21. Суспільно-політичний розвиток Естонії у 1990–2005 рр.

У країнах Балтії програми "шокової терапії" виражали інтелектуальну і політичну готовність до монетаристського світогляду разом із готовністю радикально покінчити з минулим. Це було щось на зразок страховки проти будь-якої спокуси шукати третій шлях — ринковий соціалізм. Уряди прибалтійських республік виключали будь-які думки про повернення до минулого і скористалися політичною та соціальною злагодою, щоб застосувати рішучі заходи, які одразу знизять рівень життя, разом із обіцянками швидкого відновлення.

Справді, з самого початку в економіці відбувся глибокий спад. Випуск продукції різко скоротився. У сільському господарстві протягом 1991—1992 рр. були практично знищені колгоспи. Були прийняті закони про реституцію, тобто про повернення власності, насамперед землі. Проте не виникло потреби насильно впроваджувати фермерство. Прибалти згадали довоєнні часи і легко повернулися до хутірського способу життя. Незважаючи на незрівнянно гірші ґрунти, ніж в Україні, місцеві селяни нині одержують у середньому вищі врожаї, ніж українські на своїх чорноземах. Розумне використання сільськогосподарських угідь і висока культура праці плюс добре налагоджена система переробки агропродукції дали змогу досить швидко наповнити місцеві магазини продуктами харчування власного виробництва.

Взявши на озброєння західноєвропейську модель соціально-економічного розвитку, Естонія, Латвія та Литва за успішністю економічного розвитку випередили інші пострадянські республіки. Прибалтійський досвід підтверджує, що в цілому швидкий розвиток підприємництва і ринкової економіки приносить великі переваги багатьом країнам, які перебували під владою комуністів до кінця 1980-х років. У країнах Балтії ринкова економіка і політична демократія "працюють" успішно. Своїм досвідом вони підтверджують висновок, який випливає з історії XX — початку XXI ст.: міра розвитку демократії у тій чи іншій країні залежить від того, наскільки успішно розвивається її економіка, і від того, наскільки глибоко вкорінилася західна, насамперед європейська культура.

Окремі кроки економічної реформи у Прибалтиці, а саме створення і розвиток індивідуальних підприємств і кооперативів, почалися ще за радянських часів, особливо за умов горбачовських спроб економічних перетворень. Та лише відновлення незалежності дало політичну та економічну основу глибоким економічних зрушенням, водночас стимулюючи більш швидке і радикальне перетворення господарства. Вже у 1990— 1991 рр. прибалти усвідомили й на практиці відчули, що їхні зусилля зміцнити національну незалежність не спиратимуться на усю повноту господарських зв'язків зі Сходом, насамперед на вигідні, майже дармові ціни на енергоресурси. Внаслідок різкого підвищення цін на них у 1991—1993 рр. багато прибалтійських підприємств виявилися боржниками, що дало можливість звільнитися від неефективного, енергомісткого виробництва і швидко пристосуватися до цін світового ринку. Проблему розв'язав приватний бізнес — встановили зв'язки на інших напрямках, і проблему було пом'якшено. Проте прибалтійські республіки і досі сильно залежать від імпорту енергоресурсів і чутливо реагують на зміну зовнішньоекономічного середовища.

Одна з головних особливостей економічних трансформацій Прибалтики полягала у тому, що чітко визначили мету — "повернення до Європи". Це призвело насамперед до розвитку вельми ліберального режиму торгівлі із західними країнами. З іншого боку, потрібно було зруйнувати радянську структуру промисловості, яка в середині кожної з союзних республік, прибалтійських теж, не виступала повністю національною структурою. Вона мала "провінційний" рівень і як частина народногосподарського комплексу СРСР повністю підпорядковувалася його інтересам. Діяла ускладнена й заплутана система поділу праці, інтеграції та кооперації, коли окремі деталі устаткування, яке випускалося, наприклад у Латвії, везли з уральських підприємств, а комплектуючі з Прибалтики відправляли на заводи України та ін. До того ж промисловий комплекс кожної республіки не базувався на власних ресурсах. Через це після розвалу Радянського Союзу промисловість національних республік зазнала дуже сильних ударів з усіма наслідками не тільки економічного, а й соціального планів.

Проте республіки Балтії за досить нетривалий час спромоглися перетворитися з повністю закритих економік на яскравий приклад швидкої дерегуляції та торгової лібералізації. Також вражала створена за короткий термін і ефективно функціонуюча юридична система, що відповідала ринковим умовам. Треба особливо підкреслити законослухняність населення, що пояснюється його ментальністю, на яку сильний вплив мало західне християнство. Прибалти з високою дисциплінованістю виконували прийняті рішення. Пунктуальність і надійність були однією з причин того, що сюди з більшою впевненістю вкладали кошти іноземні інвестори. Звичайно, це не єдина причина. Велике значення має стабільність економічної й політичної ситуації, низький рівень корумпованості. Іноземних інвесторів також вабить зручне геополітичне розташування, безпосередня близькість до величезного ринку Росії, порівняно низькі податки, ліберальна торгівля, добре розвинена транспортна інфраструктура, дешева і достатньо кваліфікована робоча сила. Наприклад, там найнижчі в Європейському Союзі мінімальна і середня оплата праці — 114 і 301 євро на місяць (станом на 2005 р.). Водночас тривалість робочого тижня становить 40 год. (для порівняння: у Франції — 35 год., у Німеччині — 35,9). Середня вартість людино-години у Латвії, наприклад, більше ніж у 6 разів нижча, ніж у Німеччині. Усе це належить до переваг у конкуренції умов господарювання. Звичайно, не обійшлося без спекуляцій на "російській загрозі", проте факт залишається фактом: рівень іноземної економічної допомоги та інвестицій у країни Балтії не можна порівняти з жодною іншою пострадянською республікою. Найбільші інвестори прибалтійських країн — Німеччина, Швеція та США.

Приплив іноземного капіталу також підвищує рівень культури бізнесу, адже інвестиції надходять із країн із розвиненими традиціями. Цивілізоване підприємницьке середовище, чесна конкуренція є необхідними умовами для діяльності іноземного бізнесу. 1995 р. у Прибалтиці був роком переходу від періоду "гарячих грошей" до загальноприйнятих нормальних відносин у бізнесі. Такий рух до нормальної і чесної конкуренції у середовищі підприємців також відіграв позитивну роль у зміцненні стабільності місцевої економіки. Дедалі важче стало приховувати прибутки, працювати з подвійною бухгалтерією, платити заробітну плату в конвертах. Усвідомивши, що величина пенсії залежить від розміру сплаченого соціального податку, співробітники дедалі активніше почали впливати на роботодавця, вимагаючи вказувати всю заробітну плату. Приховування прибутку позначається на одержанні банківського кредиту, оскільки підприємство вважається нерентабельним та ін.

Дуже уважно прибалти вивчають і використовують світовий досвід, що також дало свої результати. Вони спиралися на рекомендації Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку та інших установ. Проте іноді важко оцінити однозначно іноземні "поради". Зокрема, у грудні 2007 р. литовський парламент під тиском США прийняв поправки до закону про електронний зв'язок. Відтепер кожного литовця автоматично прослуховують спецслужби. Це зробили "заради боротьби з тероризмом", знайти який у Литві дуже проблематично.

На першому етапі незалежності та реформ гостро постало кадрове питання. Серед тих людей, які прийшли до влади, чимало було переконаних в автоматизмі змін на краще. Висунувши гасло "Не залишимо жодного комуніста при владі!", вони сильно послабили менеджмент у всіх галузях, оскільки за радянських часів керівником міг бути лише член КПРС. До таких керівників, серед яких було більшість національно свідомих і лояльних до нової влади людей, виявлялася тотальна недовіра, що вилилося у масові звільнення. Особливо це стосувалося державних службовців. До того ж, після 1945 р. значна частина управлінців і фахівців були етнічними росіянами, які масово приїздили до Прибалтики. На початку 1990-х років десятки тисяч російськомовних фахівців різного рівня, не бажаючи шукати собі місце за нових умов, просто виїхали з кожної республіки, насамперед до Росії. Серед них більшість мала фах енергетиків, транспортників, будівельників, металістів. До того ж почався масовий відплив спеціалістів на Захід. Вчені, медики, працівники сервісу охоче їхали за кордон, причому прибалтів серед них була абсолютна більшість. Зі вступом країн Балтії до Євросоюзу посилився відплив робітників на Захід, де вища заробітна плата. Ціни на батьківщині підвищилися, на старих місцях працювати стало невигідно. Задля заповнення "неприбуткових" робочих місць стали активно залучати заробітчан із пострадянських республік.

Із набуттям незалежності виникла проблема компетентних робітників, яких вкрай не вистачало. Деякі посади займали емігранти, котрі поверталися, однак їх було не дуже багато і вони не достатньо розуміли специфіку місцевих умов. До роботи залучали здібну свідому молодь, проте гострою проблемою був низький рівень професіоналізму і недостатній досвід роботи. В деяких випадках наївність і добрі наміри некомпетентного менеджера приводили новостворені компанії до краху. Це було однією з важливих причин падіння економіки, а з нею і життєвого рівня населення у два — три рази.

На початку перетворень для Прибалтики були характерні бурхлива інфляція, значне скорочення промислового виробництва, макроекономічна нестабільність і незбалансованість платіжного балансу. Великі проблеми виникли після розірвання торгових зв'язків з республіками колишнього СРСР і переходу до світових цін на нафту і газ. Проте саме тут процес "капіталізації" відбувався найактивніше. Щоб повністю реформувати економіку, потрібно було якомога швидше здійснити приватизацію, тобто передати більшу частину власності держави приватним власникам. Прибалти добре розуміли, що найкращий варіант розвитку економіки — надати свободу заповзятливим людям. Причому процес мав відкритий характер: жоден об'єкт не продали поза аукціоном.

Прийняті закони про реституцію передбачали повернення не тільки землі, а й іншого нерухомого майна власникам, які його втратили після входження Прибалтики до складу СРСР. Особливо це питання торкається тих людей, які втрачають житло через повернення власності на будинки, де вони живуть, колишнім хазяям. Наприклад, в Естонії, де закон набув чинності з січня 2008 р., виселенню підлягали півтори тисячі родин. Натомість влада обіцяла побудувати для них 880 квартир, але всіх проблем це не розв'яже.

Під час приватизації спостерігалися деякі відмінності між Литвою, Латвією та Естонією. Литва дотримувалася демократичнішого шляху — власниками могли стати робітники всіх заводів. Спочатку намагалися знайти інвесторів для великих підприємств, але потім був розподіл майна між працівниками. Інші республіки пішли шляхом тендера, аби привабити інвестиції, їм це вдалося, проте виникли складності. Коли дозволили купувати частини підприємств, претенденти на власність брали тільки цехи, ділянки, що добре працювали. З'явилися проблеми із тим, що не придбали. Як і в інших пострадянських країнах, своїм становищем скористалися директори державних підприємств, які водночас були керівниками товариств з обмеженою відповідальністю, створених на базі тих самих державних підприємств. Вони через політичні і бюрократичні кола змогли досягти відтермінування приватизації до кращих часів, щоб подовжити час використання державних фондів і зміцнити власне приватне підприємство.

Пізніше приватний сектор став провідним в економіці. Наприклад, у Латвії вже на 1998 р. кількість приватизованих підприємств становила 97 %, малі та середні підприємства повністю приватизували. Більшість із них стала акціонерними товариствами відкритого типу. Основу економіки прибалтійських країн становлять малі й середні підприємства з численністю працівників не більше 150 осіб. Великих промислових підприємств залишилося небагато.

Галузева структура господарства республік Балтії протягом перехідного періоду значно змінилася і наблизилася до середньоєвропейської. Частки сільського господарства і промисловості суттєво зменшилися, а торгівлі та послуг, навпаки, значно збільшилися. У прибалтійських країнах велику увагу звертають на експорт товарів і послуг. Для них зовнішній ринок має вирішальне значення. Розвиток усіх галузей економіки залежить від можливостей експорту. Є чимало підприємств, що орієнтуються виключно на експорт. Значний розвиток одержало надання банківських послуг. Від перших років незалежності фінансові установи набули репутації надійних партнерів,

особливо спочатку для "нових підприємців" пострадянських країн, які, ще не добравшись до швейцарських банків, хотіли надійно заховати свої гроші. Через країни Балтії також йшли значні обсяги продажу і перепродажу сировини і матеріалів. Зокрема, вони мали велику популярність у фірм, котрі займалися продажем кольорових металів як у зливках, так і у вигляді металобрухту. Тільки Латвія протягом 1992 р. вивезла 238 тис. т кольорових металів, які взагалі не виробляла. Крадені з російських заводів метали переправляли до країн Балтії, де їх купували за цінами, удвічі нижчими, ніж світові, а потім перепродували вже за світовим рівнем цін. Литовські авторинки певний час були головними у перепродажі ненових іномарок до країн СНД. І нині активно використовують транзитні можливості, надані географічним розташуванням, а також налагодженою шляхо-транспортною системою.

Для прибалтійських країн Росія і колишні республіки СРСР у наш час відіграють значно меншу роль, ніж до 1990 р. Незважаючи на те, що до 1998 р. країни Балтії вже були значно переорієнтовані на Захід, криза у Росії дуже вплинула на їхні економіки. У1999 р. тільки Литва змогла збільшити виробництво на 1,1 %; Естонія завершила його зі спадом на рівні 1,1 %. Росія залишається для прибалтійських економік важливим партнером. Тому прибалти зацікавлені, щоб реформи у неї здійснювалися в бік ринкової економіки. А в самій Прибалтиці на основі приватної власності й приватної ініціативи створено умови для розвитку ринкової економіки, проведено необхідні структурні реформи.

Реформи, здійснювані у країнах Балтії, змогли зародити динамізм і оптимізм у новому поколінні та серед представників старшого покоління, що й призвело врешті-решт до перетворення регіону. На відміну від більшості пострадянського населення, прибалти дуже швидко змінили психологічні орієнтири з "так треба" на "так вигідно". Особливо це позначилося на туристичному бізнесі. Щороку сюди приїздять мільйони фінів і скандинавів, громадян інших держав, залишаючи сотні мільйонів валютних коштів. Наприкінці 2007 р. країни Балтії вступили до Шенгенської зони, що стимулювало їх до розробки стратегії туристичного розвитку. Естонці, зокрема, придумали слоган: "Північна країна з теплим серцем", вони роблять ставку некультурний, СПА і конференц-туризм. Із 1997р. Таллінн внесено у список світової спадщини ЮНЕСКО як середньовічне місто Північної Європи, що найкраще збереглося.

У Звіті ООН про людський розвиток (UNDP Human Development Report), у складанні якого беруть участь вчені й експерти багатьох країн світу, Латвія у 2004 р. посіла 50-те місце, Литва — 41-ше, а Естонія — Зб-те. У цьому документі місце визначають з урахуванням ЗО пунктів: середня тривалість життя, письменність, роль жінки у суспільстві та ін. Варто зазначити, що країни Балтії належать до небагатьох пострадянських республік, де найбільша середня тривалість життя. Показник становить 70,5 року. Неписьменних майже не залишилося. Жінок обирали і президентами, і прем'єр-міністрами (президентом Латвії була Вайра Віке-Фрейберга, а прем'єром Литви — Казимера-Дануте Прунскене), не кажучи про міністрів та інших керівників вищого рангу.