ПЛАН

1. Роль органів публічної влади у формуванні державної інформаційної політики.

2. Державна політика в галузі формування інформаційного суспільства.

3. Інформаційна функція держави.

4. Головні напрями здійснення інформаційної політики держави.

5. Державна політика у сфері Національної програми інформатизації: сутність та основні принципи. Основні сфери (напрями) інформатизації.

6. Мета та стратегічні завдання державної політики інформатизації.

1. Роль органів публічної влади у формуванні державної інформаційної політики

Щодо державної політики та державного управління право створює умови обов’язкової та можливої поведінки окремих керівників, органів, організацій, колективів та конкретних працівників, які беруть участь в інформаційній діяльності.

Важливою рисою правового регулювання суспільних відносин є реалізація активної ролі права у формуванні державної інформаційної політики, його можливостей сприяти зародженню та становленню нових правомірних відносин, звичаїв, цивілізаційних стандартів, до яких прямує законотворення (правотворення) в певній країні, допомагати зміцненню й розвиткові їх з урахуванням загальнолюдських, транснаціональних, транскордонних принципів, добрих звичаїв – норм міжнародного права.

Процес правового регулювання суспільних інформаційних відносину контексті державної інформаційної політики, як і інших суспільних відносин, можна поділити на три головні етапи:

1) етап визначення та регламентації суспільних відносин, коли на їхній основі виникають права та обов’язки у конкретних суб’єктів;

2) етап реалізації суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, коли приписи юридичних норм стосуються конкретних відносин;

3) етап контролю та координації здійснення суспільних відносин.

Цим етапам (стадіям) відповідають і такі важливі елементи правового регулювання, як юридичні норми правовідносин: акти реалізації суб’єктивних юридичних прав та обов’язків; нормативні юридичні акти, що формують правосвідомість та правову культуру і поєднані із законністю.

Слід зазначити, що за допомогою владних приписів право повинно закріплювати найпрогресивніші технології і форми самоорганізації суспільства. Так, через право прогресивні форми і технології управлінської праці можуть стати загальнообов’язковими, що сприятиме широкому впровадженню їх у різні органи управління соціальними системами.

Активна роль права в удосконаленні державної політики, управлінні суспільними відносинами зумовлює потребу його постійного розвитку, розробки нових правових норм, що відповідають об’єктивним закономірностям та прогресивним тенденціям, визначеним на глобальному рівні. У зв’язку з цим у світовій практиці спостерігаються два шляхи публічно-правового нормоутворення, зокрема на рівні законотворчості, як прояву державної інформаційної політики:

• перший – фрагментарне закріплення системи юридичних норм в окремих законах (цей підхід в юридичній когнітології визначений як такий, що веде до правового хаосу);

• другий – визначення галузей законодавства і кодифікація юридичних норм законодавцем на рівні кодексів.

У різних країнах кодифіковане законодавство має різну назву. Це може бути Звід законів (наприклад, у Німеччині), Основи законодавства чи Кодекс. В окремих країнах традиційною залишається назва «Закон». Але сутність полягає зовсім не в назві, а в змісті документу. Такі законодавчі акти визначають сферу (галузь) суспільних відносин, їхній об’єкт (предмет) та взаємозв’язок з іншими галузями законодавства. Ознакою кодифікації є визначення критичної маси (множини) окремих норм права, які у своїй єдності утворюють нову, умовно автономну, якість, що не притаманна окремим нормам та іншим галузям суспільних відносин.

Виходячи з того, що право – це важливий засіб управлінського впливу в межах суспільства в цілому, а науково-технічний прогрес зумовлює зміни методів управління, виникають умови для підвищення ефективності організації управління конкретними соціальними системами. Одночасно в комплексі створюються сприятливі умови для посилення дієвості методів управління щодо культури керування соціальними системами, як удосконалення правових норм, так і засобів управління. Тим самим підвищується рівень розвитку права як загально соціального регулятора суспільних відносин.

Наприкінці 2001 р. на державному рівні було визнано, що внаслідок суб’єктивних та об’єктивних причин в Україні спостерігалося значне відставання розвитку інформаційного суспільства від темпів розвитку глобальної кіберцивілізації. Цю проблему було визначено відповідно до ст. 107 Конституції України в Указі Президента України від 6 грудня 2001 р. № 1193/ 2001. Цим Указом введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 р. «Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України». Протягом останнього десятиріччя в інформаційній сфері також були видані Укази Президента України «Про Раду з питань інформаційної політики при Президентові України» від 7 березня 2007 р., Указ Президента України «Про рішення ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України» № 377/2008, «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 8 липня 2009 р. тощо.