2.2 Характеристика сюїти ю. В. Радзецького «Учитель танців»

Сюїта «Учитель танців» була написана Юрієм Володимировичем Радзецьким у 1984 році за мотивами однойменної п’єси іспанського драматурга Ло́пе де Ве́ги, яка була написана у кінці XVI століття. Але композитор «переказує» п’єсу сучасною музичною мовою, з використанням поліритмії, дисонансів, сонористики.

Сюїта складається з 7 частин: «Учитель танців», «Токата», «О північі», «Інтерлюдія», «Танець-Фуріозо», «Інтервали» та «Постлюдія». Твір об’єднують дві протилежні образні сфери, кожна з яких отримує наскрізний розвиток. Ці сфери окреслюють типові для романтизму, особливо для пізнього романтизму, протиставлення: світло і темрява, добро і зло, життя та смерть, любов і ненависть. Це протиставлення знаходить втілення в інтонаційно-тематичній, ладогармонічній, метроритмічній сферах і навіть на рівні застосування контрастних прийомів виконавської техніки.

Сюїта відкривається прозорим та казковим вальсом, в якому експонується сповнена любові та краси лейттема «світла»:

Для лейттеми «світла» характерною ознакою є підкреслена танцювальність, вальсова ритмічна формула, а також гнучка мелодика, характерна гармонізація – все це надає їй особливого колориту.

У другій частині циклу – «Токаті» – експонується лейттема «темряви»:

Коло засобів цієї лейттеми – підкреслена декламаційність, остинатна ритмічна пульсація, загострена дисонантність – надають образу зла непохитного характеру. Тональним центром цієї сфери є складний акордовий комплекс, основою якого є кварта мі – ля. До кінця частини зло динамізується і набуває урочистості та сили.

Сфера «темряви» продовжує свій розвиток у третій частині – «О півночі». Автор вміло передає таємничу атмосферу нічного міста, гуляння темних сил, використовуючи різноманітні прийоми сонористики.

В «Інтерлюдії» ми ненадовго повертаємся до сфери «добра»: від темряви лишається тільки відлуння і починає з’являтися світло – тут звучить матеріал першої частини циклу.

Сфера «зла» раптово вривається у наступному номері – «Танці-Фуріозо». Тут вона виражена складною метроритмікою, сонорними звукокомплексами та характерними виконавськими прийомами.

У шостій частині циклу – «Інтервалах» – сили зла, виражені дисонуючими інтервалами та швидким темпом, продовжують гримасувати. Але промені світла на деякий час з’являються, вони представлені консонуючими співзвуччями у тональності A-dur та більш помірним темпом. Знов звучать сонорні грона – зло нагадує про себе і ми чуємо боротьбу двох протилежних сил – сфери «темряви» та сфери «світла», яка врешті-решт руйнує розбурхане зло. Це – кульмінація всього циклу.

На тонічному органному пункті звучить лейттема «світла». Це – сповнена внутрішньої радості «Постлюдія». Повертається матеріал першої частини циклу і все завершується тихими, прозорими акордами.

З упевненістю можна сказати, що тут наявне поєднання принципів сюїтності та принципів сонатності з переважанням саме сонатності, як безперервного розвитку і навіть з певною трансформацією образів. Саме ця особливість і відрізняє сюїту Ю. В. Радзецького від інших.

До того ж, цікаво звернути увагу на те, що побудова сюїти нагадує побудову сонатної форми: перша частина, яка експонує лейттему «світла» – це головна партія, друга частина, експонуюча лейттему «темряви» – побічна, далі йде розробка, і дзеркальна реприза починається з «Інтервалів» та продовжується у «Постлюдії».