Відродження.

Отже, у добу Ренесансу митець фактично втрачає свою залежність від бога і його феномен набуває власної самоцінності, а мистецтво відповідно перестає бути «тінню від тіні буття». Звідси – зміна парадигми в естетичному вихованні – орієнтація на світську культуру, а головне – зосередження уваги на реальній людській особистості, що стала об'єктом художньої інтерпретації в геніальних творах Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Дюрера та ін. По-друге, важливою складовою специфіки естетичного виховання доби Ренесансу стає його гуманістична орієнтація. У цьому сенсі значний інтерес викликає науковий доробок іспанського філософа X. Л. Вівеса, який у своїх працях запропонував «комплексну модель» естетичного виховання людини, залучивши досвід педагогіки та етики. X. Вівес розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що ґрунтується на поступовому розвитку її природних здібностей. Виховання та освіта мають, на думку філософа, йти від простого до складнішого, ставити зрозумілу кінцеву мету.

Новий час. В цей історичний період було закладено основу естетичного руху, що досягає свого апогею у XVIII – на початку XIX ст. і отримує назву Просвітництво. Цей часовий проміжок заслуговує особливої уваги щодо аналізу проблеми естетичного виховання.

Одним з фундаментальних естетичних понять, з яким активно працює просвітницька філософія і що посідає важливе місце в структурі цієї проблеми, є естетичний смак, який аналізується в теоретичних роботах І. К. Готшеда, Д. Юма,К.-А. Гельвеція.Характерною особливістю доби Просвітництва було регулювання відносин між мистецтвом і аудиторією, активізація процесу її естетичного виховання.

Усі наукові пошуки, що велися у цьому напрямі впродовж століть, підготували грунт для введення у теоретичний ужиток поняття «естетичне виховання». Це зробив Ф. Шіллер у своїй відомій праці «Листи про естетичне виховання людини». Ф. Шіллер стверджував, що мистецтво має сформувати всебічно розвинену гармонійну особистість, і оперував при цьому поняттям «цілісна людина».з плином часу ідеалістичність шіллерівської позиції виявила себе досить чітко. Проте новий історичний період переконливо засвідчив, що помилки великого митця та теоретика були «високоморальними». Ф. Шіллер намагався естетично удосконалити людину, встановити взаємозв'язок між мистецтвом і аудиторією.

Друга половина XIX – XX століття. Ситуація, що склалася з проблемою естетичного виховання у другій половині XIX – XX ст., виявилася значно складнішою. Здавалося б, що вже розроблено і введено у науковий обіг поняття «естетичне виховання», існують численні розробки у цьому напрямі, але новий історичний період перевів проблему «естетичного виховання» в іншу площину, вимагаючи від дослідника враховувати його специфічні особливості. Пояснюють цю ситуацію принаймні три причини.

Перша причина – це соціально-політичні катаклізми: революції та війни, що не сприяли процесу «естетичного виховання». Друга причина – пов'язана із стрімким науково-технічним прогресом (НТП) та абсолютною залежністю від нього людини.

Третя причина, пов'язана з яскравим мистецьким рухом. Він стимулював виникнення великої кількості художніх напрямів, що сформувалися у межах двох методологічних систем: реалістичної та нереалістичної.

Складна, але надзвичайно творчо активна ситуація, в якій опинилося мистецтво, у другій половині XIX–XX ст. сформувалася не сама по собі. Вона була підготовлена могутнім процесом, що відбувався у галузі філософії і зумовив активізацію ірраціоналістичного напряму, представленого Ф. Шеллінгом, А. Шопенгауером, Ф. Ніцше, А. Бергсоном, 3. Фрейдом та ін. Філософія ірраціоналізму мала безпосередній вплив на художні пошуки нереалістичного мистецтва й зумовила процес його елітаризації.

Основи теорії елітарності, закладені Ф. Шеллінгом, у подальшому були розвинені у роботах його послідовників (концепція розподілу на «людей генія» і «людей користі» А. Шопенгауера, ідея «винятковості митця» А. Бергсона та ін.) і зумовили процес нівелювання ідеї «естетичного виховання».