5. Сутність та характеристика соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація — ієрархіч­но збудовані структури соціальної нерівності, які існують у кожному суспільстві (диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення).

Дослідження соціальної структури суспільства — соціальна стратифікація — є однією з теоретичних галузей сучасної соціології.

Стратифікація відображає соціальну неоднорідність, розшарування суспільства, неоднаковість соціального положення його членів і соціальних груп, їхню соціальну нерівність.

Отже, під соціальною стратифікацією треба розуміти саме структурування нерівності між соціальними спільнотами, групами людей, індивідами.

Кожне суспільство складається з ряду страт населення, розташованих ієрархічно у вертикалі. Таким чином, вертикальна структура суспільства нагадує собою «слоєний» пиріг.

Для американської соціології, наприклад, звичайними критеріями соціальної стратифікації виступають рівень доходу, освіти, види занять (за М. Тьоміним). Л. Уорнер опитав людей за чотирма параметрами: дохід, престиж, освіта, етнічна приналежність і стратифікував американське суспільство на 6 страт. Б. Бербер вказує на 6 вимірів соціальної стратифікації:

- престиж, професія;

- ступінь влади і могутності;

- дохід або багатство;

- освіта або знання;

- релігійна або ритуальна чистота;

- положення родичів.

А Р. Дарендорф через поняття авторитет ділить суспільство на дві частини: ті, що управляють (а вони - на власників і невласників-менеджментів), і ті, ким управляють (робоча аристократія і некваліфіковані робітники).

У сучасному американському суспільстві виділяють зверху вниз такі страти: вищий клас, у який входять керівники загальнонаціональних корпорацій, співвласники престижних фірм, вищі військові чини, федеральні судді, біржовики, крупні архітектори, медичні світила, архі­єпископи. До вищого класу належать: керівники середніх фірм, інженери-механіки, газетні видавники, лікарі з при­ватною практикою, практикуючі юристи, викладачі коледжів. Вищий середній клас – сюди відносять банківських касирів, викладачів муніципальних коледжів, керуючих середньої ланки, вчителів середніх шкіл. У середній клас входять банківські службовці, дантисти, вчителі початкових шкіл, начальники змін на підприємствах, службовці страхових компаній, управляючі універсамів, кваліфіковані теслярі. До нижчого середнього класу відносять авто­механіків, перукарів, барменів, кваліфікованих робітників фізичної праці, службовців готелів, працівників пошт, полі­цейських, водіїв вантажівок. До нижчого класу відносять водіїв таксі, середньокваліфікованих робітників, бензо­заправників, офіціантів, швейцарів. Ще нижче знаходяться мийниці посуду, домашня прислуга, садівники, шахтарі, двірники, сміттярі. І, нарешті, у самому низу знаходяться ті, що не працюють і знаходяться на утриманні держави, які повністю залежать від програм державної допомога.

Це тільки один приклад конкретного вертикального розшарування суспільства. Зрозуміло, що в будь-якому суспільстві може бути неоднаковою як кількість цих страт, так і кількість населення, розподіленого за цими стратами. Різним може бути і якісне наповнення цих страт. Так, у двох країнах представники однакових професій можуть належати до різних страт залежно від їх доходу, престижності тощо.

У чому ж головна відмінність такою поділу суспільства від класового за К. Марксом? А в тому, що представники цих страт не знаходяться в антагоністичних відносинах, на яких так наполягав класик марксизму. Якщо і є певні протиріччя між представниками вищого і нижчого класів, то вони гасяться наявністю середнього класу. Чому можна перевернути ієрархічну піраміду, яка існувала у більшості держав за часів К. Маркса? Тому що у нижній її частині знаходилась більшість населення, яка була незадоволена існуючим станом життя. Що потрібно зробити для того, щоб цього не сталось? Необхідно зробити так, щоб більшість зубожілих не була більшістю, а стала меншістю, а для цього слід збільшити кількість представників середнього класу. Тобто форму піраміди потрібно перетворити у дві піраміди, поєднані своєю основою і розвернуті у протилежні боки вершинами. У профіль ця фігура буде мати вигляд витягнутого ромба. Але у ромба верх і низ гострі, тобто структура повинна закінчуватися зверху і знизу однією особою, чого на практиці у більшості випадків нема, то правильніше буде зобразити його з усіченими вершинами. Таким чином, вертикальна структура суспільства прийме на графіку форму витягнутого шестикутника. У верхній його частині буде невелика кількість представників вищого класу, така собі еліта суспільства. У нижній така ж кількість зубожілих або незадоволених життям представників нижчого класу. І, нарешті, посередині, як домінуючі, - представники середнього класу. Їх-то і повинно бути найбільше у суспільстві, вони і повинні врівноважувати систему і гасити ймовірні протиріччя між першими двома протилежностями. У такому випадку соціальна революція неможлива, бо, якщо її піднімуть нижчі класи, яким нема чого губити, крім своїх кайданів, то їх не підтримають ні вищі класи, ні середні, яким вже є що губити. Таким чином, більшість суспільства не підтримає революційних зрушень, запропонованих низами, і вони будуть приречені на невдачу.

Сподівана світова революція не відбулася, Захід мав досить сильний середній клас населення, який склався ще у середньовіччі. А у XX ст., особливо після революційного експерименту 1917 року, в розвинених країнах було прийнято багато різних заходів для збільшення і якісного оновлення цього класу. У радянські часи такі заходи критикувалися і називалися "підкормкою" робітничої аристократії, щоб відвернути її від пролетарської боротьби. Але що ж тут поганого, якщо внаслідок цих дій більша частина на­селення ставала заможнішою і мала все необхідне для досить нормального існування? Населення, яке має пристойні умови існування, не буде робити революцію, для нього вона не вигідна, бо може залишити їх без того, що вони мають. У нього вже є той рівень достатку, який утримує їх на місці і не дозволяє робити кроків до пере­вороту, воно не зацікавлене у такому перевороті. Отже, суспільство за таких умов розвивається стабільно, без особливих соціальних зворушень. Таким чином, середній клас с запорукою стабільності у суспільстві. Практика світової історії красномовно довела саме цю тезу.

В історії соціології відомі й інші думки щодо згаду­ваної вище піраміди. Так, представник позитивізму в Україні О. Стронін (1827 - 1889) вважав, що саме така форма забезпечує рівновагу суспільства. На вершині піраміди –активна меншість, аристократія, внизу - більшість, демок­ратія. Саме вона складає широку нерухому основу піраміди, що забезпечує її стійкість. Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспільства. Але центр ваги знаходиться в основі, гарантуючи сталість існування будь-якого суспільства. Це механічне перенесення законів фізики на суспільство не витримує критики хоча б тому, що тим, хто зверху, нема ніякого сенсу розхитувати піраміду, вони повністю задоволені своїм положенням. Отже, вдавана стійкість піраміди як фізичного тіла зовсім не відповідає сталості піраміди як моделі суспільства.

Вертикальний поділ суспільства на страти є універсальним поділом, притаманним будь-якому суспільству, і для збереження стабільності у цьому суспільстві необхідно весь час поповнювати середній клас для того, щоб він обіймав більшу частину населення. Але у процесі збільшення середнього класу теж потрібна межа, бо непомірне його збільшення може призвести до зникнення соціальної ієрархії, що в цілому є згубним для суспільства, бо зникає стимул для його розвитку, який якраз і полягає в існуванні нерівності. Нерівність, як вважав П. Сорокін, - важливе джерело соціального розвитку і є тою об'єктивною реаль­ністю, без якої суспільство впадає в застій. Отже, нарощувати цей так необхідний для суспільства середній клас можна завдяки так званій соціальній мобільності.