» (політика рівномірного розподілу коштів) — дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хо­ча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.

Політика довгострокового акцепту — є протилежністю полі­тиці короткострокового акцепту. Прийнятна в період падіння ри­нкових норм відсотка. На практиці є відкритою переважно вели­ким банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.

Політика відсоткових очікувань (концепція переключення) — агресивна політика, здійснення якої пов'язане з прогнозуванням динаміки відсоткових ставок і спекуляцією на цих змінах.

Політика «штанги» — найприйнятніша для комерційних ба­нків. Полягає в урівноваженні дохідності довгострокових ліквід­них інвестицій ліквідними короткостроковими вкладеннями. До­зволяє, за бажанням інвестора, переводити акцепт на різні інвес­тиційні цілі чи балансувати між цими цілями.