5. Соціальні аспекти зайнятості і безробіття.

Сучасний період українського суспільства пов’язаний з переходом до ринкової економіки, становленням і розвитком ринку праці. Ринок праці – певна система суспільних відносин, які узгоджують інтереси роботодавців і найманих працівників. Він стимулює підвищення продуктивності праці і розвиток продуктивних сил, його наукового, освітнього, професійного потенціалу. За допомогою ринку відбувається остаточне визначення характеру праці, що втілений у товарі, та альтернативної його вартості. Розуміння ринку як соціально-економічної системи створює основи для розгляду її як підсистеми ринку робочої сили.

Робоча сила – сукупність фізичних та духовних здібностей людини, використовуваних нею у процесі створення благ і послуг. Будучи основною умовою виробництва, робоча сила є товар, що продається і купується на ринку робочої сили, і відповідно має свою вартість. Працівники пропонують свій товар, формуючи пропозицію робочої сили, а роботодавці, підприємці, визначаючи ціну, формують попит на нього. Тим самим утворюються ринкові відносини пропозиції та попиту товару робочої сили, що продається за ціною зарплати. Отже, структуру ринку робочої сили утворюють: власники робочої сили (її продавці), власники капіталу (покупці) і суб’єкти інфраструктури, що виконують роль посередників. Також розрізняють первинні та вторинні ринки праці. Первинний ринок праці формується найбільш привабливими видами робіт, тобто такими, що забезпечують стабільність зайнятості, високий рівень оплати, можливості професійного росту. Вторинний ринок праці – роботами, де немає гарантії зайнятості, низький рівень оплати, обмежені перспективи професійного росту.

Специфічною формою соціально-трудових відносин в умовах ринку виступають зайнятість і безробіття.

Зайнятість населення – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням їхніх особистих і суспільних потреб, що приносить їм заробіток чи трудовий дохід. Розрізняють зайнятість у секторах економіки (промисловість, сільське господарство, послуги); постійну чи тимчасову; повну або часткову; основну та додаткову; продуктивну; вільно обрану; формальну форми зайнятості. Нині в Україні можна спостерігати значні масштаби неформальної (нерегламентованої) зайнятості, приховане безробіття, низька ціна робочої сили, невиплати заробітної плати тощо.

Безробіття – соціально-економічне явище, яке виявляється в невикористанні частини працездатного населення в суспільному виробництві. Безробіття може охоплювати велику кількість людей працездатного віку, які з незалежних від них причин і всупереч їх бажанню виключені з виробничого процесу і не мають заробітної плати. Виділяють такі типи безробіття:

• фрикційне (пов’язане з пошуками або очікуванням роботи. Інакше кажучи, його можна розглядати як плинне);

• структурне (виявляється під впливом зміни споживацького попиту, технологій, що в свою чергу змінюють структуру загального попиту на робочу силу);

• добровільне (людина з певних міркувань якійсь період часу не працює);

• технологічне (є наслідком перетворень, зумовлених переворотами в науці й техніці, у результаті чого більшу частину виробництва виконують роботи);

• регіональне (є наслідком моноекономічної згорнутості розвитку деяких районів країни);

• циклічне (безробіття, що викликане спадом, тобто фазою економічного циклу, коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість скорочується, а безробіття зростає);

• приховане. Його характерною особливістю є те, що будучи спричинене руйнівними процесами в економіці, воно являє собою деструкцію найбільш передових, перспективних кваліфікованих трудових ресурсів. Приховане безробіття може існувати у вигляді оплачуваного безробіття, або безстрокових відпусток, неповного робочого тижня, скороченого робочого дня тощо. Ті, хто потрапили до лав прихованого безробіття, статусу безробітного не одержують.

• економічне (зумовлене коливаннями ринкової кон’юнктури і банкрутством підприємців, що не витримали конкурентної боротьби. Посилюється в період переходу до ринку);

• молодіжне (зумовлене труднощами адаптації молоді, що приступає до самостійної трудової діяльності).

Отже, можна виділити наступні причини безробіття:

• втрата роботи (вимушене звільнення з різних причин);

• звільнення за власним бажанням;

• повторне входження на ринок праці;

• нові учасники ринку праці.

У зв’язку із переходом українського суспільства до ринкової економіки, демократизації управління, актуально звернути увагу і на явище кар’єри. У широкому значенні під кар’єрою розуміють загальну послідовність етапів розвитку людини в основних сферах її життєдіяльності (трудової, суспільної, дозвілля тощо). Трудова кар’єра – це послідовність займаних індивідом робочих місць в ієрархічній системі трудової діяльності суспільства, а також процес переміщення працівника з нижчих позицій на вищі. Трудова кар’єра розглядається як індивідуальна трудова мобільність (переміщення працівника, пов’язані зі змінами його становища в системі суспільно поділу праці).

Соціальним суб’єктом кар’єри є особистість. Кар’єрна поведінка значною мірою зумовлює внутрішні, суб’єктивні потенції особистості і меншою мірою – обставини життя, об’єктивні фактори. Ознаками кар’єрної поведінки як досягнення успіху служать: 1) усвідомлений, цілеспрямований характер просування нагору; 2) прагнення до зміни (підвищення) соціального статусу; 3) досягнення суспільного визнання у певній соціальній сфері.

Можна виділити фактори, що визначають направленість і швидкість кар’єри: рівень і якість освіти, умови первинної соціалізації індивіда, стаж роботи, придбані навики і досвід, життєва мудрість. Не виключений впив на кар’єру і випадкових факторів: родинні зв’язки, взаємовідносини з вищим керівництвом, збіг обставин, суб’єктивна думка окремих осіб.

Як і будь-який соціальний феномен, кар’єра становить багатопланове явище і може бути класифікована за різноманітними ознаками: за сферою життєдіяльності особистості (політична, економічна, підприємницька, службова); за морально-етичними або правовими ознаками (суспільно заохочувальна і суспільно засуджувана, легітимна і нелегітимна); за мотивацією поведінки, її спрямованості (егоїстично або соціоцентрично спрямована); за спрямуванням просування (вертикальна і діагональна); за ознакою часу, швидкістю здійснення (короткострокова, поступова, довгострокова); за ступенем послідовності побудови (послідовна або стабільна і непослідовна або нестабільна); за масштабністю (внутрішньо-організаційна, галузева, територіальна, державна).