1. Створення Союзу РСР  Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ведучи посилену пропаганду й агітацію, спираючись на економічні та політичні засоби, серед яких важливу роль відігравали силові, більшовикам вдалося встановити контроль над більшістю територій держави, що розпалася. Спочатку уламки Імперії існували як формально незалежні радянські республіки. Щоправда, у 1920— 1922 рр. Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка уклала з іншими радянськими республіками договір про військовий і фінансово-економічний союз, однак деякі значні повноваження за ними залишалися. Наприклад, Україна зберігала деякі республіканські народні комісаріати (міністерства), зокрема наркомат з іноземних справ і право вступати у дипломатичні відносини з іншими державами. Подібні обставини створювали незручності для більшовиків, які прагнули перемоги комунізму на всій земній кулі, а тим більше до встановлення своєї безумовної влади на "одній шостій суші". При цьому треба було дуже ретельно облаштувати майбутні відносини між радянськими республіками.

У цьому питанні в більшовицькому керівництві було висунуто два проекти. Перший відстоювався Йосипом Сталіним, тодішнім наркомом РСФРР у справах національностей і генеральним секретарем ЦК РКП(б), він одержав назву проекту автономізації. Проект передбачав входження радянських республік до складу Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки і перетворення їх на її органічні частини, тобто насправді йшлося про їх поглинання. Вірменія, Азербайджан і Білорусія прийняли цей проект. Однак представники України та Грузії рішуче його розкритикували.

ФЕДЕРАЛІЗАЦІЯ

Другий проект — федералізації — висунув і енергійно відстоював Володимир Ленін. Він розумів, що автономізація зводила нанівець конституційну національну державність і тим самим створювала основу для наростання національно-визвольної боротьби проти всевладдя Росії. В. Ленін визначив позицію таким чином: "Федерація, що ми вводимо... послужить саме найважливішим кроком до самого міцного об'єднання різних національностей у єдиний демократичний центр — Радянську державу". Федерація мислилася як перехідний етап напередодні світової пролетарської революції та важливий крок на шляху до злиття і подолання національних відмінностей. Ленінський план здобув перемогу над сталінським саме тому, що вождеві вдалося це пояснити.

30 грудня 1922 р. створений Союз Радянських Соціалістичних Республік згідно з договором, що об'єднав Російську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (з вісьма автономними республіками і тринадцятьма автономними областями) з Українською, Білоруською і Закавказькою Федеративною республіками. Юридичне оформлення СРСР було довершено прийняттям 31 грудня 1924 р. союзної Конституції, що містила Декларацію і Договір про утворення Радянського Союзу. Формою державного устрою проголошувалася федерація республік. Республіки делегували союзним органам велику частину своїх функцій: оборонну, зовнішньополітичну, зовнішньої торгівлі, внутрішньої безпеки, транспортну, бюджетну, планування, зв'язку. У компетенції республіки залишалися питання освіти, охорони здоров'я, внутрішніх справ, соціального забезпечення (згодом вони також були централізовані).

Союзним органом став з'їзд Рад СРСР, що мав збиратися раз на два роки (за Й. Сталіна про нього "забули"). Між з'їздами верховну владу повинен був здійснювати Центральний виконавчий комітет СРСР, до складу якого входили дві палати — Рада Союзу і Рада національностей. Між сесіями ЦВК уся повнота законодавчої влади мала здійснюватися його Президією. Виконавча влада належала Раді народних комісарів (аналог Ради Міністрів), народні комісари керували відповідними галузями народного господарства. Державне політичне управління (ДПУ), що замінило Всеросійську надзвичайну комісію в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.

Незважаючи на формально проголошені права республік та їхні гарантії, Конституція 1924 р. передбачала постійне втручання центральної влади у справи республік (глава IV, ст. з 13 до 29). Рішення приймалися у центрі, він же контролював владу на місцях.

У вересні 1924 р. незалежні за нормами міжнародного права Народні радянські республіки Бухара і Хорезм самоліквідувалися й увійшли до складу Узбецької, Туркменської і Таджицької союзних республік. У1936 р. була ліквідована Закавказька Федеративна Республіка. У сталінській конституції того самого року було зафіксовано 11 радянських республік: Росія, Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан, Казахстан і Киргизія,

Зміни на рівні союзних республік відбувалися потім тільки за рахунок анексії нових територій. У результаті гітлерівсько-сталінського пакту 1939 р. і перемоги Радянського Союзу в Другій світовій війні були повернуті не тільки ті населені східними слов'янами землі, що входили до складу Російської імперії, а й приєднані Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, що самодержавству ніколи не належали. До складу СРСР були включені території, які раніше належали Російській державі, а саме: Литва, Латвія, Естонія, Бессарабія. В результаті цього були створені Латвійська, Литовська, Естонська і Молдавська союзні республіки. Також були приєднані частина Карелії, північна частина Східної Пруссії й місто Кенігсберг (з 1946 р. — Калінінград) із прилеглою територією, а на сході — Танну-Тува, Південний Сахалін і Курильські острови.

За кожною з радянських республік закріплювалися рівні права, у тому числі право вільного виходу із союзної держави. Однак це право мало суто декларативний характер. Усі, хто висловлював хоча б найменший натяк на національне самовизначення, розглядалися як "буржуазні націоналісти", "вороги народу" і піддавалися репресії. Особливо негативно реагувало радянське керівництво на національні устремління українців, адже через їхню значну численність, а також економічне і стратегічне значення їхньої республіки, вони були для імперії набагато важливішими, ніж всі інші групи неросійського населення.

Радянський Союз — найгуманніша, найінтернаціональніша держава — насправді був імперією, адже її основною ознакою є єдине структурування великого різнорідного простору, його єдине зовнішнє нормування. Імперія уніфікує й інтегрує свій простір. Він структурований та інтегрований спеціальними структурами, переважно силовими. Власне імперію можна розглядати як спосіб і механізм силової інтеграції й уніфікації великих різноманітних територій. У національній сфері перспектива із самого початку бачилася в злитті, а насправді уніфікації, усіх — великих і малих — народів і народностей у єдиний радянський народ, пізніше названий новою історичною спільністю. Етнічні розходження допускали лише в другорядних сферах: народному мистецтві, фольклорі, промислах, одязі, їжі, формах побуту. Однак їм важко було утриматися під пресом впливу ідеології, що уніфікує, школи, художньої культури соцреалізму, засобів масової інформації й агітації. Й. Сталін визначив курс на створення культури "національної за формою і соціалістичної за змістом". Комунізм у СРСР виступав як грандіозна система подолання тих цивілізаційних розривів, що дошкуляли Російській імперії протягом століть. Скасовувалися, чи зживалися, послаблялися всі обмежені, локальні форми буття — сімейні, кланові, територіальні, національні, релігійні. Це робили з метою зміцнення інтернаціоналізму, що мав об'єднати всіх трудящих "на класовій основі" — базисі влади.

Простір імперії було створено, заповнено й оформлено владою. Особливість СРСР як централізованої держави полягала у тому, що вона будувалася не по радянській вертикалі, тобто шляхом знищення національних держав, а по партійній. Суверенітет національних держав формально закріплювалася у Конституції. Однак фактично він зводився нанівець диктатурою правлячої комуністичної партії — "Партії інтернаціоналістів". Прихід більшовиків до влади визначив долю всіх інших політичних партій. У 1927 р. один з керівних діячів РКП(б) коротко і чітко сформулював її позицію; "...B обстановці диктатури пролетаріату може бути і дві, і три, і чотири партії, але тільки за однієї умови: одна партія буде при владі, а всі інші у в'язниці". Більшовики зуміли встановити такий режим, що потім іноземні дослідники радянського ладу назвали "party-state", тобто "партію-державою". Без комуністичної партії Радянський Союз був би неможливий. Коли у період горбачовської перебудови її позиції послабилися, не залишилося іншої сили — ні армії, ні КДБ, ні спільної валюти, ні спільної мови, які могли б скріпити Союз, що розвалювався.

Однак було б неправильно нову державу розглядати лише як реставрацію колишньої Російської імперії. Це була універсальна інтернаціональна імперія з централізованим адміністративно-репресивним апаратом, що забезпечував переливання ресурсів не тільки від периферії до центру, а й навпаки, хоча і те й інше зберігалося в безумовній залежності від центру. Інакше, як можна було б забезпечити прискорений розвиток раніше істотно відсталих регіонів? Імперія перестала бути російською не тільки за назвою, а й за статусом російського населення (у таборах переважна більшість ув'язнених були росіянами), та національною належністю правлячого класу (Й. Сталін — Джугашвілі був, як відомо, грузином). Національну приналежність витісняла партійна. Людина включалася в партійно-державну систему на умовах відмови від належності до своєї нації та входження в ряди "справжніх інтернаціоналістів". Така особа, як і всі інші громадяни СРСР, ставала "гвинтиком", однак не набагато більш привілейованим, ніж безпартійні.

У 1936 р. Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік законодавчо закріпила перемогу соціалізму. У першій статті йшлося про те, що СРСР — "соціалістична держава робітників і селян". У главі "Суспільний лад" були закріплені головні і визначальні риси соціалістичного устрою, політичною основою якого проголошувалися Ради депутатів трудящих, яким належала вся влада в країні. У 1977 р. була прийнята Конституція "розвинутого соціалістичного суспільства, що будує комунізм", у якому вся влада належить народу. Тобто офіційно проголошено радянське суспільство соціалістичним. Однак таку оцінку не розділяли за межами соціалістичного табору. Дослідники пропонували чимало моделей, що пояснювали сутність ладу, створеного у Радянському Союзі. Серед них можна виділити декілька найвідоміших і таких, що користуються значною підтримкою в наукових і політичних колах.

2. Радянська національна політика у довоєнний період.

адянський Союз було створено як федеративну державу. Насправді вона була унітарною. її унітарна природа була замаскована складною інституціоналізацією національностей, визначеною на основі етнічно-лінгвістичних особливостей і територіального принципу. Кожна союзна республіка, крім Росії, а також автономні республіки у межах більших одержали власні політичні й культурні установи, які були укомплектовані здебільшого представниками місцевої еліти. Звичайно, все це відбувалося під жорстким контролем з боку комуністичної партії. Глибинна мета полягала у заспокоєнні місцевого націоналізму, демонстрації поваги до нього і використанні його на власну користь — з метою "побудови соціалізму і комунізму". Тобто радянська національна політика мала сприяти загальній мобілізації населення колишньої царської імперії на нове державотворення і прискорення економічного зростання, потрібного для зміцнення влади як всередині країни, так і на міжнародній арені.

Національна політика не була незмінною протягом усього існування Радянського Союзу.

Перший період

Перший період — від прийняття Конституції СРСР у 1924 р. до початку першої п'ятирічки — проходив під знаком коренізації. Цей термін уперше з'явився у рішеннях X з'їзду партії; він означав вирощування місцевих кадрів і опору на корінне населення республік. На той час більшовики не могли обійтися без місцевої інтелігенції та були змушені привертати її на свій бік. Долав партії залучали все більше представників місцевого населення. Наприклад, частка українців і білорусів у партійних організаціях їхніх республік за період з 1922 до 1932 р. збільшилася відповідно з 24 (21) до 59 (60) %. Навіть представники середньоазіатських народів у 1932 р, становили понад половину членів партійних організацій відповідних республік. У 1929 р. "титульна" (тобто така, що дала назву тій чи іншій республіці) нація становила в Україні вже 59 %, Білорусії — 66, Вірменії — 95 % місцевої бюрократії. Однак у Середній Азії, де все ще не вистачало освічених кадрів, росіяни, як і раніше, переважали у державних управлінських структурах.

Республіки мали значні права у внутрішніх справах, навіть в економічних. Особливо широко їх здійснювали у сфері культури. Кожна республіка не тільки могла, а й зобов'язувалася мати власну мову. У Білорусії навіть оголосили білоруську мову офіційною, хоча населення користувалося багатьма мовами. Кожен, навіть найменший, народ отримав свою мову і писемність. Для 48 етносів були створені нові писемні мови. Це стосувалося туркменів, башкирів, чеченців, нечисленних народів Сибіру. Сенс полягав у тому, щоб перешкодити об'єднанню народів Кавказу, Середньої Азії, інших регіонів навколо одного. Цій меті також мало служити адміністративне дроблення, що і відбувалося передусім у Середній Азії. Наприкінці 1920-х років для 70 мов, насамперед мусульман, ламаїстів та ін., була запроваджена писемність на основі латинської графіки. Відмова від арабської писемності у мусульман і старомонгольської системи письма у буддистів позначала розрив з їхньою попередньою культурною спадщиною і релігією. Неросійські мови впроваджувалися в управління, юстицію (насамперед у нижчих ланках судочинства), а також у шкільну систему. Уже у 1927 р. 90 % білоруських школярів, 94 киргизьких і майже 96 % татарських у відповідних республіках навчалися у початкових школах рідною мовою. Такі школи створювалися і для тих народів, у яких не було відповідних республік. Наприклад, половина українських євреїв здобула освіту в школах на мові ідіш. Водночас організовували середні та вищі навчальні заклади рідною мовою народів СРСР, що збільшувало чисельність неросійських еліт. Форсовано розвивалася видавнича справа неросійською мовою (газети, журнали, книги). Проте на вищому рівні від російської мови не відмовилися.

Політика коренізації передбачала забезпечити стабільність багатонаціональної держави, усунути дискримінацію неросіян і таким чином ліквідувати осередки національного напруження. Така політика мала і рекламне значення з точки зору зовнішньополітичної пропаганди і сприяння зростанню симпатій до радянської влади, ідеї світової пролетарської революції з боку пригнічених народів інших країн. Освіта, видавнича справа й інші заходи на національних мовах сприяли поширенню серед неросіян комуністичної ідеології. Проте саме ідеологічні настанови більшовиків з часом почали відчувати загрозу через політику коренізації.

З одного боку, завдяки їй було досягнуто мету додаткового привернення на бік партії і революції широких верств неросійського населення або принаймні його нейтралізації. Йшов процес створення національних нових еліт. Прискореними темпами відбувалася консолідація націй. Однак успіхи коренізації мали й зворотний бік. З часом корівні кадри почали виявляти тенденцію до незалежності від центру, національно-культурної автономії, націонал-комунізму. Націонал-комуністи прагнули поєднати ідеї комунізму з національними традиціями. Вони були невдоволені тиском з боку Центру і прагнули його подолати, розширити компетенції своїх республік і брати активнішу участь у справах усієї держави. Тобто замість очікуваної єдності радянського суспільства посилювалися тенденції, які могли б призвести до його дезінтеграції.

Цю небезпеку Й. Сталін передбачав уже у 1926 р. У листі до Лазаря Кагановича та інших членів Політбюро української компартії він попереджав, що рух "на Україні за українську культуру і громадськість, ... що очолюється повсюдно не комуністичною інтелігенцією, може набути місцями характеру боротьби... проти Москви взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури і її найвищого руху — ленінізму". Коли у 1930 р. відбувся сфабрикований процес над групою українських інтелігентів на чолі з академіком Сергієм Єфремовим за звинуваченням у створенні "Спілки визволення України" (яка ніколи не існувала), то початок її діяльності віднесли до 1926 р. Таким чином хотіли підтвердити "мудрість" товариша Сталіна, який вже тоді попереджав.

Другий період у взаємовідносинах між республіками і центральною владою, а отже, в її національній політиці почався з кінця 1920-х і тривав до середини 1930-х років. На той час права союзних органів влади значно розширилися і посилилася централізація союзної держави. Москва забирала у республік усі їх суверенні права. Вона періодично була змушена здійснювати політичне "перезавоювання" периферії, оскільки мало місце посилення "місцевого націоналізму". З 1929 р. почалися "чистки", тобто арешти, ув'язнення, розстріли, спрямовані насамперед проти національних кадрів.

Особливо сильні удари наносилися по Україні, адже відступництво цієї республіки могло знищити увесь Союз. На Україну був відряджений Петро Постишев зі спеціальним завданням — "боляче стукнути кого слід взірець та на повчання іншим". Головним його об'єктом став нарком освіти, відомий український більшовик Микола Скрипник, палкий прихильник українізації. У 1928 р. саме він запровадив новий український правопис. Через п'ять років його звинуватили, зокрема, у тому, що він прагнув відірвати українську мову від російської і продати її польській, німецький та іншим західним мовам. 7 липня 1933 р. М. Скрипник покінчив життя самогубством. Через півроку Й. Сталін особисто заявив про "гріхопадіння М. Скрипника".

У Таджикистані з партії виключили голову Раднаркому М. Ходжибаєва, голову Центрального Виконавчого Комітету Н. Максума та інших керівників. "Чистилося" керівництво Білорусії, Киргизії та інших республік. Резолюція ЦК ВКП(б) "Про ліквідацію літературних течій, груп та об'єднань" від 1932 р. остаточно поставила національну культуру під пряме керівництво Москви.

Важливо було зруйнувати звичний соціальний устрій і водночас виключити потенційний опір. Особливе значення у цьому мала примусова колективізація сільського населення — головного носія народних звичаїв, традицій, культури, своєрідності народного духу. Особливо постраждало неросійське населення, яке понесло ще більші жертви, ніж селяни російські. У південних районах Середньої Азії Москва проти волі місцевого населення насаджувала розширення виробництва бавовнику монокультури. У кочівників процес колективізації був пов'язаний із тим, що їм силою нав'язували осілий спосіб життя і руйнували традиційні кланові структури. Населення бралося до зброї, масово тікало до Китаю і забивало свою худобу, що призводило до голоду. Особливо великими були втрати казахів: вони сягали третини чисельності місцевого населення. В Україні, а також в етнічно змішаних областях на північ від Кавказу, у Нижньому Поволжі насильницька колективізація і реквізиція врожаїв спричинили страшні голодомори. До того дуже жорстоко "ліквідовували куркульство як клас", що виявлялося у розоренні, позбавленні власності та депортації заможних селян і тих, хто опирався колективізації.