23 Державний лад і суспільно-політичний розвиток Литви.

Саме Литва зробила перший крок у справі руйнування СРСР. У жовтні 1988 р. відбувся установчий з'їзд Литовського руху за перебудову ("Саюдіс"). Проте невдовзі гасла підтримки перебудови були відкинені і з лютого 1989 р. "Саюдіс" взяв курс на здобуття Литвою державної незалежності. Активізувала також діяльність Ліга свободи Литви — антикомуністична організація, яка виникла ще у 1978 р. Щоб повністю не втратити підтримку в республіці, Комуністична партія Литви, очолювана Альгірдасом Бразаускасом, вийшла зі складу КПРС. Це була нечувана подія, оскільки монолітна природа партії водночас гарантувала і монополію на владу, а також уособлювала єдину реальну силу, яка утримувала єдність Радянського Союзу. Тому М. Горбачов вирішив боротися, аби не допустити того, що він допустив у Східній Європі. Він сам приїхав до Вільнюса і три дні по телебаченню і в публічних виступах переконував у тому, що Литві життєво необхідно залишитися у складі СРСР. Відповіддю йому був масовий мітинг, на який з усіх куточків республіки прибуло понад 250 тис. протестантів.

У березні 1990 р. перемогли на виборах до Верховної Ради прибічники незалежності. Головою Верховної Ради — Сейму — став лідер "Саюдіса" Вітаутас Ландсбергіс (професор, доктор мистецтвознавства). 11 березня було прийнято Акт про відновлення незалежності Литовської держави — Литовської Республіки (державна незалежність була проголошена 16 лютого 1918р., цей день нині вважають днем відродження Литовської держави). 11—13 січня 1991 р. сталася кривава спроба державного перевороту у Вільнюсі. Агонізуючі владні структури СРСР намагалися придушити литовську незалежність танками. Під час штурму вільнюського телецентру частинами радянської армії було вбито 16 його захисників. Цю подію засудила міжнародна громадськість.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЛИТВИ

9 лютого 1991 р. у Литві проводили опитування населення, на якому висунули запитання: "Ви за те, щоб литовська держава була незалежною демократичною республікою?" Понад 90 % учасників відповіли: "Тейп" ("Так"). Пізно вночі десятки тисяч людей, які зібралися на майдані Незалежності у будинку парламенту, взявшись за руки, вигукували: "Ле-ту-ва! Ле-ту-ва!" З динаміків лунали слова Голови Сейму В. Ландсбергіса: "Ми провели плебісцит — висловлювання волі народу. Це найвищий закон, і ніхто не в праві оскаржити або змінити цю волю". Свою роль відіграла і невдала військова спроба 11— 18 січня. Москва програла двічі: і радянську владу за допомогою багнетів не відновила, і сприяла переконливій перемозі "Саюдіса" та його ідей. Результати опитування тоді у Москві не визнали, назвавши їх "юридично неспроможними". Проте у вересні 1991 р. після провалу серпневого путчу в Москві радянське керівництво таки визнало незалежність Литви.

Здобувши незалежність, в республіці почали проводити економічні реформи, що передбачали насамперед приватизацію промисловості, аграрного сектору, зв'язку. Здійснили лібералізацію цін. Виробництво орієнтувалося на світовий ринок. В результаті частину підприємств закрили, інші реорганізували. Як і в інших пострадянських республіках, у Литві спостерігалося падіння виробництва, яке зупинилося приблизно в середині 1993 р., і почалася його стабілізація. Потрібно було приборкувати значну інфляцію. Ввели національну валюту — літ. Цей захід благотворно вплинув на стан економіки. Інфляція у тому самому році зменшилася до рівня 32 %. Було прийнято закон, згідно з яким гарантували усім бажаючим надати землю і забезпечити працею на ній. Тим, хто відмовився від землі, відповідно до цього документу передбачались компенсаційні виплати. У 1994 р. почали створювати фермерські господарства. Нині литовські аграрії повністю забезпечують свою державу продуктами харчування. Хоча в республіці й за радянських часів сільське господарство було на високому рівні: маленька республіка за здачею молока та м'яса державі посідала третє місце (одразу після Росії та України). Із входженням Литви до Європейського Співтовариства продукція її сільського господарства впевнено виходить на нові ринки, особливо завдяки тому, що вона дешевша, ніж вироблена в інших європейських країнах. Це, зокрема, стосується масла, молока, яєць, картоплі, ковбас тощо.

25 жовтня 1992 р. обрано Сейм незалежної Литви. У 1993 р. прийнято Конституцію. Відповідно до цього документа, Литва оголошувалася незалежною демократичною республікою. її тодішній уряд одразу почав проводити безкомпромісну антиросійську політику. Таку політику правих центристів очолював В. Ландсбергіс. У ній виявлялося прагнення до національного самоствердження і намагання принизити свого основного "історичного супротивника" — Росію. Від Російської Федерації не тільки зажадали негайного виведення радянських військ зі своєї території, а й виставили рахунок за збитки, завдані Литві за роки "радянської окупації", що становили 146 млрд. дол. Подібна політика викликала відповідну реакцію з боку Росії. У другій половині 1992 р. вона навіть припинила постачання газу до Литви. Соціально-економічне становище погіршилося ще більше.

В результаті серйозних помилок, допущених цим урядом, як у внутрішній, так і у зовнішній політиці, "Саюдіс" зазнав поразки на виборах у жовтні 1992 р., і до влади прийшли представники Демократичної партії праці на чолі з колишнім секретарем ЦК КП Литви А. Бразаускасом. Новий уряд почав будувати свої відносини з Росією та Польщею — "історичними" сусідами-суперниками — на основі врахування об'єктивної реальності невідворотного розвитку цих відносин з позицій, що відповідають взаємним інтересам. Подібний підхід дуже швидко приніс позитивні результати: з Литви вивели російські війська; обидві держави уклали декілька торгових та економічних угод. А. Бразаускаса обрали першим президентом нової Литви. У1998р. на цій посаді його змінив громадянин США литовського походження Валдае Адамкус. На той час йому виповнився 71 рік. Та в країні дуже хотіли, щоб президентом був "носій справжньої литовськості". У другому турі з перевагою в 11 тис. голосів він переміг 44-річного Артураса Пауллаускаса, якого підтримував А. Бразаускас (він відмовився брати участь у президентських виборах). Проте і А. Бразаускасу віддали належну повагу: 3 липня 2001 р. більшістю голосів Сейм затвердив його на посаді прем'єр-міністра, визнаючи його заслуги у розбудові незалежної держави.

Здобуття перемоги Р. Паксасом

22 грудня 2002 р. відбувся перший тур президентських виборів, участь у якому взяли 17 кандидатів. Жоден з них не набрав необхідних 50 % голосів виборців: чинний президент В. Адамкус отримав 40,7 % голосів, його найближчий суперник — лідер Ліберально-демократичної партії Роландас Паксас — 23,7. Проте у другому турі 5 січня 2003 р. 46-річний Р. Паксас виборов перемогу: 53,9 % голосів порівняно з 43,4 % у В, Адамкуса. За правління нового президента Литва підписала протокол про вступ до НАТО, а потім договір про вступ до Євросоюзу. 10—11 травня 2003 р. відбувся референдум про вступ Литви до Євросоюзу. У ньому взяли участь 54 % громадян, які мали право голосу. Приблизно 91 % з них висловився позитивно.

Проте перебування на президентській посаді для Р. Паксаса не було тривалим. На початку грудня 2003 р. Сейм затвердив висновки спеціальної комісії про його зв'язки з міжнародними злочинними угрупованнями. Його звинуватили у тому, що очолювана росіянином Юрієм Борисовим фірма "Авіа Балтика" надала 1,2 млн літів на передвиборчу кампанію, за що майбутній президент мав певним чином віддячити. Р. Паксас відкидав усі звинувачення і відмовлявся йти у відставку. Сейм розпочав процедуру імпічменту президента. Парламент наголосив на тому, що зобов'язання Р. Паксаса перед Ю. Борисовим суперечать інтересам народу і держави. Його звинуватили у зв'язках зі злочинними структурами, зловживанні владою (незаконному наданні литовського громадянства) і корупції. За оголошення імпічменту проголосували 86 депутатів Сейму (на одного більше, ніж було потрібно для відставки президента) за першими двома пунктами і 89 депутатів за третім пунктом. Р. Паксас став першим главою держави в Європі, якого усунули з посади в результаті імпічменту. Йому заборонили брати участь у наступних президентських виборах. У 2004 р. президентом знову було обрано В. Адамкуса (був президентом у 1998—2003 рр.) на новий п'ятирічний термін.

Вибори відбувалися у два тури: у першому В. Адамкус набрав 30 % голосів, друге місце посіла колишній прем'єр-міністр Казимера-Дануте Прунскене, у другому турі вона програла, отримавши на 5 % голосів менше, ніж В. Адамкус. Проте її виборчий штаб мав намір оскаржити результати, вказуючи на збій у роботі комп'ютерної системи підрахунку голосів.

К.-Д. Прунскене у свій час була не тільки прем'єр-міністром, а й символом незалежної Литви. Проте їй не вдалося уникнути "полювання на відьом", яке мало місце на початку незалежності її держави. Одним з актів нової Верховної Ради у 1990 р. була вимога до всіх, хто співпрацював із радянськими секретними службами, негайно розірвати відносини. Обіцяли, що людей, які мали стосунки із КДБ СРСР, не переслідуватимуть і їхні прізвища публічно не називатимуть. Проте про цю обіцянку дуже швидко забули і чимало людей постраждало. Прикладом може бути випадок із академіком Й. Мінкявічюсом. Хоча в Литві всі знали що він служив у НКВС і військовій контррозвідці, а отже, боровся з фашизмом, це не завадило за два роки до початку "полювання на відьом" обрати його депутатом Сейму. Однак з її початком Сейм змусив академіка подати заяву про відмову від мандата. Розгорнулися ретельні перевірки "на зв'язки з КДБ". Виявилося, що і в К. Прунскене вони були, але вона пояснювала це тим, що з науково-дослідної роботи їй потрібні були закордонні відрядження і подібні зв'язки з "компетентними органами" були звичайною практикою для людей, які виїздили за кордон, але жодних конфіденційних відомостей вона не доповідала.

У листопаді 2007 р. президент В. Адамкус наклав вето на закон про розкриття колишніх секретних агентів і офіцерів резерву КДБ. Такий документ дає змогу колишньому агентові добровільно зізнатися у таємному співробітництві з радянськими спецслужбами, розповісти все, що знає, викрити імена інших агентів. У винагороду за це його ім'я буде засекречено. І навпаки, прізвища тих осіб, які не зізнаються, але правду про них з'ясують, надрукують у пресі. Хоча під час подібної акції кілька років тому прийшли повинитися понад 1,5 тис. осіб, прихильники подальшого полювання на агентів КДБ вважають, що таких людей у країні десятки тисяч.

Президент В. Адамкус завжди звертав особливу увагу на те, що потрібно зберігати добрі відносини з Україною. Він зокрема зазначив: "Я переконаний, що відносини між Литвою і Україною завжди були близькими, мають чудові перспективи. На мою думку, нам потрібно зосередитися передусім на економічному співробітництві. Більше того, традиційні зв'язки між Литвою та Україною полегшує збережена багата культурна спадщина". В. Адамкус виявив небайдужість до врегулювання політичної кризи в Україні у 2004 р. Наприкінці листопада — на початку грудня того року він тричі прилітав у Київ для участі в міжнародних зусиллях щодо подолання того складного становища, яке виникло унаслідок фальшування другого туру президентських виборів 21 листопада. Президент Литви також наголошував на тому, що Європейський Союз має прийняти до свого складу Україну.

Наприкінці жовтня 2004 р. відбувся другий тур виборів до Сейму. Як і в першому, перемогла Партія праці. її очолював бізнесмен російського походження Віктор Успаських, вона отримала 39 депутатських мандатів із 141. Друге місце посіла коаліція соціал-демократів і соціал-лібералів, третє — консервативний союз "Вітчизна". Які б політичні сили не приходили до влади у Литві, у них завжди єдине завдання — збереження незалежності і розвиток економіки.

Литва має великі проблеми з енергопостачанням. Як правило, зростання ВВП супроводжується ще більшим попитом на електроенергію. Протягом тривалого часу значну її частину давала Ігналінська АЕС. Проте застарілі радянські технології та вимоги екологів підштовхнули до зобов'язання закрити її до 2009 р. З іншого боку, Литві немає де, крім Росії та Білорусі, купувати необхідні ресурси, адже її енергосистема ще не об'єднана з європейською. Литва уклала угоду з Польщею стосовно купівлі електроенергії. Проте польська енергетика ґрунтується на неекологічному спалюванні вугілля і раніше чи пізніше змушена буде поступово відмовитися від такого способу. Тому в Литві почали будівництво нової АБС, на яку розраховують і її сусіди.

Порівняно з сусідньою Латвією, у Литві питання міжнаціональних відносин викликають у громадськості менше суперечок. Здійснено, як і в Україні, "нульовий варіант" надання прав громадянства: всі, хто проживав у країні на час прийняття закону і виявив бажання залишитися, визнані громадянами Литви. Литовська мова є державною, її використовують у державних установах і в усіх важливих сферах, проте не заборонено користуватися й іншими мовами (це не стосується документації). Працюють польські, російські, українські школи та організації. Разом із тим були "мовні заворушення" у Вільнюському краї, коли висувалися вимоги надати польській мові статусу другої офіційної. Ці виступи підтримали деякі польські діячі з-за кордону, що ускладнює сучасні відносини з колишньою частиною Речі Посполитої.

Відносини Росії з Литвою кращі, ніж з Латвією, не в останню чергу через те, що немає скарг з боку литовських національних меншин. Литовці становлять понад 80 % населення, тому їх не так хвилює збереження власної ідентичності, як латишів. До того ж у Литви є "козирна карта" — її територією проходить наземний доступ до російського анклаву в Калінінграді. Литва дуже зацікавлена у російських енергоносіях (у ній функціонує потужний нафтопереробний комбінат на 12 млн. т нафти, тоді як потреби у нафті самої Литви становлять лише 3 млн. т) та збуті своєї продукції текстильної промисловості й агропромислового комплексу до Російської Федерації.

До початку 2008 р. Литва серед інших прибалтійських країн вважалася найбільш лояльною до Росії. Проте у січні 2008 р. президент В. Адамкус заявив, що його держава добиватиметься визнання факту окупації його країни у 1940—1941 і 1945— 1991 рр. Радянським Союзом і відшкодування збитків від неї в обсязі 28 млрд. дол. (В. Ландсбергіс у свій час виставляв рахунок у 146 млрд. дол.). Росіяни нагадують, що, перебуваючи у складі СРСР, литовці, окрім репресій, що охопили всю територію Союзу, одержали величезні промислові підприємства, найліпший у країнах Балтії автобан, сотні тисяч житлових будинків, величезний флот із 200 кораблів і багато іншого (за підрахунками деяких литовських економістів, капіталовкладення радянського періоду досягають 65 млрд. дол.) Логічно було 6 виставити претензії до Німеччини. Під час фашистської окупації у Литві загинув кожен шостий житель (приблизно півмільйона осіб), значно зруйнували господарство, вивезли багато обладнання і худоби тощо. Проте до Німеччини вимог не висувається. До того ж, унаслідок Другої світової війни до Литви приєднали ті території, які до того їй не належали. Аналітики вказують: якщо всі країни світу зводитимуть взаємні рахунки, то зчиниться нескінченний міжнародний трибунал. Зміну настроїв поміркованої Литви вони пояснюють тим, що їй Захід відводить ключову роль у проекті балтійсько-чорноморського альянсу. Цей геополітичний союз, у якому беруть участь також Україна, Польща, Грузія та деякі інші пострадянські країни, за його задумом, має відтіснити Росію від Європи. Зі свого боку, Росія не має наміру що-небудь відшкодовувати.

232425 Проблеми і перспективи економічного розвитку Естонії.

Проблеми і перспективи економічного розвитку Латвії.

Проблеми і перспективи економічного розвитку Литви.

Диспропорції у соціально-економічному розвитку країн, які входять у регіон

Внутрішні відмінності Латвії

1) Центральна Латвія (>Земгале). Економічне значення Центральної Латвії визначається передусім розташуванням у ній столицістрани-Риги. Перед якої у час випадає, майже половина промислового виробництва Латвії. Основними галузями промисловості стали машинобудування, текстильна і харчова. Особливе місце у Центральному районі займає місто-курортЮрмала.

2)Курземе. СпецифікоюКурземе і те, що у його території перебувають дві морськінезамерзающих порту — Вентспілс і Лієпая.

3)Видземе виділяється як основний сільськогосподарський район країни. Природні умови тут найбільш сприятливі у розвиток молочного тваринництва. Промисловість пов'язані з переробкою сільськогосподарської сировини.

4)Латгалия (>Латгале). Головний містоЛатгалии, другою за чисельністю у країні —Даугавпилс. Основні промислові підприємстваДаугавпилса спеціалізуються з виробництва електроінструментів, ремонті тепловозів і вагонів, випуску штучного і лляного волокна.

Внутрішні відмінності Литви

1) Східний район.Промишленному розвитку району сприяли перебування у ньому столиці країни р. Вільнюс, і навіть добре розвинена транспортна мережу, забезпеченість сільськогосподарськими, лісовими ресурсами,минерально-строительними матеріалами. У сільське господарство району галузями спеціалізації є виробництво зернових і зернобобових культур, і навіть картоплі. Вільнюс - найбільший промисловий центр країни. Провідні галузі промисловості — приладобудування, верстатобудування, виробництво електротехнічних виробів.

2) Південний район. Південна Литва завжди має важливе місце у господарстві країни, даючи мало не третину виробленої у ній промислової продукції. Головні галузі її промисловості — машинобудування, хімічна, легка, харчова.

3) Північна Литва — основний сільськогосподарський район країни. У структурі посівів тут переважають зернові, особливо озима пшениця. З технічних культур найважливіші цукрові буряки і льон.

4) Західний район. Господарський і культурне центр Західної Литви — р. Клайпеда. УКлайпеде було створено країни вільна економічна зона. Базою для ВЕЗ послужив експортний порт з нафтовим терміналом.

Внутрішні відмінності Естонії

1) Північно-Західний район, до складу якого у собі Таллінн, і що прилягають до нього території, займає найголовніше місце у господарстві країни. Таллінна — столиця, найбільший промисловий центр і військовий морський порт Естонії.

2) Північно-Східний район — це, передусім, естонський сланцевий басейн. Район має здебільшого стратегічно важливою для Естонії промисловості.

3)Юго-Восточний район Естонії різноманітний в природному відношенні.Северо-восточная частина району виділяється добре розвиненим сільське господарство.

4) Південно-Західний район має значними (Естонії) на природні ресурси — торфом, будівельним лісом, рибою. Найбільший місто району — Пярну (великий курортний центр).

5) Західний район. Основне багатство району — риба. Її переробка — найважливіша галузь тутешньої промисловості.

4.5 Проблеми та перспективи соціально-економічного розвитку регіону

Однією з результатів політичного та скорочення економічної реструктурування країнах Балтії протягом1990-их, була інтенсифікація соціальної стратифікації. Нині литовське суспільство глибоко диференційованою за рівнями доходів, розрив сягає 12—14 раз. Навіть із офіційним оцінкам, за межею злиднів перебуває 18% населення. Ризик бідності Латвії помітно вище, ніж у середньому у Європейському Союзі, свідчать дані проведеного на 2005 року дослідження: 19% домогосподарств Латвії на межі злиднів, тобто кожна п'ята сім'я Латвії поза межею бідності. За дослідженнями від Світового банку, нині поза межею бідності проживає 9% населення Естонії. [24]

 Світового банку порівняв рівень життя жінок у сьогоднішньої Латвійської Республіці й у Латвійської Радянської Соціалістичної Республіці у першій половині 1980-х. З'ясувалося, що впродовж останніх 25 років за обсягу економіки Латвія і натомість 130 країн світу опустилася на 9 позицій. У 1980—1984 роках серед 130 країн світуЛССР за обсягом економіки займала75-е місце, а до 2001—2005 років скотилася на 8 позицій вниз — до 83-го місця. У цьому сусідні Литва й Естонія за століття мало втратили позицій у світовій економічній табелі про ранги. Отже, дані, наведені Світовий банк по Естонії та особливо Литві, ясно демонструють, що у сусідніх країнах трансформація від радянської до ринкової економіки пройшла змогу значно успішніше, ніж у Латвії. Нині латвійська економіка розвивається досить бурхливо 2006 року ВВП Латвії становило 11,9%, свідчать дані Центрального статистичного управління. Найбільшого впливу до зростання надали торгівля і комерційні послуги. Торгівля, що займають понад 20,9% у структурі ВВП Латвії, протягом року зросла на 17,4%, комерційні послуги — на 17,6%, транспорт і зв'язок — на 9,3%, обробна промисловість — на 6,2%, будівництво — на 13,6%. [24]

 Відповідно до рівню Європейського рейтингу конкурентоспроможності (>ЕРК), який складають британської дослідницької організацієюRobertHuggins Associates, Латвія займає останнє місце серед 25 країн ЄС. вона є113-й серед з 118 регіонів Євросоюзу. На тлі ЄС, і і натомістьевроновичков, Латвія виглядає державою з дуже низької конкурентоспроможністю. За цим параметром країна, в 4,6 разу відстає від Брюсселя (1-е місце) і рівно вчетверо Праги (7-ме), і навіть поступається сусіднім Естонії (>109-е) і Литві (>110-е). Економічні перетворення, що проводилися Прибалтійських державах, викликали істотні зміни соціально-економічного становища її населення, передусім зростання безробіття. На 1 січня 2000 р. рівень зайнятості Естонії становив 55,1%, безробіття 13,7%. У Литві безробіття сягнуло 11,3%, вЛатвии-8,5%. [24]

Нині гостро постала проблема поповнення кадрів із вищою освітою і формуватимуться реформування науки. Процес зменшення кількості учених, який проходить країни Балтії протягом останніх десяти років, меншою мірою торкнувся Литву, де зменшилася на 30% (Латвії — на 70, Естонії — на 50%). У естонському уряді є думка у тому, що маленька країна повинен мати свою Академію наук, вкладати кошти на організацію наукових досліджень про. Для активного залучення у науку все найбільші академічні інститути передані відповідним вищих навчальних закладів. Так,Таллинский технічний університет приєднав три академічних інституту. Наукові дослідження на 70% фінансує держава, інші кошти надходять з комерційним структурам, міжнародних грантів, різних фондів. Проблема шкільної освіти пов'язані з лише прийняттям закону про основний школі, і гімназії і перехід із 2007 р. на естонську мову навчання. Британська дослідницька організаціяRobertHuggins Associates повідомляє, що Латвія займає останнє в ЄС за обсягами фінансування вищого й фахової освіти. Поруч із найнижчим фінансуванням латвійське вище і фахова освіту виділяється феноменально високі показники за кількістю які у навчальними закладами студентів. Втім, це багатьомстран-евроновичков, й уRobertHuggins Associates помічають: поєднання даних чинників свідчить, і що якість освіти у цих країнах доки відповідає західноєвропейським стандартам. [24]

 Можна відзначити наявність структурної безробіття, яке виражається в нестачі висококваліфікованої робочої сили в. Всі останні роки після незалежності у країнах послідовно проводиться курс - на асиміляцію російськомовного населення, іде процес витіснення російської мови як мови міжнаціонального спілкування, і ліквідації освіти російською. Що у результаті розширення зрештою викликало відтік кваліфікованою робочою сили, відчутніше за все це процес торкнувся Естонію. Підвищена увага громадськості й поклали політиків до трудовим ресурсів зрозуміло. Економіка Естонії перебуває на піднесенні, у своїй, після вступу до ЄС і нові відкриття меж, посеред країні стався великий відтік кваліфікованих фахівців у "старі" країн Євросоюзу. І офіційне безробіття становить рівня приблизно 1,7%, що насправді дозволяє говорити про її відсутності. До всього цього треба додати програму Росії з підтримці добровільного переселення співвітчизників. І хіба що естонські політики говорили у тому, що це програма не надасть ніякого впливу Естонію, страх все-таки присутній. У цьому усі державні й приватні особи, котрі обстоюють приплив трудових ресурсів у країну, забувають чи ні публічно згадувати проблемі естонської.

 Після здобуття істотно змінилися характері і напрями зовнішньоекономічних зв'язків країн Балтії. Важливе місце у зовнішньоторговому обороті зайняло надання послуг (банківських, транспортних, рекреаційних та інших.) Важливими зовнішньоторговельними партнерами держав Балтії традиційно є Росія, Білорусь та Україна. Значно зростає роль держав Північної та Західної Європи. Відчутних масштабів досягли інвестиції на що країн Балтії. Серед найбільших інвесторів - Великобританія, Німеччина, США. У політичній області країн Балтії дотримуються у відношенні Білорусі єдину позицію європейських структур. Відносини Білорусі з Балтії, насамперед із Латвією і Литвою є з основних пріоритетів зовнішньополітичної стратегії білоруської держави. На цей час ці держави представляють для Білорусі реальний інтерес як транзитних і торгово-економічних партнерів. Економічні перетворення на країни Балтії сприяли збільшенню як-от зростання безробіття, проблема бідності, міжетнічні проблеми, нестача кваліфікованих фахівців.

26 Основні напрямки зовнішньої політики країн Балтії.

Страны Балтии – одни из наиболее ярких представителей стран бывшего соцлагеря, которым за относительно короткие сроки удалось провести ряд преобразований во внутрен-ней и внешней политике, которые позволили им достичь европейского уровня развития.

Актуальность представленного исследования обусловлена современными потребностями Украины как государства, которое наряду с бывшими советскими республиками Латвией, Лит-вой и Эстонией провозгласило приоритетность европейского вектора во внешней политике.

Научные разработки в представленном направлении очень активно вели россий-ские ученые. Одними из первых исследованиями в области внешней политики Латвии, Литвы и Эстонии занимались: Семиндей В. В. [1], Тренин Д. В.[4]. В Украине исследо-вания посвященные странам Балтии делали акцент преимущественно на интеграцион-ных процессах, в которые они были вовлечены.

Целью представленной статьи является изучение основных внешнеполитических ориентиров Латвии, Литвы и Эстонии. Для достижения обозначенной цели авторы ста-вят такие научные задания: рассмотреть особенности социально-экономического и по-литического развития стран Балтии после 1991 г.; определить факторы формирования внешнеполитических приоритетов; исследовать ключевые направления международной политики Латвии, Литвы, Эстонии; проанализировать отношения с Россией.

Начало 1990-х годов стало поворотным моментом в истории трех прибалтийских республик: Латвии, Литвы и Эстонии. После возобновления независимости (именно так в официальных документах стран Балтии называют провозглашение суверенитета) пе-ред новыми демократическими силами встала непростая задача поиска адекватного внешнеполитического курса, отвечавшего национальным интересам и в тоже время позволявшего заявить о государствах, как самостоятельных игроках на мировой арене.

Помимо демократических преобразований и эйфории, независимость прибалтий-ским республикам принесла серьезные испытания.

Страны вошли в полосу тяжелейшего экономического кризиса. До недавнего времени они являлись важнейшим звеном экономического механизма Советского Союза, вся инфра-структура была строго подчинена союзной системе производства и распределения товаров. В среднем 70 % произведенной продукции направлялось на внутренний рынок СССР. Большинство предприятий зависели от сырья, поставлявшегося из союзных республик. С распадом Союза экономические связи были нарушены, что привело к гибели целых отрас-лей промышленности Латвии, Литвы и Эстонии. Однако в наследство от некогда могуще-ственного союзного государства страны Балтии получили развитую инфраструктуру, нефте-перерабатывающие заводы, часть торгового и рыболовецкого флота, предприятия легкой промышленности, важнейшие порты на Балтике (Клайпеда, Вентспилс). Поэтому одним из ключевых направлений во внешней политике становится поиск торговых партнеров, при-влечение инвестиций и выход на новые рынки сбыта товаров.

Политическая элита этих государств не имела положительного опыта во внешней политике. Почти 50 лет руководство республик не могло проводить самостоятельный внешнеполитический курс. В связи с этим политикам приходилось в буквальном смысле учиться на собственных ошибках. Из этих трех стран только Литва имеет опыт длительной государственности начиная с XIII в. Эстонские и латвийские земли находились под гер-манским владычеством в течение Средних веков до XVII ст., когда были захвачены шве-дами, а к концу XVIII века стали частью Российской Империи. И эстонцы, и латыши пре-

Имущественно лютеране, тогда как Литва была последним из европейских государств, об-ратившихся в христианство, и большинство литовцев – католики. При этом исторически литовцы ближе к Польше, тогда как эстонцы и латыши испытывали германское и сканди-навское влияние. И, пожалуй, нахождение в составе Российской Империи и Советского Союза – единственный действительный общий опыт трех балтийских стран.

Первые годы независимости республик прошли под знаменем «изгнания» советских войск, которые базировались на территории стран. Руководителям Латвии, Литвы и Эстонии пришлось приложить огромные усилия для того, чтобы привлечь внимание мировой обще-ственности к данной проблеме. Ситуация усложнялась неопределенностью границ с Россией и заявлениями некоторых одиозных российских политиков, особенно В. В. Жириновского, отно-сительно возможного «возвращения» Латвии, Литвы и Эстонии. Немаловажным фактором внутреннего развития, наложившим отпечаток и на внешнеполитические курсы прибалтий-ских государств, была проблема русскоязычного населения в Латвии и Эстонии.

Исходя из вышеизложенного, для стран Балтии складывались приоритетные направления деятельности на мировой арене. Главным направлением становится Запад, причем не только Европейские страны, но и США. В последних прибалтийские политики (половина из которых были эмигрантами из западных стран) видели гарант безопасности и стабильности.

В целом внешнюю политику стран Балтии можно разделить на 3 уровня. Первый и самый главный – евроатлантическая интеграция и тесное сотрудничество с соседними ев-ропейскими странами. Второй – региональное сотрудничество между республиками. Тре-тий – развитие отношений с Россией и республиками бывшего Советского Союза.

Овладение государственным внешнеполитическим инструментарием для латвий-ского руководства началось в августе 1991 года. Точкой отсчета начала самостоятель-ной внешней политики республики можно считать 4 мая 1990 года – день принятия Верховным Советом ЛССР Декларации о восстановлении независимости Латвийской республики. В том же году были созданы министерство иностранных дел в правитель-стве и комиссия по иностранным делам в Верховном Совете республики.

В начале 1990-х годов латвийская политическая элита выдвинула концепцию так называемого «прерванного развития», согласно которой в системе государственного строительства независимого государства необходимо руководствоваться опытом 1920-1940 гг. В средствах массовой информации постоянно встречались эмоционально окрашенные и героические истории о дипломатах тех лет. Однако исторические усло-вия в 1990-е были совершенно иными, стало понятно, что необходим новый источник вдохновения для выработки внешнеполитического курса.

Рассматривая вопрос о первоначальной внешнеполитической ориентации Латвии, сле-дует отметить отсутствие в руководстве республики единого подхода к выбору курса. Первый министр иностранных дел Янис Юрканс свое видение будущей Латвии связывал с принципа-ми нейтралитета и неприсоединения к военным блокам. Однако такая точка зрения не под-держивалась руководством государства [1, с. 26]. С завершением вывода российских войск с территории Латвии в 1994 году начинается новый этап развития внешней политики республи-ки. Можно смело констатировать переход от дискуссий и качаний из стороны в сторону к це-ленаправленному определению внешнеполитических приоритетов.

В 1993-1997 гг. большинство в парламенте Латвии составляли представители по-литической партии «Латвийский путь». В программных документах этой политической силы четко были определены векторы внешней политики – сотрудничество с ЕС и НАТО. Главной задачей, исходя из этого, было полноправное членство в организациях [2].

В 1994 году был сделан шаг в сторону расширения экономического сотрудниче-ства с ЕС. Стороны подписали договор о свободной торговле. Хотя в силу он должен был вступить лишь через 4 года, но это событие явилось своего рода зеленым светом для Латвии на пути в Евросоюз.

В 1995 году Президент Латвии Гунтис Улманис (1993-1999) выступил с инициативой раз-работки декларации, согласно которой евроатлантическая интеграция признавалась главным направлением во внешней политике. Разработка документа длилась несколько месяцев и в ок-тябре 1995 года он был утвержден сеймом, получив название «Деларация основных приорите-

104

ВІСНИК ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, СЕР. Б: ГУМАНІТАРНІ НАУКИ, ВИП.1, 2009

Тов внешней политики Латвии до 2005 года». Членство в ЕС и НАТО провозглашалось необхо-димым условием успешного развития независимого латвийского государства. В этом же году Латвия подала заявку на получение полноправного членства в Европейском Союзе [3].

Параллельно происходило развитие диалога с НАТО. В 1995 году представители Латвии подписали программу сотрудничества с этой организацией в рамках проекта «Партнерство во имя мира».

Важным шагом на пути укрепления положения Латвии, впрочем как Литвы и Эстонии, на международной арене стал совместный визит глав трех балтийских государств в США в 1998 году. В ходе визита была подписана Хартия партнерства между США и республиками Балтии. Суть этого документа заключалась в закреплении сотрудничества между сторонами, подтверждении неизменности курса, направленного на вступление республик в НАТО, выра-ботке единого подхода к международному сотрудничеству в регионе Балтийского моря. Стоит отметить, что данный документ нес в себе по большей части политическую составляющую, юридически он не обязывал ни одну из сторон к каким-либо действиям. По большому счету он явился своего рода политическим признанием со стороны США устремлений трех респуб-лик на «Запад». Что касается возможных сроков принятия Латвии, Литвы и Эстонии в НАТО, то в документе четко они не определены [4, с.18].

В целом, главной линией внешней политики Латвии со второй половины 1990-х до 2003 года было стремление четко следовать в фарватере ЕС и НАТО. С 1995 года экономика республики практически полностью выходит из кризиса, произошло это во многом благодаря переориентации экономики на западные рынки, европейским инве-стициям, дотациям из бюджета ЕС.

Своего рода переломным моментом в истории евроинтеграции Латвии стало под-писание соглашения об ассоциированном членстве в ЕС, которое состоялось в 1995 го-ду. Однако, это соглашение в силу вступило лишь через 3 года, после ратификации всеми государствами-членами ЕС. Ассоциированное членство для Латвии принесло не только экономические выгоды, но и явилось своего рода признанием молодой респуб-лики на международной арене. Стоит отметить, что ассоциированное членство в Евро-союзе не дает гарантии полноправного членства. Ассоциация с ЕС является своего рода адаптационным периодом для обеих сторон, в это время Латвии предстояло прибли-зиться к соответствию к критериям членства в данной международной организации.

Согласно решениям Копенгагенского саммита Совета ЕС (1993 г.) стране, подав-шей заявку на вступление, необходимо соответствовать следующим критериям:

1. В стране должны быть обеспечены стабильность демократических институ-ций, верховенство закона, уважение прав человека и защита прав нацио-нальных меньшинств (политический критерий).

2. В государстве должна существовать рыночная экономика, способная спра-виться с давлением конкуренции в пределах ЕС (экономический критерий).

3. Страна должна быть готовой принять обязанности, связанные с членством в Европейском Союзе, включая способность адаптировать правовую базу Со-общества [5, P.13].

Выполнение перечисленных критериев оказалось весьма сложной задачей, однако руководством ЕС было принято решение о приеме Латвии (позже, чем Литвы и Эсто-нии) и 1 мая 2004 года Латвия и 9 других государств стали полноправными членами Европейского Союза. Всего лишь месяцем раньше, 29 марта 2004 года, Латвия стала членом Североатлантического альянса.

Членство в ЕС и НАТО во многом способствовало росту международного автори-тета Латвии, однако стоит отметить, что решение руководства этих организаций отно-сительно приема Латвии было продиктовано в большей мере политическими мотивами [6, с.451]. Во многом такая ситуация была обусловлена российским фактором (более подробно об этом сказано в разделе «Отношения стран Балтии с Россией»).

Достижение поставленных целей потребовало от руководства государства выработки новой концепции внешней политики. В 2006 году были утверждены приоритетные задачи внешней политики на 2006-2010 гг., которые отражают ее последовательное развитие в тече-ние ближайших пяти лет. Внешнеполитические цели предыдущих лет были направлены на

105

ВІСНИК ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, СЕР. Б: ГУМАНІТАРНІ НАУКИ, ВИП.1, 2009

Усиление восстановленной независимости Латвии на международном уровне, в то время как сегодня внешняя политика Латвии предусматривает усиление международного влияния госу-дарства. Документ отображает следующие направления в развитии внешней политики Лат-вии: обеспечение благополучия населения Латвии, усиление национальной и государственной безопасности, сокращение прямых военных угроз, борьба против международного террориз-ма, ликвидация причин экологических катастроф, усиление демократии, ликвидация глобаль-ной бедности и распространения болезней, повышение экономического потенциала посред-ством привлечения инвестиций [7]. Вместе с этим следует отметить четкое следование в фар-ватере политики США. Достаточно вспомнить рьяную поддержку военной кампании в Ираке в 2003 году, в то время как главные партнеры Латвии в ЕС Франция и Германия приняли аб-солютно противоположную позицию. Латвийское руководство активно поддерживает Грузию в ее североатлантических устремлениях.

Внешняя политика Литвы первой половины 1990-х годов характеризуется отсут-ствием четко определенного курса. До 1993 года главной задачей для литовского пра-вительства был вывод бывших советских войск с территории государства и четкое определение границ. Войска некогда могущественной Советской армии были выведены с территории Литвы 1 сентября 1993 года, то есть на год раньше, чем были выведены войска с территории Германии. В 1994 году правительство, возглавляемое Адольфасом Слезевичусом («Трудовая партия»), в своей программе четко сформировало цели внешней политики государства – развитие тесных политических и экономических от-ношений со странами Евросоюза [8, с.370]. Именно Слезевичусу и его правительству пришлось делать первые шаги Литвы на внешнеполитической арене в 1994-1996 гг.

Перспективы возможного членства в ЕС из трех балтийских республик наиболее туманными были у Литвы. Глава Европейского комитета в парламенте, посол Литвы в ЕС (1996-1998) Клаудиюс Манекас опредялял европейскую интеграцию страны следу-ющим образом: «Литвы двигалась в последнем вагоне, не считая Болгарии и Румынии. Постоянно был риск, что мы отстанем от процесса» [9, с. 13].

Значительное влияние на литовский внешнеполитический курс в 1990-е годы оказала так называемая «Калининградская проблема». Самый западный российский регион оказался окруженный территориями новых независимых государств, в частности от основной части России Калининградскую область отделяла территория Литвы. Причиной разногласий между Литвой и Россией стали не только вопросы транзита военных и гражданских грузов, но и тер-риториальные споры относительно Куршской косы и одноименного залива.

В своих евроинтеграционных устремлениях Литва двигалась плечо к плечу с Латви-ей и Эстонией. Практически одновременно с Латвией Литва в 1995 году представила свою заявку на членство в ЕС, тогда же было подписано соглашение об ассоциированном член-стве Литвы в этой международной организации. С февраля 1994 года Литва присоедини-лась к программе Североатлантического альянса «Партнерство во имя мира». Полноправ-ное членство Литвы в НАТО берет начало 29 марта 2004 года, а в ЕС – 1 мая того же года.

В целом стоит отметить некоторые особенности внешнеполитического курса Литвы, в первую очередь это применение тенденций, которые уходят своими корнями во времена Ве-ликого Литовского княжества. Литва в большей степени, нежели ее ближайшие соседи, кон-фликтует с Россией, особенно это касается вопроса по Калининграду. Руководители ЕС не раз указывали на неприемлемый характер такой политики, однако и в 2008 году литовское руко-водство демонстрирует враждебность России. Ярким аргументом в защиту данной точки зре-ния выступает блокирование Литвой принятия нового соглашения Россия-ЕС на Брюссель-ском Саммите (8 ноября 2008 года). Отметим, что переговоры по соглашению блокировались неоднократно на протяжении полутора лет, причем каждый по вине лишь двух стран – Поль-ши и Литвы. В свою очередь представители «старой Европы» Франция, Германия, Италия, а также представители исполнительной власти ЕС с каждым разом выказывают все большее неудовольствие в связи со строптивой позицией молодых членов союза. И в этот раз председа-тель Еврокомиссии Жозе Мануэль Баррозо не скрывал своего раздражения и призвал Польшу и Литву разделять позицию всего Евросоюза, которая заключается в поиске путей развития конструктивного диалога с Россией.

106

ВІСНИК ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, СЕР. Б: ГУМАНІТАРНІ НАУКИ, ВИП.1, 2009

После получения полноправного членства в ЕС и НАТО литовская внешняя политика не получила документального оформления. Среди политических сил, представленных в пар-ламенте, единства по данному вопросу не наблюдалось. Однако 1 октября 2008 года состоя-лось подписание соглашения политических партий Литвы «Об основных принципах, целях и стратегических направлениях внешней политики Литвы на 2008-2012 годы». Документ подписали представители Социал-демократической партии, Союза крестьян-народников, Партии труда, Союза либералов и центра, партии «Порядок и справедливость», Нового сою-за (социал-либералов), партии «гражданской демократии» и Движения либералов. В согла-шении партии сделан акцент на том, что членство в евроатлантических структурах и прочих международных организациях увеличивает безопасность и благополучие граждан Литвы, создает наилучшие условия для развития государства и общества. В документе возлагаются надежды на региональное лидерство Литвы, ответ на «вызовы России», «дальнейшее рас-ширение Евросоюза и НАТО за счет принятия Белоруссии, Молдавии, государств Закавка-зья и Украины», тесное сотрудничество с США, увеличение финансирования обороны, борьба против «захвата информационного, культурного и политического пространства Лит-вы соседними странами». Литовские политические партии договорились о том, что после произошедшего на Южном Кавказе конфликта необходимо заново и подробно проанализи-ровать сложившуюся геополитическую ситуацию в регионе и вызовы, возникающие перед безопасностью и внешней политикой Литвы. Отношения с Россией согласно документу должны развиваться в духе добрососедства и сотрудничества [10]. 12 октября 2008 года в Литве состоялись парламентские выборы, теперь законодательное оформление внешней по-литики становится задачей парламентариев нового созыва.

Согласно заявлениям министра иностранных дел Литвы Пятраса Вайтекунаса, сделанных в интервью международному изданию «Каспийская энергетика» в январе 2008 года, главными направлениями внешней политики Литвы выступают: укрепление позиций в ЕС и НАТО и раз-витее партнерства со странами-членами ЕС и НАТО. Вторым приоритетом для Литвы является расширение зоны стабильности, надлежащего управления, верховенства закона, свободного рынка и демократии на восток как важной предпосылки добрососедских отношений и успешно-го развития Литвы в долгосрочной перспективе. Литва придает большое значение хорошим от-ношениям с европейскими соседями. Стратегическое сотрудничество между Литвой и Польшей развивается уже больше десяти лет. Литва ведет конструктивный диалог с Россией на основе прагматических экономических интересов и универсальных ценностей. Литовское руководство ведет политику «селективных контактов» по отношению к Беларуси [11, с.35].

Среди трех балтийских стран Эстонии является наиболее развитым в экономиче-ском плане государством. Она так же обладает наименьшей территорией и численно-стью населения немногим больше миллиона. Однако за этой страной на Западе закре-пился имидж наиболее преуспевающего государства на постсоветском пространстве.

Внутриполитическая ситуация после провозглашения независимости 20 августа 1991 г. характеризовалась нестабильностью в высших эшелонах власти в течение не-скольких лет. Обстановку накаляли противоречия с Россией, вызванные территориаль-ными спорами и политикой эстонского правительства в отношении этических россиян, проживавших на территории этой балтийской республики. Политические права этой группы населения в течении двух лет абсолютно не учитывались.

Хотя в течении первой половины 1990-х годов наблюдалась частая смена эстон-ских правительств, однако, можно с уверенностью говорить о неизменности внешней политики, направленной на тесное сотрудничество в ЕС и НАТО.

Аналитики Европейской Комиссии весьма положительно оценивали перспективы членства Эстонии в Европейском Союзе [12, p.100]. Эстония первой представила заявку на членство в ЕС. Раньше Литвы и Латвии были подписаны соглашения об ассоциирован-ном членстве ( в марте 1995 года). Руководители ЕС приняли решение о членстве Эстонии почти на 2 года раньше (1998) чем одобрили заявки Латвии и Литвы. Однако членом Аль-янса и ЕС Эстония стала одновременно с ближайшими соседями (29 марта и 1 мая 2004 г.).

Из трех балтийских стран Эстония поддерживает наиболее тесные отношения с США, речь идет не только об экономическом сотрудничестве и тесных политических связях. Эстония постоянно поддерживает все военные операции, инициируемые Ва-

107

ВІСНИК ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, СЕР. Б: ГУМАНІТАРНІ НАУКИ, ВИП.1, 2009

Шингтоном. Последние выборы главы государства были проведены по точно такой же системе США, когда президента выбирает коллегия выборщиков. 25 сентября 2006 го-да президентом Эстонии стал выходец из США Томас Ильвенс. Кстати, президентами Латвии, Литвы и Эстонии являются бывшие граждане США.

Доминирующей тенденцией отношений России со странами Балтии (Латвией, Литвой, Эстонией) в настоящий момент является постепенный поиск путей их норма-лизации и налаживания прагматического взаимодействия. При этом, однако, наследие болезненного становления этих отношений в 90-е годы по-прежнему не преодолено, а сохранение в повестке дня всех основных проблем прошлого десятилетия в принципе несет в себе риск дестабилизации, хотя и менее глубокой, чем ранее. С одной стороны, вступление стран Балтии в большую Европу (в НАТО и ЕС в первую очередь) – это но-вая реальность, с которой российская политика должна считаться. С другой – остаются нерешенными многие «застарелые» проблемы.

На процессы, происходящие в трех государствах Балтии, накладывается кризис тра-диционных форм влияния России в этом регионе и принятых подходов к разрешению здесь политической ситуации. Серьезным сигналом для политики Москвы стала потеря «русскими партиями» (ставящих во главу угла проводимой ими политики защиту прав русскоязычного населения) своих мест в ходе последних выборов в эстонский парламент.

Главной проблемой российско-балтийских отношений на пути их конструктивного разви-тия остается сегодня вопрос о положении русского и русскоговорящего населения. В момент обретения независимости в Латвии проживало более 900 тыс. русских и 1 млн. 122 тыс. русско-говорящих (34% населения), в Литве – порядка 350 тыс. русских (9.4%), в Эстонии – около 480 тыс. русских (30.3% всего населения Республики) [13, с.123, 156, 250].

Наиболее «благополучной» ситуация с русскоязычным населением может в настоящее время считаться в Литве, которая в первый момент обретения государствен-ности приняла закон о гражданстве, реализующий «нулевой вариант». Однако на прак-тике в Литве остались многие проблемы с обучением на русском языке, трудоустрой-ством, социальным обеспечением и др.

В Латвии и Эстонии лишение большого числа постоянных жителей права посредством выборов обеспечивать представление своих интересов в государственной политике приводит к созданию серьезного напряжения в обществе. Возникает искаженная картина общественного интереса, в то время как большинство правящих элит обеспечивает себе привилегированные условия. Местные элиты опасаются, что уменьшение числа неграждан приведет к перекройке политической структуры и утрате собственных политических позиций

Темпы натурализации русскоязычного населения не только не увеличиваются, но, наоборот, падают. Только в Латвии количество неграждан (выходцев из России и дру-гих бывших советских республик) составляет 22% населения, или около 500 тыс. чело-век. С момента начала процесса натурализации (1995 г.) гражданство получили лишь 60 тыс. человек. В Эстонии в 2000 и 2001 гг. ежегодно получали гражданство 3.5 тыс. человек из 220 тыс. В обеих странах сохраняются ограничительные правила предостав-ления постоянных видов на жительство. Не устранены различия в социальных правах, запреты на профессии для неграждан. Правозащитники из Латвийского комитета по правам человека насчитывают около 60 различий в правах граждан и неграждан.

Однако следует констатировать важный фактор, который может быть ключевым в формировании политики России, – процесс возвращения русских в Россию практиче-ски отсутствует.

В то же время национальные элиты осознают политическую важность проблемы русскоязычного населения. Поражение на выборах в Эстонии «русских партий» было связано в том числе и с тем, что политические деятели в этой стране понимают остроту проблемы меньшинств и практически все партии, в той или иной степени, «взяли на вооружение» тематику защиту прав русскоязычного населения.

Значительную проблему и повод для серьезного беспокойства составляет сверты-вание преподавания на русском языке. Перспектива утраты даже ныне существующих возможностей получения образования на родном языке вызывает все большую озабо-ченность и чувство протеста у русскоязычного населения. В 1999 г. был закрыт По-

108

ВІСНИК ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, СЕР. Б: ГУМАНІТАРНІ НАУКИ, ВИП.1, 2009

Следний латвийский вуз, где велось преподавание на русском языке. Сокращается чис-ло школ и предметов, которые преподавались на русском языке. В частности в своих ежегодных отчетах по странам-кандидатам Европейская Комиссия постоянно указыва-ла на неразрешенность проблемы с русскоязычным населением.

Между тем проблему безопасности, как она трактовалась в период холодной вой-ны, можно считать решенной. Вступление стран Балтии в НАТО и ЕС объективно сни-мает с повестки дня вопрос о наличии гипотетической военной угрозы. Для многих членов местной политической элиты произошло смещение восприятия «главной угро-зы» из сферы внешней безопасности в сферу безопасности внутренней, «этнической» угрозы сохранению титульной нации. В последние 2 года США активно внедряют си-стему ПРО в Восточной Европе, страны Балтии станут одним из важнейших звеньев данной системы, что тоже накладывает отпечаток на отношения с Россией.

Россия продолжает выдвигать тезис о необходимости присоединения стран Бал-тии к Договору об обычных вооруженных силах в Европе (ДОВСЕ). Хотя такая поста-новка вопроса и имеет под собой основания, однако представляется достаточным полу-чение от лидеров трех государств политически обязывающих заявлений о присоедине-нии к ДОВСЕ, когда будет начат процесс ратификации Договора.

Некоторую стабилизацию в отношениях России и стран Балтии вносят торгово-экономические отношения. Так, между РФ и Латвией торговля осуществляется в режи-ме наибольшего благоприятствования, введенном на временной основе. Товарооборот между Россией и Латвией в 2008 г. составил более 1,5 млрд. долл., с Эстонией – поряд-ка 1 млрд. долл., с Литвой – около 2 млрд. долл. Рига и Москва пошли на заключение соглашений о прямых торгово-хозяйственных связях. Тем не менее и на эту область накладывает свой отпечаток политическая нестабильность в отношениях, обусловлен-ная упомянутыми выше факторами.

Характер и история развития российско-балтийских отношений последнего вре-мени позволяют сделать некоторые выводы.

Во-первых, позитивным фактором является то, что в связи с вступлением стран Балтии в НАТО полностью снят с повестки дня и изъят из политического обихода тезис о возможной угрозе безопасности со стороны России, который в течение долгого вре-мени оказывал заметное негативное воздействие на общественное сознание и на дву-сторонние отношения с Россией.

Во-вторых, важнейшим элементом, позволившим избежать серьезного кризиса в связи с расширением НАТО на страны Балтии, явилось отсутствие резкой реакции со стороны России, которая должна была логически следовать из предшествующей поли-тики ельцинского периода. В результате не было принято не только ответных военных, но и политических мер.

В-третьих, в связи с вступлением в НАТО не произошло заметного обострения отношений стран Балтии с Россией, хотя фактор расширения альянса в определенной степени усилил озабоченность в среде российского политико-экспертного сообщества, военных и представителей, исполнительных и законодательных структур.

Таким образом, важным элементом трансформации геополитической ситуации становится непосредственное «трансграничное» соседство России с территорией, нахо-дящейся под эгидой этих двух европейских институтов.

Заявления руководства ЕС относительно готовности развивать партнерские отношения с Россией говорит о миролюбивых намерениях объединенной Европы. Подготовка базового соглашения Россия-ЕС полностью завершена, стороны согласовали условия, однако процесс принятия блокируется поочередно представителями Литвы и Польши поочередно, такое по-ложение дел вызывает бурю негодования в среде «старых» членов ЕС.

В последний год Литва открыто демонстрирует свое негативное восприятие российской политики, проявляя протесты в различной форме. Руководство Литовской республики, напри-мер, абсолютно проигнорировало факт авиакатастрофы под Пермью в сентябре 2008 года, не направив соболезнований в адрес руководства России. Крушение российского истребителя на литовской территории в 2007 году было подано руководством республики чуть ли ни как во-енное вторжение в Литву. Латвия и Эстония на законодательном уровне признали героями