17. Естетика у вихованні: історичний екскурс

Історія естетичного виховання та його сучасний вигляд

До питання естетичного виховання науковці зверталися впродовж усієї історії розвитку цивілізації.

Кінець XX ст. активізує процес естетичного виховання, що потребує принципово іншого підходу, врахування певних моментів, без яких неможлива повноцінна робота у цьому річищі. Передусім це пов'язано зі зміною парадигми, що відбулася на рівні свідомості сучасної молоді: суспільно-політичні катаклізми та їх похідні, тотальна модернізація і технологізація життя. Технологічна орієнтація, що відверто превалює у сучасному молодіжному середовищі, абсолютно природна (наслідки відеореволюції, розвиток комп'ютерної графіки, феномен «віртуальної реальності»), але її гіпертрофування породжує небезпеку духовно-естетичного вакууму. Означена проблема потребує чіткого дотримання принципів історизму, врахування здобутків і прорахунків, які мали місце у процесі її дослідження. У зв'язку з цим необхідно реконструювати логіку розвитку зазначеної проблеми, що дасть змогу простежити складний шлях її еволюції.

Античність. Паростки осмислення питання естетичного виховання можна простежити ще у розробках античних філософів. Так, відомий афоризм Сократа «Пізнай самого себе» можна вважати провісником ідеї естетичного виховання взагалі і його наріжного принципу – самопізнання та самовдосконалення зокрема. Своєрідну позицію щодо цієї проблеми займав учень Сократа – Платон, який наголошував на доцільності тільки такого мистецтва, що сприяє і «виховує бадьорість духу у громадян».

Проте найцікавішою видається концепція послідовника Сократа і Платона – Арістотеля. Не використовуючи безпосередньо відповідної термінології, філософ водночас звертався до питання удосконалення як конкретної особистості, так і суспільства в цілому. Введене давньогрецьким мислителем у теоретичний ужиток поняття «мімесис» відкрило перед ним можливість спонукати митців зображувати дійсність не тільки такою, якою вона є насправді і якою її бачить художник, а й якою вона має бути.

У зв'язку з аналізом проблеми естетичного виховання цікавою видається ще одна ідея Арістотеля. Згідно з його концепцією наука і мистецтво належать до галузі теоретичного розуму, але філософ чітко розмежовував об'єкти їх дослідження, наголошуючи, що історик осмислює те, що дійсно відбувалося, а поет – що мало б відбутися. Звідси – відомий вислів Арістотеля: «Поезія більш філософічна і серйозніша за історію: поезія говорить про більш загальне, історія – про одиничне». На думку античного філософа, найефективнішим засобом естетичного виховання є мистецтво – духовна пам'ять людства. Саме ця орієнтація з урахуванням специфіки історичного контексту простежуватиметься у наступні періоди розвитку цивілізації.

Середньовіччя. Спираючись на ідеї давньогрецьких мислителів, середньовічні філософи вважали митця посередником між «божественним логосом» і людиною. Цілком природно, що саме на мистецтво було покладено найвідповідальніше завдання – духовно-естетичне виховання: архітектура та поезія. Мистецтво архітектури повинно було естетично виховувати широку аудиторію: «Собор мав стати Біблією для неписьменної людини», поезія ж була орієнтована на еліту і через «насолоду слуху і розуму» давала уроки моральності.