3.Короткий історичний огляд механізації сільськогосподарського виробництва.

Структури з централізованого агротехнічного обслуговування сільських товаровиробників активно організовувалися в Україні починаючи з 30-х років ХХ століття у формі машинно-тракторних станцій (МТС) і у свій час відіграли позитивну роль у переведенні сільського господарства на машинні технології виробництва. Певною мірою теоретичною основою створення цих структур виявилися ідеї горизонтальної і вертикальної кооперації і концентрації (у подальшому ці положення послугували основою організації агропромислових комплексів). До суцільної колективізації сільського господарства на селі створювалися найпростіші форми державної допомоги бідняцьким і середняцьким господарствам – спеціальні прокатні пункти. У 1920 р. в Україні налічувалося близько 1850 таких пунктів, в тому числі в Харківській губернії – 672, Полтавській – 400, Одеській – 354. Одночасно організовувалася мережа майстерень і ковалень по ремонту сільськогосподарської техніки. Зі збільшенням постачання сучасних силових і робочих машин все більшого розвитку набували тракторні колони і загони. У 1928 р. селянські землі України обробляли тракторні колони 73 радгоспів, у розпорядженні яких було близько 700 тракторів .

Машинно-тракторні станції являли собою крупні державні сільськогосподарські підприємства, які здійснювали у колгоспах на договірних умовах виробничо-технічне й організаційне обслуговування.

Тракторний парк МТС поділявся на тракторні бригади, які були основною виробничою одиницею. Тракторна бригада мала постійний склад трактористів, бригадира тракторної бригади, його помічника та обліковця-заправника. МТС були вирішальною силою у розвитку колгоспного виробництва та головним опорним пунктом держави у керівництві колгоспами . Відносини і розрахунки машинно-технологічних станцій з колгоспами здійснювалися на основі укладених між ними договорів. Порушення договору прирівнювалося до порушення державного закону. Функціонував механізм неухильного виконання сторонами умов договору. МТС відповідала за своєчасність і якість виконання робіт, а колгосп – за забезпечення відповідних умов праці механізаторам МТС, своєчасність оплати. Винна сторона відшкодовувала збитки у 1.5-кратному розмірі.

Перша в Україні та у колишньому СРСР державна машинно-тракторна станція була створена навесні 1928 р. на базі 14 тракторних загонів радгоспу ім. Шевченка Березівського району Одеської області. У цьому ж Березівському та сусідньому Комінтернівському районі у 1928 р. була також організована перша у країні кооперативна МТС . Вона була створена на кошти сільськогосподарських кредитних товариств і спеціальних внесків селянських господарств, що перейшли на тракторний обробіток землі. Особливістю цих дійсно революційних на той час заходів було те, що ідея організації розгалуженої мережі машинно- тракторних станцій народилася не у «високих» владних кабінетах, а ґрунтувалася на досвіді.

Визначальною подією в організації системи централізованого агротехнічного обслуговування сільських товаровиробників у першій половині ХХ століття прийнято вважати прийняття 5 червня 1929 р. постанови Ради праці і оборони СРСР «Про організацію машинно- тракторних станцій», яка передбачала проведення великої за обсягом організаційної роботи щодо будівництва розгалуженої мережі МТС. Визначалося за необхідне для здійснення цієї програми організувати акціонерне товариство під назвою «Всесоюзний центр машинно- тракторних станцій» (ВЦМТС), його статутний капітал визначався у 50 млн крб. Серед засновників ВЦМТС були державні і кооперативні органи – Наркомземи союзних республік, Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР), Всесоюзна рада сільськогосподарської кооперації, Всесоюзна рада і республіканські центри колективних господарств та ін. Вважалося за необхідне залучення разом з державними і кооперативними коштами, що виділялися на облаштування МТС, також коштів селян, господарства яких обслуговувалися цими станціями.

У перші роки роботи МТС ім. Шевченка обслуговувала 72 господарства. Її машинно- тракторний парк нараховував 450 тракторів, 120 причіпних зернозбиральних комбайнів, 80 молотарок та багато інших складних машин . У ті роки, коли трактори, комбайни, інша сільськогосподарська техніка були у дефіциті, такий високий рівень їх концентрації у спеціалізованих структурах з машиновикористання виправдовувався. Створення машинно- тракторних станцій обумовлювалося низьким рівнем розвитку продуктивних сил, відсутністю у перші роки колективізації масового кооперативного руху, можливості у держави забезпечити колгоспи необхідною кількістю техніки, прагненням максимально прискорити механізацію крупного сільськогосподарського виробництва, що у той час створювалося.

З 1 січня 1938 р. фінансування усіх витрат МТС повністю проводилось за рахунок державного бюджету за їх кошторисами. З переведенням машинно-тракторних станцій на державний бюджет завершився цілий етап у їхньому розвитку. Це був не тільки фінансовий, а й організаційний захід. МТС було надано належного державного авторитету. Тут зосереджувалася основна маса техніки, яка обслуговувала сільське господарство, щороку зростала кількість тракторів з розрахунку на одну МТС, їх потужність.

З 1930 р. почався процес різкого зростання кількості машинно-тракторних станцій. У 1930 р. їх налічувалося на Україні 154, в яких було сконцентровано 7.7 тис. тракторів, а у 1935 р. – 873 МТС, в яких налічувалося 54.2 тис. тракторів.

За роки другої п’ятирічки (1933-1937 рр.) з допомогою МТС держава завершила в основному технічну реконструкцію сільського господарства.

У 1940 р. на Україні працювало 1227 МТС, які виконували 78 % оранки, 55 – сівби і 40 % збирання урожаю комбайнами . Закономірно, що через машинно-тракторні станції посилювався мотивований вплив через агрономів, селекціонерів, ґрунтознавців та інших фахівців на підвищення культури землеробства, запровадження науково обґрунтованих сівозмін, хіміко-біологічного захисту посівів зернових, технічних культур, передусім цукрових буряків від такого масового на той час шкідника на бурякових плантаціях, як довгоносик.

Оскільки на той час в Україні спеціальних навчальних закладів з підготовки трактористів не існувало, то дана проблема розв‘язувалася шляхом організації курсів на базі функціонуючих машинно-тракторних станцій. На курси трактористів відбирали колгоспників молодого і середнього віку на основі направлень, письмових рекомендацій правлінь колективних господарств. Ця справа була поставлена з досить великим розмахом, здійснювалася цілеспрямовано і на засадах суворої організованості та чітко поставленої практичної діяльності. Трактористи, як сільські механізатори, з надбанням професії змінювали свій соціальний статус і відносилися інститутами державної влади до категорії сільських робітників.

Після Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) у короткий термін було відновлено роботу практично всіх машинно-тракторних станцій. У роки п’ятої п’ятирічки (1951-1955 рр.) стару довоєнну сільськогосподарську техніку було повністю замінено новою.

У 1955-1957 рр. МТС України в основному завершили механізацію робіт у рослинництві і значно розширили механізацію у тваринництві та інших галузях колгоспного виробництва.

У 1958 р. в Україні 1367 МТС мали парк у 118 тис. тракторів, які обробили 99.9 % посівної площі колгоспів і виконали 124.6 млн га умовної оранки. У середньому на одну МТС приходилося 86.3 трактори середньою потужністю 23.2 к. с., що більше показників 1929 р., відповідно, у 2.7 і 2.3 рази. Машинно-тракторні станції доби Радянського Союзу були не просто державними підприємствами, що виконували певний комплекс механізованих робіт. Вони надавали допомогу господарствам у проведенні агрономічних, зоотехнічних і ветеринарних заходів, у землевпорядкуванні, в організації планування, обліку і звітності. На них покладалася відповідальність за проведення заготівлі сільськогосподарської продукції, а натуральна оплата за виконаний обсяг робіт була важливим джерелом поповнення державних ресурсів продовольства. Створена у машинно-тракторних станціях матеріально-технічна база і кадри ремонтників дали змогу значно удосконалити організацію технічного обслуговування сільськогосподарської техніки, капітального ремонту машин, вузлів, агрегатів і навіть відновлювати спрацьовані деталі. Все це забезпечувало належну технічну готовність машинно-тракторного парку та значне скорочення витрат на її утримання. У той же час машинно-тракторні станції фактично закріплювали державну монополію на використання тоді сучасної сільськогосподарської техніки. Машинно-тракторний парк колгоспів обмежувався в основному лише машинами кінного тягла або машинами, що працювали від стаціонарних двигунів. Це змушувало навіть економічно міцні господарства застосовувати єдину форму машиновикористання – через МТС, що з часом поглибило розрив між виробниками сільськогосподарської продукції як суб’єктами – організаторами виробничого процесу і машинно-тракторними станціями, які розглядали колгоспи як об’єкт використання своєї техніки з метою отримання максимуму натуральної оплати за виконані обсяги робіт.

Активний розвиток вітчизняного тракторного і сільськогосподарського машинобудування у повоєнні роки, значне укрупнення сільськогосподарських підприємств, створення розгалуженої системи підготовки кадрів масових професій і спеціалістів сільського господарства диктували необхідність удосконалення форми виробничо-технічного обслуговування сільських товаровиробників. З організаційно-господарським укріпленням колгоспів форма їх виробничо-технічного обслуговування через машинно-тракторні станції перестала відповідати потребам розвитку продуктивних сил сільського господарства. Почали наочно проявлятися негативні наслідки такого положення, коли на одній і тій самій землі вели господарство два соціалістичні підприємства – колгосп і МТС, що дуже часто породжувало знеособлення в організації виробництва, низьку відповідальність за збільшення урожайності, породжувало великі витрати на утримання управлінських апаратів, що діяли паралельно. Протиріччя ще більш загострилося, коли відповідно до рішення вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС до штатних розписів машинно-тракторних станцій були зараховані основні робітники тракторних бригад, а також причіплювачі і помічники комбайнерів у якості робітників. З одного боку, переведення висококваліфікованих робітників з колгоспів до штатів МТС фактично поєднало техніку з робочою силою, але, з іншого боку, ще більше відірвало робітника від конкретної земельної ділянки, зменшило його зацікавленість у підвищенні родючості землі, сприяло послабленню колгоспів, звузило сферу використання колективних форм організації сільськогосподарського виробництва. Машинно-тракторні станції, користуючись своїм монопольним правом єдиного власника сільськогосподарської техніки на селі, здійснювали додаткове вилучення зерна з колгоспів. Навіть за умов неефективності діяльності МТС, невиконання ними своїх договірних зобов’язань перед колгоспами, держава не квапилася їх ліквідовувати. Адже існування МТС віддзеркалювало ідеологічні комуністичні постулати щодо обов’язкової належності основних засобів виробництва до загальнонародної власності (колгоспи, як відомо, номінально належали до власності кооперативної).

У лютому 1958 р. пленум ЦК КПРС схвалив постанову «Про подальший розвиток колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій». Пленум визнав за необхідне змінити старий порядок виробничо-технічного обслуговування колгоспів через МТС і перейти до продажу техніки безпосередньо колгоспам, реорганізувавши МТС у ремонтно-технічні станції (РТС). Рекомендації пленуму були винесені на всенародне обговорення і законодавчо закріплені рішеннями першої сесії Верховної Ради СРСР п’ятого скликання (березень 1958 р.). Завершилася реорганізація машинно-тракторних станцій в Україні у кінці 1958 р.: колгоспи викупили в МТС 108.4 тис. тракторів, 42.7 тис. зернозбиральних комбайнів, багато іншої сільськогосподарської техніки – всього на суму понад 430 млн крб .

Після реорганізації МТС відносини держави з колгоспами по лінії матеріально-технічного постачання набули нового змісту. З МТС на постійну роботу до сільськогосподарських підприємств перейшло понад 300 тис. механізаторів. Без здійснення цього заходу на той час об’єктивно неможна було перейти від екстенсивних методів розширення сільськогосподарського виробництва до методів інтенсивного його збільшення. Припинилися натуральні розрахунки колгоспів з державою, отримали подальший розвиток товарно-грошові відносини. Однак припинення надання послуг машинно-тракторними станціями, придбання фізично і морально застарілої техніки, що була у них в наявності, негативно позначилося на економіці багатьох господарств, відволікало фінансові ресурси, що призначалися на меліорацію, інвестиції у розвиток виробничої бази тваринництва. Після ліквідації машинно-тракторних станцій в Україні на базі 1367 МТС було створено 730 ремонтно-технічних станцій з відділеннями при них, на які покладалися функції продажу сільськогосподарської техніки колгоспам, ремонту і нагляду за її експлуатацією, постачання паливно-мастильних матеріалів, запасних частин, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин . Проте велика вартість послуг РТС призвела до створення у кожному сільськогосподарському підприємстві своєї власної ремонтної бази, що негативно позначилося на якості виконання ремонтних робіт і термінах міжремонтної експлуатації.

Вже на початку 60-х років стало зрозуміло, що функції РТС не задовольняють вимог сільськогосподарського виробництва і слід радикально вирішувати питання матеріально-технічного забезпечення сільських товаровиробників. Після всебічного вивчення цього важливого питання на найвищому державному рівні було прийняте рішення про створення на базі ремонтно-технічних станцій організаційної структури «Сільгосптехніка», яка взяла на себе повне забезпечення сільськогосподарського виробництва матеріально-технічними засобами, а також суттєво розширила номенклатуру виробничих послуг. Безпосередньо у кожному адміністративному районі на базі РТС були створені районні відділення «Райсільгосптехніки», а в областях – обласні об‘єднання. Досвід будівництва машинно-тракторних станцій при організації крупного сільськогосподарського соціалістичного виробництва в СРСР був використаний в інших соціалістичних країнах відповідно до їх історичних умов та особливостей розвитку сільського господарства .

Дослідники колгоспного руху зазначають, що МТС 30-50-х років ХХ століття виступили проміжною формою організації використання техніки, яка дозволила за наявності порівняно невеликого парку машин більш продуктивно їх використовувати, краще обслуговувати сільськогосподарських товаровиробників, що відчували потребу у наданні агротехнічних послуг.