2. Релігія як соціологічний інститут, її еволюційні та організаційні форми.

Релігія (лат. religio — благочестя, набожність, святиня, предмет культу) — світогляд і відчуття світу, система певних поглядів на навколишній світ, заснованих на вірі в існування одного або кількох богів, на різновидності надприродного. У соціології виділяються два рівні осмислення проблем релігії — теоретичний і емпіричний.

На теоретичному рівні релігія досліджується як цілісне соціаль­не явище в системі суспільних відносин і соціальних зв'язків. У такому випадку соціологія спирається на загальносоціологічні теорії, адаптуючи їх до об'єкта вивчення.

На емпіричному рінні здійснюються конкретно-соціологічні до­слідження, що дозволяють усвідомити проблему релігійності на макрорівні (суспільство, географічні регіони, демографічні групи) і на мікрорівні (малі соціальні спільності й спільності окремих індиві­дів). У соціології релігії варто розрізняти власне наукові завдання, що випливають із самої природи соціологічного знання, від ідеологічних завдань, пропонованих науці ззовні. Соціологія може використовуватися й з теологічною, і антирелігійною метою. Але саме наукове знання про релігію ні релігійне, ні антирелігійне. Воно не претендує на осягнення надприродних об'єктів (Бога, загробного життя, безсмертя душі та ін.), оскільки все це не підпадає в компе­тенцію науки, у тому числі і соціологи релігії.

Визначити суть релігії означає виділити її основні і визначальні властивості, що, з одного боку, типові для всіляких релігійних явищ, а з іншого боку — дозволяють відрізняти релігійні явища від явищ, що належать іншим культурним сферам. Критерієм релігії служить поклоніння надприродному. Надприродне— суть, що не підкоряється природним законам. Це не тільки Бог, різні божества і духи, але й деперсоніфіковані суттєвості: Абсолютний Дух, Світо­вий космічний Розум.

Релігія є складним соціальним явищем, що має розмаїття форм, культів, функцій, методів впливу на соціальне життя. Проте, якою б не була релігійна система, вона обов’язково має подібність з іншими у своїй суті, що полягає у вірі, необхідності дотримуватися релігійних обрядів віруючими, зв’язках із особистістю та суспільством в цілому.

Які ж характерні компоненти має кожна релігія, що робить подібність усіх релігійних систем?

По-перше, це світоглядний компонент, що включає в себе низку постулатів, які потребують не доведення, а віри.

По друге, релігія являє собою систему ритуалів і обрядів, що становлять сутність релігійного культу. Таким чином, другий релігійний компонент – культовий.

По-третє, будь-яка релігія становить собою сукупність правил поведінки (заповідей), котрих має дотримуватися віруюча людина. Це нормативний компонент.

І, по четверте, це організаційний компонент, який передбачає об’єднання віруючих у громади, общини, секти, церкви.

Релігія – історично сформований комплекс вірувань, ритуалів, обрядів, символів, заповідей і норм поведінки, зумовлених вірою у надприродні сили, що проявляються у свідомості, стандартах поведінки, соціальних позиціях, релігійній діяльності осіб, що визнають свою приналежність до даної релігійної системи.

Таким чином, релігія завжди являє собою систему вірувань і духовних цінностей, а також практичних дій (культів, ритуалів, обрядів) які формують особливий релігійний світогляд та релігійну поведінку віруючої людини. Отже релігія є і соціальним явищем, оскільки пов’язана із особливою поведінкою та діяльністю людей, і соціальним інститутом, здатним організовувати соціальні суб’єкти, виконувати специфічні функції в суспільстві, і певною общиною людей з однаковими релігійними уявленнями.

Формуванню релігії як соціального явища сприяли ряд факторів – психологічні, гносеологічні і соціальні, причому вплив останніх виявився найбільш вагомим. Релігія як соціальний інститут функціонує на двох рівнях – ціннісно-нормативному і організаційному.

Церква як правило є класичною організацією певної релігійної системи, має чітку внутрішньо-організаційну структуру, що включає духовенство (клір) і мирян, характеризується масовістю і тісно пов’язана з суспільством та діє всередині нього. Кліром вважаються особи, які присвятили своє життя релігійному культу, мають право організовувати і проводити його. У православній церкві клір поділяється на церковнослужителів, що не мають духовного сану і священнослужителів – осіб, що мають духовний сан (за рангами вони поділяються на дияконів, священників та архієреїв). Мирянами вважаються прості віруючі, що не можуть проводити релігійні обряди, проте мають право і повинні брати участь у них.

Церква виникає у процесі розвитку певного віровчення, має стабільні зв’язки з основними сферами суспільного життя та провідними соціальними інститутами – політикою, ідеологією, культурою тощо. Церква є універсальною організацією, оскільки до неї входять особи різних статей, вікових та статусних груп, вона задовольняє більшість основних запитів її учасників. Серед провідних церков в Україні можна виділити римо-католицьку, греко-католицьку, Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату та Українську автокефальну православну церкву.

Деномінацією вважається організація, яка підтримує соціальні зв’язки з суспільством і нормальні стосунки з церквою, проте не має такої широкої соціальної бази, як церква, чіткої внутрішньої структури, не поділяється на духовенство і мирян, згуртовує навколо себе незначні групи прихильників, котрих не задовольняють постулати ортодоксальної церкви. Деномінації виникають у результаті плюралізації провідних релігійних систем у суспільстві. Вони мусять конкурувати між собою, доводячи потенційним прихильникам правильність, істинність вчення, яке несе деномінація. Якщо церква вимагає безумовної відданості своїх прихильників, то деномінація намагається залучити якомога більше своїх послідовників, незалежно від чистоти їх вірувань. До основних протестантських деномінацій України належать баптисти, адвентисти сьомого дня (суботники), євангелісти, свідки Єгови.

Секта – релігійна організація, яка відкидає будь-які зв’язки з суспільством і церквою. Вона як правило, виникає на грунті опозиції до офіційної церкви. Секти найчастіше характеризуються такими рисами як:

• сліпа віра послідовників у ідеали секти,

• самоізоляція та відокремленість від інших громад,

• протиставлення власного релігійного вчення усім іншим, що діють в суспільстві,

• визнання винятковості своєї релігійної системи, вибраності її Богом;

• принцип вождізму, що ґрунтується на беззаперечному визнанні авторитету керівників секти;

• відсутність чіткої розгалуженої внутрішньо-організаційної структури;

• протидія багатьом соціальним нормам, що діють у суспільстві;

• строга регламентованість усередині секти й винятково сувора дисципліна.

Сектантство часто розхитує підвалини не тільки релігійного, а й усього суспільного життя, оскільки, як було сказано, воно відкидає значену кількість соціальних норм. Усе це, примножене на сліпу віру послідовників і сувору дисципліну у виконанні рішень керівників секти, робить останні негативним явищем суспільного життя. Інколи секти поводять себе вкрай агресивно, загрожуючи суспільному порядку. Типовим прикладом може бути діяльність таких сект, як “сатаніти”, “біле братство”, “Аум Сенрікьо” у Японії. Вони є небезпечними тим, що глибоко проникають у психіку й свідомість індивіда, змушують його повністю підлаштувати власну поведінку під агресивні ідеали секти, вимагають сліпого поклоніння керівникам секти та беззастережного виконання їхніх наказів.

Віросповідання індивіда напряму пов’язано з його релігійною поведінкою, формами якої можна вважати поклоніння, ритуал і молитву.

Поклоніння визначає специфічне відношення віруючого до об’єкта віросповідання, що проявляється під час зв’язку віруючого і священика.

Релігійне поклоніння не тільки справа індивідуальна, але й соці­альна. У процесі релігійного поклоніння люди встановлюють між собою зв'язки і відносини, норми регулювання релігійних дій і поведінки, а й здійснюють контроль за їх дотриманням. Створюється специфічна символічна модель, де відображається людський і соціальний досвід — модель сакральних символів. Релігійна творчість, навіть якщо визнавати її божественним установленням, як у теоло­гії, в соціології виступає соціальною творчістю. У процесі спільного поклоніння відбувається поділ між його учасниками обов'язків і відповідних їм соціальних ролей, які ускладнюються й дедалі біль­ше диференціюються з розвитком релігійних традицій. Згодом фо­рмуються релігійні організації з ієрархічною системою, органами управління, інститутами вірувань. Релігія стає соціальним інститу­том. Якщо на містичному рівні релігію визначають як зв'язок між людиною і Богом (теологічний підхід), то на соціальному рівні її утворюють зв'язки і відносини між людьми, призначені для спіль­ного поклоніння надприродному (соціологічний підхід).

Ритуал – певна символічна або магічна дія, встановлена релігійним каноном за заздалегідь визначеним змістом і порядком, через яку віруючі прагнуть впливати на об’єкт поклоніння. Ритуал є необхідною складовою будь-якої релігії.

Здійснення нормативних вимог ритуалу називається ритуальним благочестям. Ритуальне благочестя доповнюється моральним бла­гочестям, дотриманням встановлених моральних норм священного. Духовний прогрес, у процесі якого людство дедалі більше освоює моральні цінності, органічно включає в тканину релігійного життя, складає її етику. Моральні обов'язки священного охоплюють не тільки надприродні суттєвості, але й членів людського співтоварис­тва. Візьмемо, приміром, біблійні заповіді не убий, не кради, шануй батьків, їх дотримання — не тільки вимога гідного морального ста­влення до людей. Біблійні заповіді в іудаїзмі і християнстві, що вважають Біблію священним писанням, іменуються божественними заповідями, їх дотримання — дотримання божественної волі, а от­же — священний обов'язок перед Богом. Зрозуміло, поле священ­ного в релігії не обмежується тільки ритуальною стороною, але й охоплює моральну сферу в ситуації божественне — людське.

Молитва – звернення до об’єкта поклоніння у відповідності з текстом встановленого сакраментального змісту.

Необхідною умовою існування будь-якої релігії є її морально-духовні засади, що пов’язані насамперед з релігійною свідомістю і релігійною психологією.