Групи крові

Еритроцитам, як і ядерним клітинам, притаманна анти­генна специфічність, за якою визначають групу крові. У клініч­ній практиці найбільше значення мають антигени системи АВО. Якщо змішати на склі кров, яку взяли від двох людей, то у більшості випадків спостерігається склеювання (аглютина­ція) еритроцитів, після цього настає їхній гемоліз. Аглюти­нація відбувається внаслідок реакції антиген — антитіло. За назвою реакції антигени мають назву аглютиногенів і по­значаються А і В, а антитіла — аглютинінів (α і β). У природ­них умовах у крові людини не можуть одночасно міститись од­нойменні антиген та антитіло, наприклад Ві β або А і α. Це мо­же призвести до аглютинації еритроцитів. Але за відсутності аглютиногену А або В в еритроциті у сироватці крові обов'яз­ково є аглютинін до нього.

За співвідношенням цих факторів кров усіх людей може бути розділена на 4 групи:

1. група (у плазмі містяться α- і β-аглютиніни, в еритроци­тах аглютиногенів немає).

2. група (в еритроцитах міститься аглютиноген А, а в плаз­мі — аглютинін β).

3. група (в еритроцитах міститься аглютиноген В, у плаз­мі — аглютинін α).

4. група (в еритроцитах — аглютиногени А і В, у плазмі аглютинінів немає).

Визначення групи крові можна здійснювати за допомогою стандартних сироваток або цоліклонів, що мають високий титр антитіл до досліджуваних антигенів еритроцитів. Стан­дартна сироватка — це очищена плазма крові донорів різ­них груп, що не містить фібриногену та має високу концент­рацію антитіл до одного або кількох антигенів однієї групової системи.

Цоліклони анти-А і анти-В являють собою порошок, що міс­тить аглютиніни, які діють проти групових антигенів А і В. У цоліклонах містяться антитіла тільки однієї специфічно­сті. Це означає, що вони вступають у реакцію лише з одним антигеном, тобто не зумовлюють неспецифічної поліаглютинації, що є перевагою порівняно зі стандартними сироватками.

У клініці частіше визначають групи крові за допомогою цоліклонів анти-А та анти-В, а також стандартних еритроци­тів II (А) та III (В).

Під час переливання крові на сучасному етапі рекоменду­ють використовувати лише одногрупну кров і тільки в край­ньому разі можна скористатися І(0) групою (тільки її еритроцитарною масою).

Але визначення групи крові за системою АВО недостатньо, необхідно визначати ще й резус-належність. У більшості (до 85%) людей в еритроцитах є антиген, який отримав назву ре­зус-фактор (така назва була дана тому, що вперше він був ви­явлений в одного з видів мавп — макак резус). У 15% людей немає вищезгаданого антигену, тому їхня кров називається резус-негативною (Rh^_), а кров людей, які мають резус-фактор,— резус-позитивною (Rh⁺). Резус-фактор хоча й знаходиться в еритроцитах, але він не зв'язаний з аглютиногенами А і В, і, на відміну від аглютиногенів А і В, до нього в сироватці немає антитіл. Вони з'являються після надходження резус-фактора у русло крові людей з резус-негативною кров'ю. Резус-фактор має значення під час переливання крові та при вагітності, а са­ме: якщо в кровоносне русло резус-негативного реципієнта по­вторно ввести кров резус-позитивного донора, то відбувається гемоліз еритроцитів, тобто в крові реципієнта утворюються антирезус-антитіла, які спричинюють руйнування еритроци­тів. Гемоліз еритроцитів є причиною розвитку гемотрансфузійного шоку, визначальним фактором якого є порушення функ­ції нирок.

Особливе значення мають ті випадки, коли резус-позитивний плід розвивається у резус-негативної жінки, при цьому резус-фактор дифундує через плаценту в кровоносне русло ма­тері, що призводить до утворення в її організмі антирезус-антитіл. Останні, потрапляючи в кров плода, зумовлюють змі­ни його еритроцитів, внаслідок чого спостерігаються відпо­відні ускладнення (розвиток гемолітичної хвороби, викидні, ви­падки мертвонародженості тощо). Ці ускладнення, як прави­ло, розвиваються не при першій вагітності, а при повторних вагітностях. Так, уже після першої вагітності імунізується 10% жінок.

Перед переливанням крові необхідно визначити групу кро­ві та резус-належність крові донора та реципієнта, поставити пробу на індивідуальну та біологічну сумісність крові.

3.Лейкоцити, або білі кров'яні тільця (білокрівці),— це клі­тини крові, які, на відміну від еритроцитів, містять ядро і всі цитоплазматичні органели; не містять пігменту, здатні до ви­ходу із судин і активного пересування шляхом утворення псевдоподій. Утворюються в червоному кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах, а руйнуються в селезінці та в місцях запалень. Живуть від кількох діб до кількох десятків років. Наприклад, ті лейкоцити, що утворюються в лімфатичних вузлах, живуть від 100 до 200 діб.

Усі лейкоцити залежно від наявності чи відсутності специфічної зернистості в цитоплазмі поділяють на гранулоци­ти, які її мають, і агранулоцити, які не містять специфічної зернистості. Залежно від забарвлення зернистості гістологічни­ми барвниками гранулоцити поділяють на три групи: нейтрофільні, еозинофільні (ацидофільні) та базофільні. Серед нейтрофільних гранулоцитів (залежно від форми ядра) розрізняють юні, паличкоядерні та сегментоядерні. Агранулоцити поділя­ють на лімфоцити та моноцити.

Співвідношення між окремими видами лейкоцитів у відсот­ках має назву лейкоцитарної формули або лейкограми (фарбований мозок крові під мікроскопом оцінюється та використовується лічильник для підрахунку):

Вид лейкоцита	Нейтрофільні гранулоцити			Еозино­фільні грану­лоцити	Базо­фільні грану­лоцити	Лімфо­цити	Моно­цити
	юні	паличко­ядерні	сегменто­ядерні
%	0—1	1—5	45—70	1—5	0—1	20—40	2—10

Нейтрофільні гранулоцити утворюються в червоному кіст­ковому мозку і циркулюють у крові в середньому близько 8 год, потім вони виходять із русла крові та протягом кількох діб пе­ребувають серед сполучнотканинних елементів більшості орга­нів. Тут вони здатні захоплювати і перетравлювати (фагоцитувати) мікроорганізми, які потрапляють у тканини, тому їх ще називають мікрофагами. Нейтрофіли беруть участь також в утворенні інтерферону — речовини, що діє на віруси. Як уже згадувалося вище, за формою ядра (відповідно до віку кліти­ни) визначають три види нейтрофілів. Юні нейтрофільні гранулоцити є наймолодшими формами, ядро в них має форму боба. Паличкоядерні нейтрофільні гранулоцити мають ядро у вигляді зігнутої палички, яка нагадує літеру S. Сегментоядерні нейтрофільні гранулоцити — це зрілі фор­ми, їхнє ядро складається з кількох сегментів, з'єднаних тон­кими нитками хроматину. Кількість сегментів — від 2 до 5,- частіше 3—4. У нейтрофілах жінок визначають приядерні са­теліти — невеликі скупчення хроматину; здебільшого вони ма­ють форму барабанних паличок.

Співвідношення трьох типів нейтрофільних гранулоцитів має певне діагностичне значення і використовується в клініці. Наприклад, збільшення кількості юних і паличкоядерних форм у сполученні зі збільшенням загальної кількості лейкоцитів свідчить про наявність в організмі вогнища запалення.

Еозинофільні гранулоцити — утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у крові близько 2 год, після чого мігрують переважно у покривні тканини, вміст їх у тка­нинах приблизно у 100 разів більший, ніж у кровотоці. Еози­нофільні гранулоцити рухливі, здатні до фагоцитозу, однак їх­ня фагоцитарна активність нижча, ніж у нейтрофілів. Вони беруть участь у захисних реакціях організму (на чужорідний білок), в алергійних реакціях. Збільшення їхньої кількості має назву еозинофілія (спостерігається при алергійних захворюван­нях, деяких інфекціях, гельмінтозах).

Базофільні гранулоцити — утворюються в червоному кіст­ковому мозку, їхнє ядро не має певної форми (сегментоване, бобоподібне, рідше сферичне), розташоване в центрі клітини. Ядро забарвлюється менш інтенсивно, ніж зернистість, унас­лідок чого остання вкриває ядро, "маскує" його. Базофільні гранулоцити — малорухливі клітини, майже не здатні до фа­гоцитозу. їхня функція полягає в метаболізмі гістаміну та ге­парину. Гістамін зумовлює різке розширення судин, підвищує проникність стінок капілярів, появу набряків тощо. Базофільні гранулоцити є також джерелом утворення брадикініну, серо­тоніну та ряду ферментів. Гепарин — це активний антикоагу­лянт, тому базофіли беруть участь у регуляції процесу згор­тання крові. Таким чином, базофіли беруть участь в алергій­них реакціях, сприяють розвитку запалення, а після ліквідації патологічного процесу — у розсмоктуванні вогнища запалення. Базофілія (збільшення кількості базофілів) є однією з ознак сенсибілізації організму при алергії.

Лімфоцити — клітини крові, розміри яких значно варію­ють, тому виділяють малі, середні та великі лімфоцити. Вели­кі лімфоцити виявляють у крові новонароджених та дітей, у до­рослих вони відсутні. Ці клітини характеризуються наявністю дуже щільного темно забарвленого ядра, яке заповнює більшу частину клітини. Утворюючись у кістковому мозку, лімфоци­ти виходять у кровотік. Але більшість із них повторно дозріва­ють у лімфоїдних органах. Розрізняють первинні та вторинні лімфоїдні органи. Одним із первинних органів є тимус, а вто­ринними — лімфатичні вузли, селезінка, скупчення лімфоїд­них тканин у слизових оболонках шлунка, кишок, дихаль­них шляхів. За походженням (розвитком) та імунними функціями лім­фоцити поділяють на два основні різновиди — Т-і В-лімфоцити. Т-лімфоцити забезпечують реакції клітинного імунітету та регулюють гуморальний імунітет. В-лімфоцити забезпечу­ють гуморальний імунітет.

Моноцити — за діаметром найбільші серед лейкоцитів. Ядро найчастіше бобоподібне, але може бути й іншої форми (у вигляді вісімки тощо). Моноцити перебувають у крові недов­го — від 36 до 104 год, після чого виходять із судин і в ткани­нах перетворюються на тканинні макрофаги, які є кінцевою стадією диференціації цих клітин крові. Моноцити, таким чи­ном, належать до макрофагальної системи організму. Специ­фічною функцією макрофагів і моноцитів є фагоцитоз бакте­рій, ушкоджених та старих клітин, вони беруть участь у про­дукції інтерферону, виділяють у кровотік ендогенний піроген (білок, що синтезується під час фагоцитозу, під його впливом змінюється рівень терморегуляторних процесів в організмі, внаслідок чого в разі потрапляння в організм інфекції темпе­ратура тіла підвищується). Окрім того, макрофаги беруть участь у реакціях клітинного імунітету, у регуляції процесів кровотворення, протипухлинний імунітет, гемостаз.

У крові здорових людей у стані спокою кількість лейкоци­тів становить 4,0-9,0 х 10⁹/л. Збільшення їхньої кількості називається лейкоцитозом, а зменшення — лейкопенією (у разі впливу іонізуючого випромінювання, при вірусних хворобах, деяких інфекціях, автоімунних захворюваннях). Лейкоци­тоз, який виникає після їди, під час м'язової роботи, сильних емоцій, має назву фізіологічного, а збільшення лейкоцитів при запальних процесах, гострих бактеріальних і вірусних інфекціях, інтоксикаціях, шоку, крововтратах і деяких інших захворюваннях називається пато­логічним. Підрахунок лекоцитів здійснюють за допомогою лічиль­ної камери Горяєва під мікроскопом.

4. Тромбоцити, або кров'яні тільця,— це фрагменти цито­плазми гігантських клітин кісткового мозку — мегакаріоци­тів. Тромбоцити позбавлені ядра і більшості субклітинних структур. Вони циркулюють у крові протягом 8—12 діб. Потім вони руйнуються в селезінці, печінці, легенях або прилипають до ендотелію кровоносних судин. Тромбоцити вільно цирку­люють у периферійній крові, частина їх міститься в депо — пе­чінці, селезінці, кістковому мозку.

Тромбоцити виконують такі функції:

• ангіотрофічну, при якій відбувається посилення пролі­ферації ендотеліальних та непосмугованих м'язових клітин кровоносних судин. Ця функція яскраво проявляється при не­достатній кількості тромбоцитів, коли ендотеліальні клітини судин починають пропускати через свою цитоплазму навіть ці­лі еритроцити;

• беруть участь у зупинці кровотечі;

• беруть участь у згортанні крові;

• транспортну, пов'язану з переносом на мембранах різ­них біологічно активних речовин.

Кількість тромбоцитів — 200—400 х 10⁹/л. Збільшення кіль­кості тромбоцитів має назву тромбоцитозу, а зменшення — тромбоцитопенії.