Третій період

Із середини 1930-х років розпочався третій період згортання виявів лібералізму в національній політиці. Вже наприкінці 1930-х років республіки повністю були поставлені під контроль центру. Радянський федералізм остаточно перетворився на фальшиву декорацію на фасаді, позбавленого будь-якого реального змісту. Хвиля терору, що піднялася з особливою силою у 1936—1939 рр., знищила майже всю політичну й інтелектуальну еліту, особливо у національних республіках. Наприклад, були знищені усі члени українського Політбюро, а зі 102 членів і кандидатів у члени Центрального комітету компартії України після "чисток" уціліли тільки троє. На керівні посади вищої ланки, що звільнилися після "чисток", призначили переважно лояльних росіян. Зокрема в Україні керівництво очолив Микита Хрущов. Оскільки репресії практично знищили партійну та інтелектуальну еліту неросійських народів, а вони і так мали відносно вузький прошарок освічених людей, то знов опинилися під "опікою" російських керівних кадрів. Частка представників корінних народів у радянських і партійних структурах різко зменшилася на користь росіян. Політику коренізації було згорнуто.

Культурна політика набула жорстко визначеного ідеологічного спрямування. Освіту уніфіковано, соціалістичний реалізм однаково насаджувався в усіх республіках. Незаперечною вимогою стала "дружба братніх народів" за особливої любові до "старшого брата — великого російського народу". Головну небезпеку вбачали у "місцевому буржуазному націоналізмові". Встановився культ особи Й. Сталіна — нового самодержця. Російська мова стала обов'язковою до вивчення в усіх школах Радянського Союзу. Латинський алфавіт, на який за кілька років до того перевели писемність багатьох мов, вилучили, а натомість запровадили кирилицю.

По-новому переписали історію народів, які входили до складу імперії. Офіційна політика та історіографія замовчували або перекручували їх справжнє минуле, зокрема національно-визвольну боротьбу, відносини з Росією. Фальшувалася діяльність національних лідерів, таких як Б. Хмельницький, І. Мазепа, ДІаміль та ін. Дореволюційна історія показувалася як зміцнення дружби між народами, благодійний вплив російського народу на інші, захист від небезпек з боку іноземних загарбників і відкриття перед неросійськими народами революційних перспектив.

3. Радянська національна політика в роки Другої світової війни та у післявоєнний період.

Особливо слід звернути увагу на період Другої світової війни. Радянсько-німецький пакт 1939 р. і перемога СРСР дала змогу йому завершити "збирання земель". Повернули не тільки землі, що раніше належали Російській імперії, а й анексували Східну Галичину, Північну Буковину, Закарпаття, які ніколи не входили до її складу. Були приєднані Литва, Латвія, Естонія, Бессарабія, нова частина Карелії, північна частина Східної Пруссії, а на сході — Таяну-Тува. Вже у 1939—1941 рр., а особливо після завершення війни, на нових територіях спостерігалася жорсткість і навіть жорстокість радянської влади. Велику чисельність місцевого населення депортували до інших регіонів, а на їх місце приїздили росіяни, насамперед "кадри" і промислові робітники. Радянська влада встановлювала свої порядки, зокрема проводила прискорену колективізацію сільського господарства. Наприклад, у прибалтійських республіках вона була здійснена протягом 1949—1950 рр. Тут, як і в Західній Україні, чинився сильний опір совєтизації, що набував форм запеклої збройної боротьби. Збройна боротьба проти радянської влади у Прибалтиці була придушена у 1948 р., а у західноукраїнських землях — тільки у 1950 р. Радянська влада зламала опір після проведення там колективізації, переселення цілих селищ, депортації, заслань, арештів і репресій.

Сталінська національна політика розправлялася з цілими народами. Вже перед війною превентивно депортували корейців з далекосхідної прикордонної області до Середньої Азії. У 1941 р. до Азії виселено німців Радянського Союзу. У 1943— 1944 рр. примусово до Сибіру та Середньої Азії були переселені калмики, балкарці, інгуші, карачаєвці, чеченці, кримські татари, месхетинці. Загалом приблизно 2,5 млн осіб вивезли у вагонах для худоби до Азії та поселили їх там як підневільну робочу силу. Під час транспортування і в перші роки висилки майже третина з них загинула. Автономні республіки й області цих етносів були ліквідовані, самі їх назви вилучили і викреслили зі статистичних даних, довідників та історичних творів. Й. Сталін вважав їх "зрадниками" і споконвічними ворогами росіян. Якщо у Російській імперії нараховувалося приблизно 165 різних етнічних груп, то на момент 50-річчя СРСР існувало 100 "соціалістичних націй і народностей".

Радянська влада особливо жорстоко ставилася до тих громадян, які побачили, хоч і в страшних умовах, життя в інших країнах. Особливо це стосувалося людей, які потрапили у полон, а потім їх репатріювали до СРСР. Лише 20 % із репатрійованих військовополонених одержали дозвіл повернутися додому. Більшість відправили до радянських таборів як "зрадників" або їх засудили на заслання на кілька років чи до примусових робіт на відбудові зруйнованих війною районів. Таке ставлення зумовлювалося підозрою і побоюванням, що розповіді тих людей будуть надто розходитися з офіційною пропагандою, особливо стосовно того, як живуть люди в інших країнах.