Кров

1. Кров (sanguis) — різновид сполучних тканин. Вона стано­вить 1/13, або 5—9%, маси тіла людини, що в дорослої людини масою 70 кг дорівнює приблизно 5,0—5,5 л. Об'єм циркулю­ючої крові (ОЦК) у судинному руслі є однією з констант орга­нізму, проте цей об'єм не є постійною величиною, він залежить від віку, статі, функціонального стану органів конкретної люди­ни. Так, наприклад, у новонароджених ОЦК — понад 10% ма­си тіла; у жінок у судинному руслі циркулює трохи менше крові, ніж у чоловіків; у людей, які ведуть малорухомий спо­сіб життя, ОЦК нижчий від середнього рівня, у спортсменів він може становити понад 10% маси тіла.

Кров складається з рідкої частини — плазми, яка стано­вить 55—60% її об'єму, і формених елементів, об'єм яких ста­новить 40—45%.

Функції крові різноманітні, але всі вони пов'язані з цирку­ляцією її кровоносними судинами. Завдяки цьому кров вико­нує загальну транспортну функцію:

• дихальна забезпечується шляхом переносу кисню і вуг­лекислого газу;

• трофічна полягає у перенесенні поживних речовин;

• екскреторна пов'язана з транспортом продуктів метабо­лізму до органів виділення;

• гуморальна забезпечується шляхом транспорту гормонів та інших біологічно активних речовин;

• терморегуляторна: кров переносить тепло від енергоємких органів та зігріває органи, що втрачають його;

• забезпечення водно-електролітного обміну: в артеріаль­ній частині більшості капілярів рідина й електроліти надхо­дять у тканини, у венозній — вони повертаються в кров;

• гомеостатична полягає у підтриманні сталості внутрі­шнього середовища організму;

• захисна визначається забезпеченням гуморального і клі­тинного імунітету.

Оскільки кров бере участь у здійсненні різноманітних функ­цій, діяльність органів впливає на її склад, за яким можна су­дити про стан цих органів.

Фізико-хімічні властивості крові

В'язкість крові зумовлена наявністю білків і формених елементів крові, порівняно з водою більша в 5 разів, а з в'язкі­стю плазми — у 1,7—2,2 разу. Вона підвищується при згущен­ні крові, наприклад, при проносах, посиленому потовиділенні, збільшенні кількості еритроцитів.

Густина крові дещо більша, ніж води, за рахунок розчине­них речовин і становить 1,050—1,060 г/см³.

Реакція крові (рН) зумовлена співвідношенням вмісту в ній водневих (Н⁺) та гідроксильних (ОН^-) іонів. Реакція крові має важливе значення, оскільки нормальна діяльність клітин може здійснюватися тільки при певній реакції.

За нормальних умов життєдіяльності навіть у разі досить великих кількостей основ і кислот, які надходять у кров, її ре­акція суттєво не змінюється. Сталість реакції підтримується на відносно постійному рівні завдяки буферним властивостям крові, діяльності нирок, потових залоз і легенів. Буферні влас­тивості крові забезпечуються наявністю в ній так званих буфер­них систем. Вони перешкоджають зсуву реакції крові у разі надходження в кров кислот та основ і тим самим підтримують реакцію крові на одному рівні (рН артеріальної крові стано­вить 7,4, венозної — 7,36).

До буферних систем крові належать:

• бікарбонатна (вугільна кислота і натрію бікарбонат);

• буферна система гемоглобіну — на її частку припадає понад половину буферної ємкості крові (буферні властивості гемоглобіну зумовлені співвідношенням відновленого гемогло­біну і його калієвої солі);

• фосфатна, яка утворена неорганічними фосфатами кро­ві (NaH₂P0₄ — Na₂HP0₄);

• буферна система білків плазми крові (у кислому середо­вищі реагують як основи, зв'язуючи кислоти, в основному — навпаки, реагують як кислоти, зв'язуючи основи).

Буферний ефект зумовлений зв'язуванням і нейтралізацією іонів, які надходять у кров, відповідною сполукою буфера. Не­зважаючи на буферні властивості крові, зсуви її реакції можуть спостерігатися при деяких фізіологічних (наприклад, у разі по­силеної фізичної роботи) і особливо при патологічних станах. Зсув реакції крові в кислий бік має назву ацидоз, а в основ­ний — алкалоз.

Максимально можливі межі коливання рН — від 7,0 до 7,8, але ці коливання не повинні бути тривалими, бо порушен­ня рН може призвести до загибелі організму.

Осмотичний та онкотичний тиск крові

Осмотичним тиском називається тиск, який зумовлений електролітами і деякими неелектролітами з низькою молеку­лярною масою (наприклад, глюкоза). Чим вища концентрація таких речовин у розчині, тим вищий осмотичний тиск. Осмо­тичний тиск плазми в основному залежить від концентрації мінеральних солей і становить близько 7,4 атм (5700 мм рт. ст., або 762 кПа), до 60% всього осмотичного тиску становлять со­лі натрію.

Тиск, зумовлений білками, які здатні утримувати воду, має назву онкотичного і становить 0,03—0,04 атм (25— 30 мм рт. ст., або 3,325—3,99 кПа).

Осмотичний й онкотичний тиск мають важливе значення в розподілі води і розчинених у ній речовин між кров'ю і ткани­нами. Вони регулюють обмін води між плазмою крові і форме­ними елементами. У разі змін осмотичного або онкотичного тиску в плазмі можуть змінюватися функції клітин крові і тривалість їхнього життя. Так, унаслідок зниження осмотич­ного тиску плазми вода буде надходити в клітини крові, що призведе до розриву їхньої оболонки — осмотичного гемолізу. Навпаки, підвищення осмотичного тиску плазми зумовлює вихід води з клітин, втрату ними пружності, зморщування їх. Це також негативно позначається на життєдіяльності клітин і може призвести до руйнування їхніми макрофагами тканин. Осмотичний та онкотичний тиск плазми є однією з гомеоста­тичних констант організму, хоч і може дещо змінюватися. Іон­ний склад крові залежить як від процесу обміну іонів між кро­в'ю та тканинами, так і від функціонування органів виділення (нирки, потові залози). Стабільність онкотичного тиску визна­чається активністю процесів біосинтезу білків у печінці, їхнім використанням або виділенням. Так, наприклад, при уражен­ні нирок, коли виведення з організму білків порушується, ви­никають набряки.

У клінічній практиці часто виникають ситуації, коли вкрай необхідно переливання кровозамінників. Для цього викорис­товують ізотонічні (0,9% NaCl – фізізіологічний розчин) й ізоонкотичні розчини, тобто розчини, ос­мотичний і онкотичний тиск яких однаковий з тиском крові. Розчин, осмотичний тиск якого перевищує осмотичний тиск плазми крові, має назву гіпертонічного, а з меншим осмотич­ним тиском — гіпотонічного.

ШОЕ — швидкість осідання еритроцитів. Визначення ШОЕ з додаванням антикоагулянтів на дві фракції: нижню – еритроцити, верхню – плазму з лейкоцитами дає змогу виявити зміни у співвідношенні білкових компонентів крові, а також кількість і об’єм еритроцитів при певних захворюваннях. Якщо до крові, яка міститься в скляній трубочці, додати натрію цитрат (речо­вина, яка запобігає згортанню крові), то через деякий час від­бувається згортання еритроцитів. У нормі в чоловіків ШОЕ становить 1—10 мм/год, у жінок — 2—15 мм/год. Величина ШОЕ залежить від властивостей плазми крові, вмісту в ній великомолекулярних білків. Вважають, що великомолекулярні білки зменшують електричний заряд еритроцитів, унаслідок чого знижується їхнє взаємовідштовхування. Так, збільшення кількості глобулінів і фібриногену призводить до підвищення ШОЕ, а зменшення їх концентрації та збільшення вмісту альбумінів зумовлюють її зменшення. У клініці дослі­джують ШОЕ з метою діагностики патологічних змін. Так, при запальних, інфекційних, онкологічних захворюваннях, анемії, інтоксикації, алкалозі, у разі підвищення рівня холестерину та під час вагітності ШОЕ збільшується. При вагітності ШОЕ може сягати 40—50 мм/год, що пояснюється збільшен­ням вмісту великомолекулярного білка фібриногену в крові в 2 рази. Зменшення ШОЕ відбувається в разі підвищення концентрації еритроцитів, при ацидозі. Визначають ШОЕ за методом Панченкова.