5. Тенденції розвитку релігії в суспільстві.

Релігія у певних історичних ситуаціях здатна одночасно висту­пати фактором соціальної інтеграції і дезінтеграції, стабілізувати іс­нуючі суспільні устої і дестабілізувати їх. В одних випадках релігія консервативна сила, в інших — фактор соціальних змін. Підтвер­дженням служить історія суспільно-політичних рухів, у яких різні протиборчі сили використовують ту саму релігію у своїх політич­них устремліннях.

Роль релігії в суспільстві.

В оцінках суспільної ролі релігії необхідно враховувати характер і рівні соціальних зв'язків і відносин. Вони характеризуються супе­речливими тенденціями — гармонією і дисонансом, що стабілізу­ють факторами і дестабілізують на найрізноманітніших рівнях. Усе це виражається в суперечливих устремліннях соціальних груп, що апелюють до релігії. Релігія здатна виступати не тільки гармонізуючим у суспільстві фактором, але й фактором соціальних конфліктів. Відбуваються розмежування в характері функціонування релігії і релігійних об'єднань. Релігійні об'єднання виконують функції, що виходять за межі власне релігійних функцій, хоча тісно взаємоді­ють. Є функції релігії політичні, правові, виховні. Це уможливлює використання релігійних організацій у виконанні різних державних і соціально-групових програм. Російське самодержавство широко використовувало православну церкву в колонізації східних і півден­них окраїн, встановлюючи і забезпечуючи в них своє панування.

Використання релігійних об'єднань у державних і суспільних ін­тересах обумовлено об'єктивними і суб'єктивними обставинами: включенність релігійних об'єднань у суспільний простір, що пов'я­зує їх з численними соціальними інститутами, наявність ряду спіль­них інтересів і вирішення завдань релігійними організаціями і світ­ськими інститутами — державними і недержавними. Суб'єктивним фактором с прагнення до взаємної співпраці кожної з них. З одного боку, необхідна рішучість релігійних організацій до такої співпраці. Відмовлення від співпраці із суспільними інститутами властиве сек­там і деяким деномінаціям, що пов'язано з позицією ізоляціонізму. Тому однією з найважливіших умов є використання релігійних об'єднань у вирішенні суспільно-значимих завдань, їх відмовлення від ізоляціонізму і перехід на позицію відкритості до широкого су­спільного середовища. В Україні, як і в інших країнах, що звільни­лися від колишніх тоталітарних режимів, створене політичне і пра­вове поле, завдяки якому відкрилася широка перспектива тісної співпраці з релігійними організаціями у вирішенні ряду питань еко­номічного, соціального і духовного життя суспільства.

Релігія змінюється. Змінам піддаються структура релігії, харак­тер і напрямки її відносин із суспільною системою. Зміни обумов­люються характером, рівнем і ступенем попиту на релігію, потре­бами в її інститутах і функціонуванні. У залежності від суспільного попиту на релігію створюється певний соціальний простір її функ­ціонування, що охоплює сфери суспільного буття і суспільної сві­домості на рівнях окремих індивідів, соціальних спільностей, суспі­льства. У залежності від конкретної історичної ситуації сфера функціонального додатку релігії змінюється у бік звуження або у бік її розширення.

Для визначення процесів у соціології релігії використовуються поняття сакралізація і секуляризація. Поняття сакралізації відображає процес розширення функціонального впливу релігії на суспільство, релігійного санкціонування соціальної поведінки, відносин інститу­тів. Істотний прояв сакралізації клерикалізація (clerical — церковний), що означає процес посилення впливу церкви на суспільні сфери. У клерикальному суспільстві церква має статус державного інституту і найважливішою регулюючою і контролюючою силою.

Поняття секуляризації характеризує діаметрально протилежний процес звуження сфери функціонального впливу релігії на всі сто­рони життя суспільства й індивіда, звільнення від впливу релігійно-церковного санкціонування їх життєдіяльності. Ослаблення суспільного попиту на релігію супроводжується збільшенням попиту на світські форми культури. Те, що служило надбанням релігії і церк­ви згодом стає від них незалежним, світським. Секуляризація озна­чає обмирщення. Розрізняють два її рівні — об'єктивну секуляриза­цію (на рівні суспільства) і суб'єктивну (на рівні індивіда). Секуляризація і сакралізація — дві основні тенденції суспільного розвитку релігії. Однак домінуюча лінія розвитку релігії: секуляри­заційні процеси.

У європейських країнах процес секуляризації почався в епоху Відродження (XIV—XVI ст.) і тривав, розширювався і поглиблюва­вся в наступні століття. З XVII ст. починається секуляризація суспі­льної думки. Принцип поділу розуму і віри, світська і сакральна, не­залежність світських початків від релігійних виявлялося в науковій, філософській і політичній думці. У XVIII ст. Європейське Просвітництво розсунуло межі та поглибило процес секуляризації, проти­ставивши релігії самостійний і незалежний від неї людський розум. Утверджувалася самостійність від релігії світу. Поняття секуляризації стало виражати переважно ідею самостійності світу, волі вибо­ру людиною світогляду. Йшла боротьба за відділення церкви від держави й освіти від церкви. Секуляризація, що почалася в країнах Західної Європи, охопила увесь світ. Людина живе в секуляризова­ному суспільстві.

Секуляризаційні процеси проявляються у вигляді політичної, соціальної і культурної секуляризації. У політичній сфері в більшо­сті країн церква відділена від держави, а право сповідувати релігію стало приватною справою громадян. Державне і політичне регулю­вання громадським життям стало грунтуватися на світських, але не на релігійних нормах. Помітно знизилася інтенсивність викорис­тання релігії і її організацій з політичною метою. Емансипувалися від релігії і церкви різні соціальні інститути, що уже не мають по­требу в релігійній легітимації. Вплив релігії відчувається в природо­знавстві, техніці, соціальних і гуманітарних науках, мистецтві. Релі­гійні і світські картини та скульптури стають популярними: в XII— XIII ст. па 97 % і 3 %, у XIV ст.- 50,2 % і 49,8 %, у XIX ст.— 10 % і 90 %, у XX ст.— 3,9 % і 96,1 %. Аналогічна ситуація простежується й у музиці: у XI—XIII ст. практично вся музика носила релігійний характер у XVII—XVIII ст. співвідношення між світськими і релі­гійними музичними творами склало 42 % і 58 %, у XIX ст.— 21 % і 79 %, у XX ст.— 5 % і 95 %. Аж до XIX ст. в усіх існуючих суспіль­ствах релігія служила фундаментом формування світогляду. Сучас­не суспільство тяжіє до формування власного світогляду, незалеж­ного від релігійних символів, що спираються на науку і світську культуру. Секуляризація обумовлюється рядом факторів економіч­ного, соціального, політичного і духовного розвитку.

Раціоналізація в суспільстві.

Індустріальне виробництво немислиме без раціоналізації. Висо­кий ступінь суспільної раціоналізації пояснюється тим, що розвиток індустрії поєднаний з розвитком науки і техніки, що обумовлює участь у виробництві численного наукового та технічного персона­лу. Формується високорозвинена технократія і бюрократія, яка ке­рується у своїй діяльності раціоналістичною системою обгрунту­вання економічних, соціальних, політичних програм. Істотні ознаки індустріального суспільства — плюралізація і зростаюча диферен­ціація соціальної структури. Така ситуація демонополізує релігію і позбавляє її можливості зберігати колишній контроль над усіма су­спільними сферами. Сама релігія стає приватною справою громадян і одночасно приватним соціальним інститутом. Плюралістична ситуація сприяє множенню різноманітних конкуруючих одна з одною релігійних структур. Релігія плюралізується на численні конфесіо­нальні утворення. Виникають нові релігійні рухи, що співіснують і успішно конкурують з традиційними релігіями для того або іншого регіону. Так, у сучасних умовах у США є більше 200 конфесій, а в Україні — більше 70. Замість колишньої монопольності, характер­ної для середньовічного суспільства, в індустріальному суспільстві утверджується поліконфесійність. Це породжує релятивізацію релі­гійних уявлень, що втрачають колишній статус достовірної й об'єктивної істини. Релігія стає «справою індивідуального смаку», справою суб'єктивної переваги. Процес спрямованості релігії в при­ватний світ особи, коли релігія стає особистим переконанням, спра­вою особистого вибору, називається приватизацією релігії. Плюра­лізація релігії і її приватизація в сучасному суспільстві роз­виваються з наростаючою силою.

Багато соціологів вважають секуляризацію деструктивним і згу­бним початком функціонування релігії. Однак висловлюється і про­тилежна думка. На думку Толкотта Парсонса, відомого американсь­кого соціолога, втрата впливу релігії на державу і суспільні інститути компенсується тим, що, витиснута зі сфери соціальної. релігія переміщується у внутрішній світ індивіда. . Релігія дедалі ме­нше впливає на економіку, державу, культуру. Між тим, у західно­му суспільстві сучасна людина перебуває в соціальній системі, що усотала християнські цінності і живе під їх впливом. Вплив релігії на громадське життя відбувається не прямо, а побічно. Роль релігії стає значущою в тому випадку, якщо її вплив здійснюється зсереди­ни, але не через зовнішній диктат і церковний примус. Американсь­кий соціолог Роберт Белла визначає сучасного християнина як секуляризованого християнина, який живе мирським життям. У сучасній ситуації релігія змушена шукати фунт не в потойбічно­му світі, а в етичних цінностях поцейбічного світу. Процес секуля­ризації означає не ліквідацію релігії, а зміну її переорієнтації і ролі. Секуляризація в трактуванні Толкотта Парсонса і Роберта Белли для релігії нездійсненна. Вплив релігії на світогляд і соціальну поведін­ку не зменшився, але істотно змінився.

Секуляризацію не варто уявляти спрощено, як процес, що по­всюдно і в усіх ситуаціях веде до ослаблення впливу релігії на маси і громадське життя. Досвід світового суспільного розвитку дозволяє знайти ряд факторів, що свідчать про зворотне. У сучасному суспі­льстві діють фактори, що значно послабляють секуляризаційні про­цеси і сприяють подальшому відтворенню релігії, зростанню її ролі і впливу на індивідів і різні сфери громадського життя. У країнах Західної Європи стався сильний занепад християнства. Це зовсім не означає світоглядної переорієнтації людей від релігії до невір'я. За­непад християнства в країнах Заходу створив релігійний вакуум, що стали заповнювати нетрадиційні релігії і містичні культи. Спостерігається зростаючий інтерес до астрології, спіритизму, парапсихоло­гії, магічних ритуалів. У містиці приваблюють уявлення про безпо­середнє єднання з Абсолютом, мрія проникнути в таємниці буття і Розуму, прагнення до всебічного розкриття і реалізації внутрішніх, потенційних можливостей людини. Серед різних верств населення особливо популярна ідея здобуття душевного, сердечного і фізич­ного здоров'я, підірваного витратами цивілізації. Широко викорис­товуються нетрадиційні методи оздоровлення: йога, медитація. Су­часний містицизм (неомістицизм) прагне активно використовувати науку в традиційній містиці й обпертися на езотеричні знання і практику Сходу. Усе це дозволяє зробити висновок, що індиферен­тне або негативне ставлення до традиційних релігій окремих верств населення, їх відторгнення від офіційних релігійних організацій найчастіше супроводжуються спрямованістю не до нерелігійного невір'я, а до містичних культів, що лежать за межами офіційних конфесій.

Досить суперечливий процес секуляризації в країнах, що входи­ли раніше до складу СРСР, де панував тоталітарний режим і штучно насаджувався атеїзм. Скасування колишніх обмежень на релігійну і на широку суспільну діяльність релігійних об'єднань створили в країнах Співдружності незалежних держав умови для значного розширення соціального простору функціонування релігії і зрос­тання її ролі в суспільному житті. Процеси релігійного відродження мають десекуляризаційний характер. Однак кваліфікувати ситуацію релігійним бумом в Україні, Росії та ряді інших країн Співдружності немає чітких основ. По-перше, помітне зростання інституційних форм релігії (культових споруджень, місій, навчальних закладів та ін.) ще не означає значного піднесення у суспільстві релігійності, але свідчить про створення оптимальних умов для задоволення ре­лігійних потреб віруючих людей. По-друге, інтенсивне звертання до релігії часто відбувається з позарелігійних мотивів. Багато предста­вників інтелігенції апелюють до релігії як до історичної, моральної і культурної цінності, однак не як до божественного одкровення і шляху, що веде до досягнення порятунку в потойбічній перспективі. Звертання до релігії, невмотивоване внутрішньою релігійною пере­конаністю, називається прорелігійністю. Зростання прорелігійних настроїв не дає підстав зробити висновок про масову релігійність. За соціологічними прогнозами, Україна й інші країни Співдружнос­ті незалежних держав навряд чи стануть суспільствами масової ре­лігійності.

Майбутнє релігії.

Під впливом секуляризаційних процесів, що підривають суспі­льні позиції релігії, у суспільній думці склалися песимістичні уяв­лення про відмирання в майбутньому релігії і повсюдному пану­ванні в суспільстві світських форм культури. Такий прогноз початий ще в XVIII ст. мислителями французького Просвітництва, що прагнули до радикальної перебудови суспільства на засадах Ро­зуму і духовної освіти, у якому не знайдеться місця вірі в потойбічні сили і надприродні чудеса. Через століття основоположником соці­ологічної науки Огюстом Контом висунуто «закон трьох стадій», відповідно до якого релігія буде витиснута і замінена наукою. На користь песимістичних прогнозів говорить та обставина, що в су­часності розум і наука, дійсно, впливають на громадське життя. Під впливом науки і зростання освіти людей у суспільній свідомості формується залежна від релігії картина світорозуміння. За висловом Макса Вебера, наука викликала розчаклунення світу, що означає природне пояснення явищ природи, суспільства, людини без апеля­ції до надприродного. Однак XX століття, назване століттям нау­ки, не підтвердило прогнози про релігію французьких просвітителів і Огюста Конта: релігія продовжує існувати, не витіснена ні наукою, ні освітою. Мало того, протест проти зростаючої раціоналізації і бюрократизації сучасного суспільства, у якому людина є придатком машини, розчарування в наслідках науково-технічної цивілізації обумовлює тяжіння людей до ірраціональності, містики і релігії. В основі прогнозів французьких просвітителів і Огюста Конта спо­стерігаються дві обставини: абсолютизація ролі розуму і науки в су­спільному прогресі і зведення взаємовідносин між релігійною вірою і розумом, між релігією і наукою до їх неминучого конфлікту. Проте у сучасності утверджується уявлення про зростаючу роль в суспіль­ному прогресі позанаукових форм культури, що мають високий гу­маністичний потенціал, в тому числі і релігії. Для оздоровлення су­спільних відносин громадськість змушена не тільки апелювати до науки, але й до релігії, використовуючи її гуманістичний потенціал. Така ситуація робить релігію і науку не взаємними ворогами, але й не союзниками. Варто враховувати, що чимало сучасних віруючих, особливо представники інтелігенції, апелюють не тільки до релігії, містики, але й до численних наукових досягнень, адаптуючи їх до релігійного світогляду. У їх свідомості наука і релігія, незважаючи на властиві їм протилежні початки, можуть приводитися до стану взаємної гармонії.

Інша теорія, що прогнозує зникнення релігії, запропонована Карлом Марксом, який у релігії вбачав, насамперед, прояв феномена відчуження, думав, що тією мірою, якою переборюватиметься еко­номічне гноблення і супровідні його форми мінливого світу, релігія поступиться місцем реалістичному розумінню життя. Релігії, що орієнтує людину на потойбічний світ, протиставляється прогресив­не високоіндустріальне суспільство, що орієнтує людей не на потойбічне благо, а на потойбічне в суспільній сфері. Однак початий у ряді країн експеримент побудови суспільства, вільного від релігії, зазнав краху. Вороже ставлення тих або інших політичних сил до релігії в будь-якій формі її прояву неминуче приводить до відчу­ження від них віруючих мас.

На сучасному етапі більшість політичних рухів з метою успіш­ного здійснення своїх програм намагаються заручатися підтримкою релігійних об'єднань і віруючих. Навпаки, гасло створення суспіль­ного порядку без релігії насправді приводить до відсторонення від боротьби за такий порядок величезного соціального потенціалу в особі релігійних об'єднань. Карл Маркс і багато хто з його послідо­вників однозначно співвідносили релігію з експлуататорськими класами, інтереси яких релігія покликана освячувати божественним ореолом. Боротьба з релігією стала розглядатися складовою части­ною класової боротьби експлуатованих проти гнобителів. Між тим на досвіді гострих соціальних і політичних конфліктів переконуємося, що релігія не пов'язується однозначно з імущими верствами і що її гасла найчастіше використовуються соціальними низами в бо­ротьбі за свої права. Прогнози відмирання релігії в секулярному су­спільстві не здійснилися і вже не є актуальним питання: «А чи є майбутнє у релігії?».

Історичний досвід свідчить, що релігія з її інститутами спромо­жна не тільки виживати в секуляризованому світі, але й у конкрет­них ситуаціях підсилювати свою соціальну роль. Майбутнє релігії багато в чому залежить від рівня суспільного попиту на неї. Суспі­льство ускладнюється, змінюється, а отже, змінюється життя людей, і люди звертаються до все нових цінностей, де прагнуть знайти собі життєву опору. З одного боку, постіндустріальне суспільство з його матеріально-споживацькими цінностями виявляє його несумісність з релігійними ідеалами, що орієнтують людину на божественний початок. Людині, що шукає життєву опору у володінні матеріаль­ними цінностями й одержує від їх володіння внутрішнє задоволен­ня, далека релігія, що закликає відмовитися від такої позиції і відпо­відного їй способу життя, звернувшись до божественної першо­основи. Але, з іншого боку, розчарування людей в існуючих суспі­льних устроях, утрата довіри до різних соціальних програм дозво­ляє їм звертатися до релігії і приймати її цінності, у яких вбачається джерело подолання соціального зла і несправедливості.

Суспільний попит на релігію неоднозначний: в одних випадках знижується, в інших - - зростає. Майбутнє релігії також багато в чому залежить від позиції релігійних об'єднань у ставленні до суспільства з його секулярними порядками. З одного боку, секуляриза­ція завдає шкоди традиційним основам життєдіяльності релігійних інститутів, але з іншого — вона відкриває широкі можливості для використання багатьох досягнень світської культури з метою оптимізації релігійного життя. У такому випадку перед релігійною гро­мадськістю стоїть дилема: або блокувати світську культуру, або вступити з нею в діалог.

Шлях блокування світської культури веде до фундаментализму, а вступ релігії в діалог з наукою — до модернізму.

Фундаментализм — антисекулярний рух, спрямований на збере­ження в непорушності традиційних релігійних основ, супроводжу­ваний ворожим ставленням до світських початків. Фундаменталісти вважають, що релігія має вирішувати всі проблеми суспільства й ін­дивіда, висувають основним нормативом життя ідею божественно­го порядку і утверджують монополію релігії на духовне життя. Фундаменталізмом відкидаються будь-які спроби відновлення релігії, світський гуманізм, можливість діалогу і співробітництва зі світськими громадськими організаціями. Прихильники фундаменталізму с в різних конфесіях — іудаїзмі, християнстві, ісламі й інших релігі­ях, виступають під гаслом релігійного відродження в дусі повер­нення до своїх первісних джерел і очищення релігії від нашарувань цивілізації. Фундаменталізм — захисник традиційного способу жит­тя і ставить завданням не тільки зміцнити спосіб життя, але й поши­рити його на всі суспільні сфери. Так, у ряді мусульманських країн (Іраку, Пакистані, Судані та ін.), що проводять політику ісламізації, режими вводять обов'язкове носіння жінками «шаріатського одіян­ня», що закриває все тіло й обличчя. За законами шаріату злодіям відтинають руки, розбійникам — руки і ноги. На місцях вводяться шаріатські суди, що здійснюють свою діяльність за принципами іс­ламської конституції. Намагаючись зберегти в непорушності релі­гійну традицію, фундаменталізм підриває довіру до релігії широких суспільних верств. Соціальні верстви здатні бачити в релігії консер­вативну силу, що перешкоджає суспільному і культурному прогресу.

Модернізм тенденція, спрямована на відновлення структур релігійного комплексу. Модерністів не слід вважати конюнктурниками, що пристосовуються до соціальних умов з корисливою ме­тою, як це вважалося вульгарною атеїстичною критикою. Релігій­ний модернізм варто розглядати як спосіб оволодіння світською культурою, впровадження окремих її досягнень в релігійних струк­турах. Це означає не просте пристосування релігії до умов, що змі­нилися, але освоєння нею соціальних і культурних цінностей. Тому прихильники модернізму виступають за активний діалог і співробі­тництво релігії з наукою і світською культурою, релігійних органі­зацій з нерелігійними в галузі вирішення глобальних проблем циві­лізації. Однак, модернізм небеззбитковий для релігії. Впровадження елементів світської культури в релігійні структури здатне привести до «обмирщення» релігії, що викликає серйозне занепокоєння в ре­лігійних колах. З їх боку також викликає занепокоєння, що інтенси­вна включенність релігії і релігійних організацій у здійснення тих або інших соціальних програм створює загрозу перетворення релігії в придаток секулярного суспільства і світського гуманізму, тому для модерністів дуже актуальним є пошук оптимальної взаємодії тенденції релігійного відновлення зі збереженням конфесіональної традиції, тенденції «служіння світу» зі служінням Богу. Усе це означає тенденцію помірного відновлення, де елементи релігійного модернізму поєднуються з елементами фундаменталізму.

Сучасне суспільство перебуває в ситуації вирішення ряду глоба­льних проблем, пов'язаних з виживанням людства, їх успішне ви­рішення вимагає об'єднання всієї громадськості — релігійної і світської, нарощування між ними всебічного діалогу і співробітництва. Ідейним фундаментом такого співробітництва має стати принцип гуманізму, що утверджує пріоритет духовно-перетворюючої сили в людському початку. Майбутнє релігії багато в чому залежатиме від ступеня усвідомлення її гуманістичного потенціалу громадськістю і її повсюдним впровадженням у громадське життя.