Радянська політика після смерті й.Сталіна

Наступний період радянської національної політики почався після смерті Й. Сталіна (1953 р.). Від сталінських ексцесів відмовилися, знов повернулися до методів 20-х років: коренізація, співробітництво із неросійськими комуністами союзних республік, часткова децентралізація і толерантна мовна і культурна політика. Однак поступки робилися неохоче. Національна політика часто змінювалася від гнучкої до репресивної, від поблажливості до гноблення. В ідеологічній сфері цьому відповідала або акцентованіша настанова на "розквіт націй та їх культур", або вимога тримати курс на їх "зближення й злиття". При цьому в силі залишалося марксистське положення про те, що національне питання з часом буде вирішено само по собі у спільній боротьбі за світле комуністичне майбутнє. За часів хрущовської "відлиги" почалися процеси реабілітації як окремих людей, так і цілих народів. Однак і те, й інше мало непослідовний характер. Якщо народи Північного Кавказу і калмики одержали можливість повернутися до місць колишнього проживання і їм повернули їхні автономні одиниці, то кримським татарам, німцям і месхетинцям у цьому було відмовлено.

За часів Леоніда Брежнєва, приблизно з 1972 р. почався ще один етап радянської національної політики. Загальна внутрішньополітична ситуація стає жорсткішою. Знову посилилася боротьба з "націоналістичними настроями". Хвилі репресій прокотилися Україною, Грузією та іншими республіками. Знову посилено насаджувалося викладання у школах та вищих навчальних закладах російською мовою. Влада наполягала на тому, що російська мова має стати "другою рідною мовою" для всіх народів Радянського Союзу, мовою міжнаціонального спілкування. Як у період пізнього самодержавства, офіційна політика набула російсько-національних форм. У фаворі був прихований антисемітизм. Хоча, починаючи з 1960-х років неросіяни були представлені у партійному і державному керівництві, проте домінуюче становище у центральних органах зберігали за собою росіяни, а всі найважливіші рішення приймалися у Москві.

Однак історичні процеси, всупереч волі партії та її ідеологічним настановам, працювали на розвиток національної самосвідомості і національних рухів. Цьому сприяли індустріалізація, аграрні перетворення, урбанізація, розвиток освіти, культури. Об'єктивно вони вели до накопичення економічного і духовного потенціалу для національного самоствердження. Хоч інтелігенція постійно зазнавала нищівних ударів і поліцейського контролю з боку влади, але саме в її колах формувалося уявлення про національну самобутність, самоповагу і самоствердження. Разом із тим відбувалися значні соціальні зміни: величезні маси людей переїздили з сіл до міст, несучи за собою спадок національних традицій, звичаїв, звичок. А саме село у будь-якій країні — головний зберігач народної культури, національної самобутності.

У 1960—1980-х роках у республіках виникав і зміцнювався дисидентський національний рух, з яким влада жорстоко розправлялася. Незважаючи на декларування відданості радянському патріотизму й інтернаціоналізму, поступово і серед партійно-державного керівництва республік міцнішали інші настрої. Керівництво національних республік все більше вимагало прав вирішального голосу, особливо у питаннях, що стосувалися місцевих проблем, потребувало все більше інвестицій у республіканську економіку, виступало проти тенденції до мовної русифікації тощо. Показовою була позиція Першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста у 1970-х роках, за що його суворо було покарано.

Задовго до фактичного розпаду СРСР закладалися основи майбутніх національних режимів, які були встановлені партійно-господарською номенклатурою, яка, заволодівши державною власністю, прагнула реального, відкритого, а не таємного багатства. Серед нових національних еліт зростала фрустрація, оскільки вони все частіше стикалися зі встановленими Москвою обмеженнями і російськими кадрами, які пильно стежили за розвитком національних прагнень.