124

З МІСТ

ВСТУП 8

РОЗДІЛ 1 ПРОБЛЕМИ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНОГО ВЧИТЕЛЯ МУЗИКИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇЇ СПІЛЬНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 11

1.1. Визначення та завдання спільної навчальної діяльності учнів на уроках музики 11

1.2. Організація вчителем музичного мистецтва спільної навчальної діяльності учнів 21

1.3. Аналіз професійної підготовленості майбутнього вчителя музики до організації спільної навчальної діяльності учнів на уроках музичного мистецтва 34

Висновки до першого розділу 50

РОЗДІЛ 2 сприятливі УМОВИ ПІДГОТОВки майбутніх вчителів музичного мистецтва ДО ОРГАНІЗАЦІЇ СПІЛЬНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ 52

2.1. Визначення сприятливих умов ефективної підготовки студентів до організації спільної навчальної діяльності учнів на уроках 52

2.2. Визначення завдань, змісту та проведення експериментальної перевірки сприятливих педагогічних умов вирішення проблеми підготовки майбутнього вчителя музики до організації спільної навчальної діяльності учнів 70

2.3. Результати та підсумок проведеного експерименту 84

Висновки до другого розділу 91

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 93

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 96

Додатки 105

ВСТУП

Дивлячись на розвиток науки і техніки, що сприяв появі нових форм навчальної комунікації, новітнім методам розв’язання освітніх завдань, роль учителя як авторитарного транслятора готових ідей змінилася на коригування ним інтелектуального й творчого потенціалу учнів. Відбувається еволюція змісту, форм і методів навчання, яка спонукає до розробок і впровадження нових освітніх технологій. Серед них найперспективнішою видається інтерактивна технологія. Завдяки їй учень стає активним учасником процесу навчання. Професіонал у галузі освіти має глибоко усвідомлювати місце та роль позитивної взаємодії тих, хто є учасниками освітнього процесу як засобу самореалізації, самовдосконалення, саморозвитку, самоствердження.

Актуальність дослідження полягає в необхідності підвищення духовної культури молодого покоління в умовах загальноосвітньої школи, підготовки спеціалістів, які могли б вирішувати проблему виховання нової генерації людей, здатних до продуктивної взаємодії й співпраці. Саме в спільній навчальній діяльності учнів відбувається становлення кожного з них як повноцінного суб’єкта навчання.

Виконання цих завдань висуває нові вимоги до професійної підготовки вчителя, а саме його професійної компетентності щодо використання освітніх технологій, інтерактивних форм та методів навчання, спрямованих на навчання учнів співпраці.

Стан естетичної освіти учнів засвідчує існуючі проблеми в організації спільної навчальної діяльності учнів на уроках музичного мистецтва в загальноосвітній школі. В умовах професійної підготовки майбутніх учителів музики існує ряд суперечностей, зокрема: між зростаючими вимогами професійної культури вчителів і належною готовністю до організації спільної навчальної діяльності учнів; між усвідомленням студентами важливості організації спільної діяльності учнів та недостатнім досвідом її реалізації [17].

Як зазначається в дослідженні Т.Г.Борисенко [ 19 ], проблема взаємодії у спільній діяльності має давню традицію в соціальній педагогіці та психології. Вона вирішувалася в аспекті дослідження малих груп, коллективу. На думку дослідників, спільна діяльність виступає важливою умовою формування в особистості моральних якостей, чинником оптимізації, підвищення продуктивності самої діяльності.

Вчителі музичного мистецтва обговорюють питання щодо найбільш ефективних методів, прийомів виховання особистості учня засобами естетичного, морального й духовного в музичному мистецтві (Е.Абдуллін, Ю.Алієв, О.Рудницька); висвітлюються питання методики музичного виховання в окремих видах музичної діяльності школярів (О.Апраксіна, В.Бєлобородова, О.Ростовський). Педагогічні умови забезпечення співпраці вчителя й учнів на уроках музики визначено в дослідженнях Е.Печерської, Т.Кононенко.

Актуальність проблеми, її недостатнє теоретичне й методичне обґрунтуваня, а також необхідність підготовки методичних рекомендацій щодо успішності розв’язання зазначених питань зумовили вибір теми дослідження. Дослідники переважно зосереджують увагу на формах взаємодії вчителя й учнів, однак підготовка майбутніх учителів до організації спільної навчальної діяльності учнів, зокрема молодших школярів, на уроках музики досліджувалась недостатньо.

Об’єктом дослідження є процес професійної підготовки майбутніх учителів музичного мистецтва у вищих педагогічних навчальних закладах.

Предмет дослідження – умови підготовки майбутніх учителів музичного мистецтва до організації спільної навчальної діяльності учнів.

Мета дослідження полягає у визначенні спільної навчальної діяльності учнів у сучасних умовах загальноосвітньої школи та необхідності, експериментальній перевірці та обґрунтуванні ефективності педагогічних умов підготовки майбутніх учителів музики до організації такої діяльності.

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що професійна підготовка майбутніх учителів музики до організації спільної навчальної діяльності учнів буде ефективною за таких педагогічних умов:

– формування у майбутніх учителів музики зацікавленого ставлення до організації спільної навчальної діяльності учнів;

– ознайомлення майбутніх учителів зі змістом основних форм спільної навчальної діяльності школярів на уроках музики;

– оволодіння майбутніми вчителями способами організації спільної діяльності учнів на уроках музики;

– опанування майбутніми вчителями методами поетапної організації спільної навчальної діяльності школярів на уроках музики;

– стимулювання творчої активності майбутніх учителів музики у ході організації спільної навчальної діяльності учнів.

Завдання дослідження:

1. З’ясувати й теоретично обґрунтувати сутність поняття «організація спільної навчальної діяльності учнів» та визначити специфіку роботи викладача музики за схемою «вчитель – учень – група учнів».

2. Вивчити стан та особливості підготовки майбутніх учителів музики до організації спільної навчальної діяльності учнів.

3. Експериментально перевірити педагогічні умови, що забезпечують ефективність підготовки майбутніх учителів музики до організації спільної навчальної діяльності учнів.

4. Зробити аналіз спеціального курсу щодо підготовки майбутніх учителів музики до організації спільної навчальної діяльності школярів на уроках музики та експериментально перевірити його ефективність.

Розділ 1 проблеми підготовки майбутного вчителя музики до організаціїї спільної навчальної діяльності

1.1. Визначення та завдання спільної навчальної діяльності учнів на уроках музики

Усе найголовніше та найважливіше для школяра відбувається на уроці, оскільки за роки свого навчання він відвідає майже 10 тисяч занять і не менш як 98 % робочого часу вчителя буде присвячено саме уроку: його плануванню, проведенню, модернізації, рефлексії над ним тощо.

Гарна школа починається з уроку. Від нього залежить усе: культура, доброзичливість у взаєминах між учнями, вчителями і батьками. Час вносить корективи в структуру й типологію уроку, в методи і засоби навчання, однак авторитет самого заняття настільки високий і міцний, що не підлягає сумнівам навіть найсміливіших критиків...

Нині актуальною проблемою є співпраця учнів. Різні аспекти проблеми спільної діяльності учнів досліджували філософи, педагоги, психологи. Значний внесок у розвиток цієї проблеми зробили Л. Буєва, Ф. Гоноболін, О. Гредінарова, Л. Зеленов, Н. Кузьміна, О. Леонтьєв, Б. Ломов, М. Рибакова, В. Сластьонін, Л. Столяренко та інші.

Спільна діяльність привертає сьогодні пильну увагу науковців. У соціальній психології зміст взаємодії розкривається лише за умови входження її в певну спільну діяльність. Серед дослідників механізми спільної діяльності вивчають Г. Андрєєва, О. Бодальов, І. Грабська, С. Кондратьєва, Л. Кондрашова, Н. Крилова, Р. Нємов, А. Прохоров, Є. Цуканова та інші [22].

За визначенням В. Крутецького, спільна діяльність – це організована в часі й просторі система активної взаємодії її учасників, спрямована на досягнення спільного кінцевого результату [40].

Однією з ознак спільної діяльності є встановлення певних відносин між учасниками, які поступово переростають у взаємовідносини. Традиційно відносини поділяють на об’єктивні та суб’єктивні. Об’єктивні відносини – це такі, в які люди змушені вступати в процесі своєї життєдіяльності, а суб’єктивне відображення цих відносин у вигляді думок та почуттів формує суб’єктивні відносини. Об’єктивні відносини визначаються як суспільні, соціальні або ділові.

О. Щербаков та В. Богословський [88] виокремлюють у спільній діяльності прояв відносин її учасників. Вони визначають позицію особистості по відношенню до іншої особистості або групи, колективу, що вступають із нею в контакт, суспільного явища, котре відбувається в цей момент, як взаємовідносини. Вони виділяють такі суттєві ознаки взаємовідносин як багатоетапність, динамічність, стійкість.

Н. Обозов зазначає, що у спільній діяльності, на відміну від індивідуальної, пізнавальний, емоційно-комунікативний і практичний компоненти представлені в більш повному вигляді. Крім цього, спільна діяльність призводить до взаємного обміну досвідом, що підвищує результативність діяльності та професіоналізм її учасників [53, с.50].

Н. Обозов стверджує, що у спільній діяльності помітно активізується контроль з боку самих учасників (взаємоконтроль, самоперевірка), що позитивно впливає на виконавську частину діяльності, в тому числі на швидкість і точність розв’язання завдань. Разом із тим контроль може призвести до перегляду індивідуальних мотивів діяльності, якщо мають місце значні відмінності за їх спрямованістю й рівнем (спрямованість особиста, ділова, спільна). У спільній діяльності індивідуальні мотиви учасників вступають у взаємодію, здійснюється спільний аналіз процесу та результату діяльності [53, с.49].

В роботі Г. Андрєєвої та Я. Яноушека [55] аналізується роль комунікативних процесів в організації та регулюванні спільною діяльністю, засоби взаємодії й результати спільної діяльності, соціально-перцептивні характеристики спільної діяльності, прикладні аспекти комунікативних процесів як чинників оптимізації спільної діяльності. Автори висвітлюють особливості комунікації при спільному рішенні завдань в умовах різної координації співпраці в групі, єдності в розумінні учасниками ключового поняття як фактора спільної діяльності, динаміку взаємодії та сприйняття в умовах групового приняття рішення, міжособистісні переваги й характер взаємодії у спільній діяльності, атрибутивні процеси в умовах спільної діяльності, дають характеристику міжособистісному зворотному зв’язку та оптимізації спільної діяльності.

Розглядаються такі складники процесу спілкування як комунікація (обмін інформацією між учасниками спільної діяльності), інтеракція (взаємодія, що передбачає визначену форму організації спільної діяльності); міжособистісна перцепція (процес взаємопізнання партнерами один одного як основа їх взаєморозуміння). Г. Андрєєва та Я. Яноушек підкреслюють, що коли опис форми організації спільної діяльності є заслугою соціальної психології (Л. Уманський), то характеристика змісту, зокрема ознаки спільної діяльності, виокремлено в концепції А. Леонтьєва [44]. Насамперед це розподіл єдиного процесу діяльності між його учасниками та зміна побудови діяльності кожного у зв’язку з тим, що результат діяльності кожного не веде до задоволення його потреб. Як результат цього відбувається розвиток відносин індивіда з іншими членами колективу, з рук яких він отримує завдання для виконання частини спільної діяльності. Іншими словами, спільна діяльність – це особлива форма досягнення певної мети, характерною ознакою котрої виступає розподіл дій та пов’язаних з ними функцій, що обумовлюють мету між кількома виконавцями.

При взаємодії має значення й те, як кожен учасник усвідомлює внесок у спільну діяльність. Саме це усвідомлення допомагає йому коригувати свою стратегію. Від того, наскільки розуміють партнери один одного, залежить успішність стратегії й тактики спільних дій.

З. Васильєва виділяє три основних критерії, за якими може бути визначена спільна діяльність: спрямованість, стійкість, активність [26]. Дослідниця зазначає, що відносини можуть змінюватися, тобто бути ситуативними, або, навпаки, сталими, стійкими, і в цьому її точка зору збігається з поглядами О. Щербакова та В. Богословського [88].

Особливий погляд на групу в контексті педагогічного процесу заклав А. Макаренко. Саме він розумів колектив учнів як суб’єкт діяльності, управління й виховання. На думку видатного педагога, кожна група постає як живий соціальний організм, своєрідний і неповторний, котрий вимагає диференційного та індивідуального підходу [48].

Ми погоджуємося з А. Петровським, що визначає принцип опосередкування міжособистісних стосунків змістом спільної діяльності. Дослідник зазначив, що в предметній діяльності індивід змінює навколишній світ і за допомогою цієї дії змінює себе, стає особистістю. Так само соціальна група у своїй діяльності конструює й змінює систему міжособистісних стосунків та міжособистісної взаємодії, стає колективом [59].

К. Абульханова-Славська визначає такі основні соціально-психологічні ознаки колективу:

– свідома, стійка єдність та згуртованість;

– наявність певної організаційної форми об’єднання членів колективу;

– відповідність діяльності до соціально значимих цілей;

– опосередкування міжособистісних відносин цілями, цінностями та змістом спільної праці;

– стійкість і гармонійність відносин, заснованих на взаємній контактності й відповідальності, а також визнанні не лише соціально значимих пріоритетів, але й індивідуальних потреб кожного члена колективу;

– узгодженість і врахування основних інтересів усіх членів колективу;

– наявність спільної діяльності; [4, с.79].

О. Бодальов, А. Деркач, Н. Кузьміна зазначають, що під час спільної діяльності її учасники отримують різноманітні знання про себе, своїх друзів, способи найбільш раціонального розв’язання поставлених завдань [15; 27, с.16].

В нашому дослідженні заслуговує на увагу визначення колективу, наведене А. Петровським і В. Шпалинським: «колектив – це організована група, в якій члени об’єднані спільними цінностями, цілями й завданнями діяльності, значимими для групи в цілому і для кожного її члена окремо, де міжособистісні стосунки опосередковуються суспільно цінним і особистісно значимим змістом спільної діяльності» [60, с.69]. В іншій праці А. Петровський доповнює це положення: «...соціальна група у своїй спільній діяльності конструює й змінює систему міжособистісних відносин та міжособистісної взаємодії, стає колективом» [59, с.84]. Ми робимо висновок, що спільна діяльність є підґрунтям для розвитку такої соціальної групи, як колектив.

Теорія колективу цікаво розкрита в роботах видатного вченого-практика А. Макаренко, який вказує, що товариські відносини в колективі виявляються не в рівності становища її членів, а у «відповідальній залежності», в особистій відповідальності кожного за спільну справу. «Питання відносин товариша до товариша – це не питання дружби, не питання любові, не питання сусідства, а це питання відповідальної залежності. Навіть якщо товариші перебувають у рівних умовах, ідуть поруч в одній шерензі, колектив, який виконує приблизно рівні функції, пов’язується не тільки дружбою, а спільною відповідальністю, спільною участю в роботі колективу» [48, с.210].

Спільна діяльність учнів у навчальному процесі неможлива без спілкування та взаємодії. Про це зазначає Я. Коломінський, розкриваючи співвідношення взаємовідносин зі спілкуванням: «Спілкування – це інформаційна й предметна взаємодія, в ході котрої реалізуються, виявляються й формуються міжособистісні взаємовідносини. Взаємовідносини, з одного боку, реалізуються й виявляються в процесі спілкування, являючи собою його мотиваційно-споживчу основу, а з іншого – видозмінюються, розвиваються, формуються залежно від особливостей його протікання. Взаємовідносини – це обов’язково прямі міжособистісні відносини» [35, с.12]. Система особистих взаємовідносин, як зазначає В. Богословський, виявляється в таких категоріях, як дружба, товаришування, любов, ненависть [54].

Співпраця учнів на уроці передбачає їх навчання. Розглядаючи розвиток поняття «навчальна діяльність», відзначимо, що ще на початку 30-х років Л. Виготський обґрунтував можливість і доцільність навчання, зорієнтованого на розвиток дитини як на свою пряму й безпосередню мету [21]. Розуміючи необхідність засвоєння знань, умінь і навичок, учений та його послідовники розглядали їх не як самоціль, а як найважливіший засіб розвитку учнів.

Навчальна діяльність молодших школярів дає найкращі результати тоді, коли діти активно взаємодіють між собою в ході засвоєння знань і вмінь, виявляє В. Давидов [25] Природно, що спочатку школярі не вміють самостійно формувати навчальних завдань і виконувати дії з їх вирішення. Деякий час їм у цьому допомагає вчитель, але поступово учні набувають відповідні вміння самостійно. У цьому процесі в них формується самостійне здійснення навчальної діяльності, вміння навчатися.

В. Давидов зазначає, що структура навчальної діяльності включає такі компоненти, як навчально-пізнавальну необхідність та мотиви, навчальне завдання, відповідні дії й операції. Дослідник розглядає специфіку навчального завдання й підкреслює, що вона складається з оволодіння загальним засобом рішення всіх часткових завдань певного класу. Навчальні дії та операції, завдяки яким вони вирішують навчальні завдання, передбачають рефлексію, аналіз і планування теоретико-змістовного типу. При здійсненні молодшими школярами навчальної діяльності в них виникають ці складники теоретичної свідомості [25, с.211].

Т. Матіс [49] також підкреслює, що людська діяльність за своїм походженням є спільною. Спільність передбачає розподіл між учасниками діяльності засобів її здійснення. У ході діяльності здійснюється обмін цими засобами, тобто кожен з її учасників засвоює засіб діяльності іншого й ті нові засоби, що розробляються ними спільно. Дослідниця припускає, що організація спільної діяльності школярів при групових і колективних формах навчальної роботи значно розширює можливості розвивального навчання.

Т. Матіс виділяє два типи спільної навчальної діяльності. Перший тип характеризується тим, що кожен з її учасників індивідуально виконує якусь навчальну роботу, а її результат оцінюється й контролюється колективом. Другий тип спільної діяльності характеризується тим, що кожен учасник продовжує роботу розпочату іншими. Виконуючи цю роботу, учень повинен враховувати, що отриманий ним результат також буде потім використаний іншими учасниками для продовження спільної роботи. При цьому типові спільної діяльності виникає необхідність включити в процес виконання навчальної діяльності методи контролю та оцінки способів індивідуальних і колективних дій.

Отже, взаємодія – це головна ознака спільної навчальної діяльності. Саме у взаємодії виникають зв’язки між учасниками, що характеризуються високим рівнем особистої діяльності й бажанням співпрацювати. Психологічною ознакою при цьому виступає взаєморозуміння між учасниками. Від того, наскільки розуміють учні один одного, залежить успішність стратегії й тактики спільних дій.

Сприяє гуманізації відносин учнів взаємодія, яка організована та особистісно значуща, де присутня віра в можливості один одного, визнання унікальності кожного, свободи вибору, взаємоповаги, допомоги, співчуття [20].

Стратегія взаємодії визначає характер відношень виконуваних дій, тактика взаємодії визначається безпосереднім уявленням про її учасників.

Зазвичай учні одного класу не мають єдиної мети — у кращому випадку це може бути збіг однакових цілей. Проте в спеціальних дослідженнях доведено, що можливо й доцільно організувати навчальну діяльність як колективну роботу цілої групи учнів. При цьому вона стає набагато ефективнішою за традиційну, орієнтовану на індивідуальне засвоєння знань, оскільки породжує нові взаємозв’язки між її учасниками, відносини взаємної відповідальності.

Для спільної навчальної діяльності характерним є: створення сприятливого психологічного клімату, підвищення стану безпеки; підвищення відповідальності за себе та інших; забезпечення постійної допомоги учням, які не встигають або невпевнені в собі; створення атмосфери належності до групи; покращення процесу спілкування між учнями й учителем; розвиток здатності учнів до рефлексії; підвищення індивідуальної та групової відповідальності; розвиток уміння спільно діяти; відсутність стресових ситуацій; створення всім учням умов для розмірковування й висловлювання, самовираження на фоні групи, злагодженого спілкування між учнями; забезпечення можливості обміну навчальною та іншою інформацією, ефективної реалізації методу дискусії тощо.

До ознак спільної навчальної діяльності учнів належать:

– співприсутність учасників діяльності в часі й просторі;

– наявність керівника;

– знання її учасників (пізнавальних інтересів, рівнів емоційної сфери тощо);

– переживання, контакт з учасниками діяльності;

– виникнення в ході діяльності міжособистісних відносин, котрі у свою чергу впливають на успішність спільної діяльності [28].

У спільній навчальній діяльності розвиваються ціннісні орієнтири школярів (добро, краса, гармонія, довершеність та ін.), що містять у собі інтереси, мотиви, оцінки та прояви поведінки, спрямовані на засвоєння й застосування у спільній навчальній діяльності етичних принципів (рівність, співпраця, вільний вибір, ціннісне самовизначення).

За головний прояв організації спільної навчальної діяльності ми приймаємо співпрацю, що сприяє в навчально-виховному процесі інтелектуальному та моральному розвиткові учнів. Співпраця являє собою єдність: форми перцептивного взаємозв’язку, котрі ґрунтуються на взаєморозумінні, взаємопереживанні та взаємоповазі; засобу організації спільної навчальної діяльності, тобто «на рівних», який передбачає прояв самостійності, активності й організованості; форми взаємодії, коли робота базується на взаємопідтримці та взаємодопомозі, тобто вмінні учнів працювати «разом» при об’єднанні зусиль та узгодженості дій [32].

«Співпраця – це гармонія духовного й організаторського у взаємодії та взаємовідносинах людей. При послабленні духовних зв’язків між ними неминуче посилюються і стають першорядними зв’язки адміністративні, організаційні. При недолікові організаторської роботи співпраця також розпадається тому, що участь у спільній справі об’єктивно вимагає дотримання відповідних норм і правил» - визначає В.Семенов [72, с.16].

Розвиток умінь учнів щодо організаціїї спільної навчальної діяльності, співпраці передбачає ретельну й тривалу підготовчу роботу з боку вчителя, оскільки соціальна активність як діяльнісний стан особистості формується поступово. При визначенні ступеня осмислення учнями своєї суб’єктивної позиції та взаємодії в навчальній діяльності вважаємо за доцільне звернутися до етапів, запропонованих О. Бєлкіним: «Чим вищий ступінь осмислення, тим досконалішою є спільна навчальна діяльність учнів, тим менше втручань з боку вчителя вона потребує» [12, с.66].

С

Організована система активності взаємодіючих індивідів, спрямована відповідно до мети виробництва об’єктів, матеріальної й духовної культури

Опосередкування групових взаємовідносин змістом спільної навчальної діяльності

Співпраця – вищий прояв організації спільної навчальної діяльності, що сприяє інтелектуальному та моральному розвиткові учнів

Створення її учасниками особливої колективної психології

Навчання від учителя як особи, яка навчає, до вчителя, котрий допомагає учням

Навчальна діяльність, що включає водночас і діяльність того, хто навчає, і діяльність того, хто навчається

пецифіка уроку музики полягає в тому, що він складається з кількох видів музичної діяльності учнів (Е. Абдуллін, Т. Аболіна і Н. Миропольська, Н. Абрамян, Ю. Алієв, Т. Вендрова, Г. Лабковська, О. Федій, А. Федь, Т. Челишева, Г. Шевченко та інші). Музичне мистецтво сприяє пізнанню учнями світу, розвиткові гармонійної й творчої особистості [33].

Крім навчальних досягнень (знання елементарної музичної грамоти, уміння визначити форму музичного твору тощо) урок музики переслідує художньо-виконавську мету (оволодіння учнями вокально-хоровими навичками, за допомогою яких вони взмозі передати в певній художній формі основний зміст музичного твору) та художньо-моральний аналіз краси і духовності музики у руслі виконавської діяльності (хоровому співі, грі в ансамблі на музичних інструментах тощо). Під час сприймання музики відбувається опанування учнями особливостями музичного мистецтва, придбання особистого музичного смаку. Хоровий спів дає можливість визначити образне ставлення учнів до музики, спільна діяльність сприяє переводу природних життєвих вражень учнів у музичні, щоб музичне звучання стало, як зазначає Г. Тарасов, «діючою особою цих життєвих уявлень» [84, с.32].

У спільній діяльності на уроках музичного мистецтва учень навчається поєднувати об’єктивні знання з особистим художнім досвідом, з’являється можливість виявлення вільної творчості учнів. Вагомим результатом є створення, висловлення спільної думки, досягнення узгодження між учасниками спільної навчальної діяльності.

Спільна навчальна діяльність має добрі наслідки, коли вона організується планомірно, систематично, коли вчитель заздалегідь готує учнів для її проведення. У спільній навчальній діяльності учні оволодівають певною системою музичних знань та навичок, що дозволяють їм у майбутньому бути активними слухачами та виконавцями, робити своє життя духовно наповненим, мати широку можливість прояву своєї особистості.

Щоб забезпечити взаємозв’язок «вчитель → учень → група учнів», який дає високу результативність організації спільної навчальної діяльності учнів, слід організовувати навчання шляхом використання активних методів, творчо переносити набуті знання, вміння й навички в соціокультурну діяльність, формувати та розвивати комунікативні якості учнів, управляти та корегувати пізнавальну діяльність, організовувати оцінну діяльність [30].

Можемо зробити висновок, що сутність спільної навчальної діяльності на уроках музики полягає в організації активної взаємодії, взаєморозуміння її учасників. Організація спільної навчальної діяльності учнів передбачає створення сприятливого психологічного клімату, підвищення відповідальності за себе та інших, забезпечення постійної допомоги учням, створення атмосфери належності до групи, покращення процесу спілкування між учнями й учителем, розвиток здатності учнів до рефлексії, розвиток уміння спільно діяти, зумовленість особливостей змісту музичного навчального матеріалу з метою, яку необхідно досягти в умовах уроку музики. Спільна навчальна діяльність учнів на уроках музики є засобом підвищення ефективності їх музичного розвитку та виховання. Використання цього засобу вимагає спеціальних за змістом і спрямованих за метою організаційних дій вчителя.