6.2. Функції та принципи страхування
Страхування відіграє провідну роль у компенсації збитків, і потреба в ньому зростає разом з розвитком економіки і цивілізації суспільних відносин. Страхування гарантує від випадкових ризиків майнові інтереси громадян і підприємств, забезпечує безперервність суспільного відтворення.
Економічну категорію страхування характеризують такі ознаки:
1. Під час страхування виникають грошові перерозподільчі відносини, зумовлені наявністю страхового ризику як імовірності та можливості настання страхового випадку, здатного завдати матеріальних та інших збитків.
2. Для страхування характерні замкнені перерозподільчі відносини між його учасниками, які пов'язані з солідарним розподілом суми збитку одного чи кількох суб'єктів на всіх суб'єктів, залучених до страхування.
3. Для організації розподілу збитку утворюють грошовий фонд цільового призначення, який формують за рахунок фіксованих внесків учасників страхування. Оскільки кошти фонду використовують тільки між учасниками його створення, розмір страхового внеску відображає частку кожного з них у розподілі збитку. 3 огляду на це, чим ширше коло учасників страхування, тим менший розмір страхового внеску, тим доступніше та ефективніше страхування.
4. Страхування передбачає перерозподіл збитку як між різними територіальними одиницями, так і в часі.
5. Характерною рисою страхування є повернення мобілізованих у страховий фонд платежів.
6. Страхування передбачає еквівалентність відносин страховика і страхувальника, самоокупність страхової діяльності в умовах ринкової економіки [229].
Зміст страхування, як і інших категорій виражається у його функціях. При цьому основні функції страхування можна розділити на дві групи: функції на мікро- та макрорівнях (рис. 6.3).
Рис. 6.3. Основні функції страхування
Як видно з рис. 6.3, на мікроекономічному рівні страхування виконує ризикову, попереджувальну (превентивну) та ощадну (накопичувальну) функції [229; 315; 316; 318; 381].
Сутність ризикової функції полягає в передаванні страховикові за певну плату матеріальної відповідальності (фінансових наслідків) визначених ризиків, зумовлених подіями, передбаченими чинним законодавством або договором страхування. Чим вищі ймовірність і розмір ризику, тим і плата за його утримання, обчислена на підставі тарифів, визначених за допомогою актуарних розрахунків, більша. Ця функція реалізується через формування фонду грошових коштів як плати за ризики, які беруть на себе страхові компанії. Цей фонд може формуватись як у примусовому порядку, так і в добровільному з огляду на економічне і соціальне становище, з урахуванням інтересів держави, яка регулює розвиток страхової справи в країні.
Попереджувальна (превентивна) функція страхування полягає у тому, що професійна діяльність страхових компаній дає їм змогу проводити широкий комплекс заходів попереджувального характеру, контролювати і регулювати рівень ризику у найважливіших сферах господарського та приватного життя, в тому числі фінансування заходів щодо недопущення або зменшення наслідків нещасних випадків і стихійних лих. Сюди ж відноситься правовий вплив на страхувальника, закріплений в умовах укладеного договору страхування й орієнтований на його дбайливе ставлення до застрахованого майна. Економічна суть попереджувальної функції полягає у тому, що, володіючи страховими фондами, страхова компанія об'єктивно зацікавлена у довгостроковому використанні цих коштів. Тому страхова компанія намагається зменшити ймовірність виплат шляхом зменшення ймовірності страхового випадку.
Заходи страховика по попередженню страхового випадку і мінімізації збитку називаються превенції. Страховики вдаються до правової та фінансової превенції. До правової превенції належать передбачені чинним законодавством або договорами страхування застереження, згідно з якими страхувальник повністю або частково позбавляється страхових відшкодувань. Вони охоплюють випадки протиправних дій або бездіяльності з боку страхувальника щодо застрахованих об’єктів. Наприклад, страховики не покривають матеріальних збитків, що їх зазнали потерпілі, перебуваючи у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, а також не передбачають страхових відшкодувань у разі самогубства, навмисного пошкодження власного майна і здоров’я. Перелік ризикованих об’єктів, які не приймаються на добровільне страхування, та можливих відмов щодо виплати відшкодування може бути складений у разі страхування як фізичних, так і юридичних осіб. Фінансова превенція полягає в тому, що частина страхових премій спрямовується на фінансування превентивних заходів. Проте, нині не передбачено обов’язкового створення фонду запобіжних заходів. Через це значно ускладнюється виконання страхуванням превентивної функції.
У рамках ощадної (накопичувальної) функції страхування відбувається заощадження (накопичення) грошових сум (переважно за договорами страхування життя), обумовлене потребою в захисті досягнутого достатку і благополуччя. Завдяки цій функції страхування забезпечує реалізацію економічної необхідності страхового захисту здоров'я громадян, збереження їхнього майна, суспільну та виробничу діяльність, а також окреслює коло ризиків, пов'язаних із діяльністю юридичних осіб.
Що стосується макроекономічного рівня, страхування забезпечує безперервність відтворювального процесу, виконує інвестиційно-інноваційну функцію та функцію соціального захисту [229; 315; 316; 318; 381].
На макроекономічному рівні страхування забезпечує відновлення зруйнованого сектора суспільного виробництва і, в цілому, безперервність усього відтворювального процесу. Розвинена система страхування звільняє державу від додаткових фінансових витрат, викликаних несприятливими подіями, необхідність компенсації яких в іншому випадку лягла б на державу.
Концентруючи величезні фінансові ресурси, страхування є одним з найбільш значних джерел інвестиційних вкладень, що сприяє, в свою чергу, розвитку виробництва та економіки. Формуванням спеціального страхового фонду вирішується проблема інвестицій тимчасово вільних коштів у банківські й інші комерційні структури, вкладення коштів у нерухомість, придбання цінних паперів тощо. Таким чином страхування виконує інвестиційно-інноваційну функцію, сприяючи розвитку технічного прогресу і впровадження нових технологій шляхом компенсації пов'язаних з цим ризиків.
Функція соціального захисту населення реалізується шляхом створення і функціонування спеціальних страхових фондів, що формуються на рівні держави. Сприяючи розвитку заощаджувальних видів страхування, держава дає змогу активно впливати на вирішення соціальних проблем, пожвавлювати грошовий обіг, підвищувати купівельну спроможність національної валюти, збільшувати інвестиційні можливості країни.
Зазначені функції страхування є специфічними. Проте водночас у сфері страхової діяльності виявляються й функції, притаманні іншим категоріям (наприклад, контрольна, оцінювальна функції тощо).
В основу надання страхових послуг покладено специфічні принципи. Знання принципів страхування необхідно для всіх учасників страхового процесу на всіх його стадіях. Основними принципами страхування є:
принцип вільного вибору страховика;
конкурентність;
принцип довіри;
страховий інтерес;
принцип причинно-наслідкового зв'язку;
відшкодування фактично завданих збитків;
франшиза;
суброгація;
контрибуція;
диверсифікація;
співстрахування і перестрахування.
Принцип вільного вибору страховика. Цей принцип властивий для добровільного страхування. Страхувальник може обирати на власний розсуд страховика, якому надана відповідними органами ліцензія на даний вид страхування. При цьому страховик теж вільний у виборі того чи іншого виду добровільного страхування [229].
Конкурентність. Усім страхувальникам і страховикам держава гарантує вільний вибір видів страхування та рівні можливості у здійсненні діяльності, водночас створюються сприятливі умови для розвитку страхування, щоб забезпечити реалізацію права на ефективний страховий захист юридичних і фізичних осіб. Держава проводить активну антимонопольну політику, яка є важливим чинником у формуванні цивілізованого страхового ринку. Цей принцип поки що повною мірою стосується лише добровільних видів страхування [317].
Принцип довіри. Сторони, які вступають у страхові відносини, повинні довіряти одна одній. Укладаючи договір страхування, страхувальник і страховик не повинні приховувати один від одного інформацію стосовно об'єкта страхування. Так, на стадії укладення договору страхування страховик може нічого не знати про об'єкт страхування, а клієнт – майбутній страхувальник – повинен розкрити суттєві обставини про останніх, зокрема, всі відомості, що дозволили б зробити висновки про ступінь ризику, інформацію про попередні збитки, наявність інших страхових полісів та ін. Адже саме страхувальник володіє найповнішою інформацією про властивості, зокрема дефекти, майна, про стан здоров’я чи інші особливості об’єкта страхування. Якщо при розслідуванні обставин виникнення збитку буде виявлено, що страхувальник не повідомив що-небудь суттєве про об'єкт страхування, дію договору може бути припинено, а збиток не відшкодовано [229; 318].
Страховий інтерес. Страховий інтерес завжди пов'язаний з правом власності або володіння тим чи іншим об'єктом. Кожен власник зацікавлений у тому, щоб вкладені в цей об’єкт кошти не були втрачені через стихійне лихо, нещасний випадок, пограбування тощо. Ще більший страховий інтерес мають фізичні (а нерідко й юридичні) особи щодо організації захисту матеріальних інтересів на випадок втрати свого (або своїх працівників) життя чи здоров’я. Це гарантує отримання певних доходів у разі втрати годувальника, тривалої або постійної втрати працездатності застрахованого, а також на випадок настання інших, спеціально обумовлених подій.
У свою чергу, організації, які беруть на себе ризики, зацікавлені (мають інтерес) отримати прибуток. Ідеться про загальну масу прибутку, тобто з урахуванням і наслідків інвестиційної діяльності. Тому, майновий інтерес має певні основні риси, а саме: повинен піддаватися фінансово-економічній оцінці; повинен виникати на законних підставах, адже особа, яка, уклавши договір страхування, порушила його, скоївши злочин, не може одержати від страхування незаконну вигоду [317; 318].
Принцип причинно-наслідкового зв'язку. Основою договору страхування є страховий ризик, який представляє собою певну подію або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання. При настанні страхової події важливо визначити, що саме є фактичною причиною виникнення збитку. Оскільки деякі причини ведуть до страхової виплати на користь страхувальника, а інші – ні [229; 318].
Відшкодування фактично завданих збитків. Страхове відшкодування згідно зі ст. 9 Закону України «Про страхування» – страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розмірів прямого збитку, якого зазнав страхувальник, а відтак приносити страхувальникові прибуток. У разі коли страхова сума становить певну частку вартості застрахованого предмета договору страхування, страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування [278]. Щоб уникнути спроб скористатися страхуванням зі спекулятивною метою страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Цей принцип повною мірою поширюється тільки на ризикові види страхування. Накопичувальне страхування за своєю ідеєю передбачає можливість отримання застрахованим (вигодонабувачем), крім сплачених внесків, частини інвестиційного прибутку [317].
Франшиза. При настанні страхового випадку відшкодовується, як правило, не весь збиток. Майже завжди є франшиза – частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування. Франшиза зазначається у договорі страхування і може бути встановлена в абсолютних і відносних величинах до страхової суми або у відсотках до збитку. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самострахування зі страхуванням. Підприємства, щоб забезпечити самострахування дрібних (а іноді й середніх) ризиків, створюють власні фонди ризику (резервні фонди). З огляду на наявність такого фонду страхувальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. Застосовувати франшизу зацікавлені й страховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відповідальності страхувальника, він стає більш зацікавленим вжити превентивних заходів, щоб зберегти здоров’я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами [278; 317].
Виділяють умовну та безумовну франшизу. Умовна франшиза означає, що страховик не несе відповідальність за збиток, якщо його розмір не перевищує розмір франшизи, але відшкодовує збиток повністю, якщо розмір збитку перевищує суму франшизи. Умовна франшиза частіше використовується в особистому страхуванні. Наприклад, правила страхування можуть фіксувати кількість днів хвороби до початку надання страхової допомоги. Але якщо застрахований хворів довше, то допомога виплачується за всі дні непрацездатності.
Безумовна франшиза означає, що страховик виплатить страхувальнику суму збитку за мінусом суми франшизи, тобто страхове відшкодування дорівнює збитку, зменшеному на франшизу. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об’єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити витрати на ведення справи.
Наявність та розмір франшизи, як і набір ризиків, що страхуються, є основними ціноутворюючими факторами у страхуванні [317; 318].
Суброгація. Суброгація – це передача страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми. Іншими словами, страховик має право на регресні вимоги, які страхувальник може мати до третіх сторін, котрі повністю або частково відповідають за збитки, претензії, за якими було оплачено страховиком. Якщо страхувальник на відшкодування збитків отримує кошти з іншого джерела, то він повинен повідомити про це страховика, який візьме їх до уваги при розрахунках страхового відшкодування [317; 318].
Контрибуція. Обставини іноді складаються так, що один і той самий предмет стає об’єктом страхування більш як один раз. Контрибуція – це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків. Застосування цього принципу стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати одне й те саме майно або життя й здоров’я кілька разів з метою наживи [317].
Диверсифікація. Диверсифікація передбачає обмеження поширення активності страхових компаній за рамки основного бізнесу. Відповідно до Закону України «Про страхування» предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням і розміщенням страхових резервів та управлінням ними [278].
Принцип диверсифікації має істотне значення всередині окресленої страхової діяльності, а саме територіальне та галузеве розосередження взятих на страхування ризиків. При такому розподілі ризиків імовірність одночасного настання страхових подій, що можуть мати критичні наслідки для страховика, менша. Надзвичайно важливо додержувати принципу диверсифікації, розміщуючи страхові резерви. Законодавством визначені активи, в які страховики мають право розміщувати свої кошти: депозитні рахунки у банках, цінні папери, нерухомість тощо. Проте можливості маневрування розміщенням коштів з метою підвищення ступеня їх ліквідності й отримання інвестиційних доходів ще обмежені [229; 317].
Співстрахування і перестрахування. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються наявністю в компанії страхових фондів. Згідно із Законом України «Про страхування» страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10% сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами додержання достатньої платоспроможності страховика. Суперечність між розміром запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можливостями страховика взяти його на страхування вирішується з допомогою співстрахування і перестрахування.
Співстрахування – це страхування об’єкта за одним спільним договором кількома страховиками. При цьому в договорі мають міститись умови, що визначають права й обов’язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено представництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але залишено відповідальність перед останнім лише в розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об’єднати свої зусилля зі страхування великих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією. Недоліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування і виплати відшкодування.
Перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика або професіонального перестраховика. Страховик, який уклав договір на перестрахування, лишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.
Отже, різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим цедентом, який, у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в іншого страховика або професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування.
Співстрахуванню і перестрахуванню належить велика роль у збалансуванні страхового портфеля, забезпеченні фінансової стабільності й рентабельності страхових операцій. Поділ відповідальності між страховиками і перестраховиками сприяє підвищенню місткості національного страхового ринку. Через перестрахування здійснюється вихід на міжнародні страхові ринки [317].