1.4. Суб’єкти аналізу і прогнозування зовнішньої політики

Продуцентами аналізу й прогнозування зовнішньої політики є представники певного фаху – аналітики-міжнародники, або експерти-міжнародники. Аналітик-міжнародник, або експерт-міжнародник – це особа, яка володіє необхідними знаннями з певного кола міжнародно-політичних проблем і здатна застосувати їх для виконання конкретних завдань. Тобто можна виокремити дві головні риси експерта: наявність певних унікальних знань і здатність використовувати їх оптимальним чином для виконання завдань поточної практики.

Протоформа експертного знання сформувалася ще в античні часи, на що вказує й походження слова «експерт» (від лат. experto – досвідчений). Саме в античності сформувався певний парадокс політичної експертизи, пов’язаний з тим, що політика не вважалася настільки складною сферою, яка вимагає наявності особливих знань. У той же час в інших галузях знання жителі, наприклад, грецьких полісів уже користувалися послугами експертів. Прийняття політичних рішень, на думку давніх греків, – це сфера мистецтва керування містом, якого не можна навчитися, тому з політичних питань на зборах могли виступати всі. Це пояснюється тим, що давні греки пов’язували керування державою не з якимись спеціальними навичками, а лише з чеснотами, якими в тій чи іншій мірі наділені всі люди. Платон намагався зламати цей стереотип, запропонувавши проект ідеальної держави, де керівні функції передані філософам – групі осіб, які, на думку античного мислителя, після тривалого виховання й ретельного відбору зможуть самостійно приймати будь-які державні рішення, тобто фактично будуть експертами з усіх (і не тільки політичних) питань.

У середні віки механізм прийняття рішень дещо змінився порівняно з грецькими полісами. Право прийняття рішень у сфері державного керування перейшло до монархів та їх найближчого оточення. При цьому парадокс політичної експертизи зберігався – правителі зверталися по послуги носіїв наукових знань з багатьох питань, але тільки не з політичної сфери. Тут рішення, як і раніше, приймали монархи, які могли звернутися по допомогу до своїх радників, які насправді виконували набагато ширші функції – по суті, вони самі були активними практикуючими політиками й безпосереднім чином особисто брали участь у політичному житті своїх країн.

Розвиток парламентаризму в більшості країн Західної Європи в ХІХ – на по-чатку ХХ ст. не змусив практикуючих політиків усвідомили необхідність появи спеціальних політичних консультантів. Відсутність попиту на даний вид послуг обумовила й відсутність пропозиції, у результаті чого фактично до початку XX ст. політична експертиза просто не існувала: політики були впевнені, що вони здатні самостійно здійснювати функції політичної експертизи, не залучаючи до цього відповідних фахівців.

Ситуація кардинально змінюється після Другої світової війни, коли політична аналітика виокремлюється у специфічну галузь знання і практики. Цей процес найчастіше пов’язують з трьома основними причинами:

– загальним посиленням позицій науки про керування (менеджмент): у західному суспільстві поступово зростає впевненість у необхідності розвитку менедж-менту, який повинен сприяти більш ефективній організації керування, у тому числі й державою;

– зростанням уваги до гуманітарних наук, у результаті чого прийшло усвідомлення того, що якісний політичний аналіз є не продуктом досвіду й різноманітної політичної практики, а продуктом наукових технологій;

– успішним розвитком економіки західних країн, що дав можливість частку прибутків скеровувати на розвиток аналітики та експертизи.

Ускладнення політичного процесу змушує політиків ураховувати у своїй діяльності все нові й нові фактори, мати справу зі зростаючим у геометричній прогресії обсягом інформації, приймати значно більшу кількість рішень. Крім того, політичний процес виявляється настільки динамічним, що поняття досвіду стає все більш розпливчастим: повторюваних ситуацій стає все менше і досвід виявляється незатребуваним. Більше того, спроби використати старі напрацювання в нових ситуаціях без урахування умов, що змінилися, все частіше й частіше закінчуються досить невдало.

Дані обставини змушують політиків шукати допоміжні інструменти для оптимізації своєї діяльності, які вони знаходять у вигляді носіїв спеціального знання про політичний процес, здатних за допомогою наукових технологій трансформувати це знання в компетентний аналіз ситуації, політичний прогноз і, що найголовніше, в політичне рішення.

Під упливом цих обставин у 1970-х рр. відбувається експертна революція в політиці, унаслідок якої формується розрізнення експертів і політиків. Політик – це носій не певних професійних і наукових знань, а специфічних інтелектуальних і людських якостей. Вони, з одного боку, забезпечують йому легітимність – готовність населення країни передати йому владні повноваження, що досить важливо в сучасних демократичних системах, а з іншого боку, вони дозволяють йому контролювати й спрямовувати процеси, що відбуваються в суспільстві. Політик є багато в чому фігурою синтетичною в тому розумінні, що він задає загальні вектори розвитку всієї структури держави й громадянського суспільства, при цьому не окреслюючи деталі цього процесу. Визначаючи загальний напрямок еволюції політичної й інших суспільних систем, він звертається по послуги експертів для виконання більш часткових і локальних завдань. У результаті відбувається своєрідний поділ праці між політиками й експертами – кожен виконує свою функцію, становлячи в цілому ефективний тандем.

Розрізняють такі типи продуцентів аналізу та прогнозування зовнішньої політики:

- за складом – одноосібні та групові;

- за належністю – державні, недержавні або змішані;

- за часом дії – постійні й тимчасові;

- за масштабами й орієнтацією діяльності – загальнополітичні та галузеві; регіональні, загальнодержавні, міжнародні, всесвітні.

Крім суто науковців, основним завданням яких є розробка теоретичних основ і методології (що не виключає їх участі як експертів-консультантів аналітичної групи), розрізняють три яскраво виражені поведінкові типи репрезентантів інформаційно-аналітичного продукту:

- політичний спікер – як правило, авторитетна в політиці особа, що не є автором інформаційно-аналітичного продукту, а лише репрезентує його споживачеві, причому як від власного імені, так і з посиланням на продуцента. Політичний спікер зазвичай звертається до конкретного адресата, хоча його інформація може бути зорієнтована і на широкий загал споживачів;

- політичний оглядач – особа, авторитетна насамперед у ЗМІ, яка сама може бути експертом (автором аналітичного матеріалу) або репрезентує інформаційний продукт з посиланням на джерела й адресує його широкому колу споживачів;

- політичний консультант – особа, дуже компетентна й авторитетна серед споживачів, яка є одноосібним автором або керівником аналітичної групи й репрезентує інформаційно-аналітичний продукт виключно замовникові або визначеному ним адресату.

Аналіз і прогнозування зовнішньої політики – це достатньо складний вид діяльності, що потребує концентрації колективних зусиль експертів, які об’єднуються в експертні корпорації. Люсьєн Пал запропонував класифікувати експертні корпорації на два сектори: державний і недержавний. Державний сектор ділиться на урядові й квазіурядові аналітичні підрозділи, а недержавний – на аналітичні центри, які: а) працюють заради одержання прибутку; б) створені на базі університетів; в) не вважають фінансовий прибуток основною метою свого функціонування.

Урядові аналітичні структури в класифікації Л. Пала являють собою підрозділи, які не просто працюють на органи уряду, а є частиною його організаційної структури. Аналітики, які входять до штату цих структур, мають статус державних службовців і виконують функцію аналітичної підтримки рішень, прийнятих кабінетом міністрів. Такі аналітичні служби існують як в апараті прем’єр-міністра, так і в апаратах окремих міністерств і відомств.

Квазіурядові структури – це такі аналітичні центри, які також працюють виключно на уряд, але не входять безпосередньо до його структури й не є його частиною. Тут треба зазначити, що в принципі ознака «урядовий / неурядовий» стосується всіх інформаційно-аналітичних служб, які є підрозділами органів державної влади та місцевого самоврядування або працюють на них.

Більшість у недержавному аналітичному секторі становлять центри, орієнтовані на одержання прибутку, а отже, вони являють собою комерційні структури, для яких продукт аналізу й прогнозування зовнішньої політики – це товар, який вони просувають на ринок аналітичної продукції. Вони в першу чергу працюють з великими комерційними компаніями, які зацікавлені брати участь у процесі прийняття політичних рішень в основному через лобістську діяльність для відстоювання своїх інтересів у центрах прийняття рішень. Подібні аналітичні центри можуть виконувати певні роботи й для органів державної влади, місцевого самоврядування, політичних партій та інших суб’єктів політичного процесу, що виступають як покупці аналітичних послуг на відкритому ринку.

Тут виділяють центри прямої підтримки і центри широкої підтримки. Центри прямої підтримки часто функціонують як підрозділи великих комерційних компаній, що беруть активну участь у політичному житті, тому вони вимушені у своїй діяльності враховувати різноманітні політичні ризики. Існують і формально неза-лежні аналітичні структури, але фактично вони постачають свою продукцію одному великому клієнтові. Центри широкої підтримки не прив’язані до якогось одного джерела фінансування й здійснюють дослідження на замовлення відразу декількох політичних акторів, серед яких можуть бути як комерційні компанії, політичні партії або окремі політики, так і державні структури. Діяльність таких центрів більшою мірою диверсифікована, оскільки вони працюють з великою кількістю клієнтів, запити яких можуть бути доволі різноманітними.

Центри, що не ставлять за своє основне завдання одержання прибутку, існують на спонсорські кошти й гонорари від публікації власних досліджень. Фактично вони є великі науково-дослідні структури, що виконують як теоретичні, так і прикладні розробки. Досить часто певну частку витрат на їх функціонування бере на себе держава, що розглядає їх у першу чергу як академічні дослідницькі підрозділи. Аналогічним чином функціонують й аналітичні центри, створені на базі університетів.

Недержавні аналітичні центри, не орієнтовані на одержання прибутку, часто називають «резервуарами думки»; до них відносять структури, які займаються розробкою принципово нових методів аналізу, а потім використовують їх на практиці. Подібні установи є, так би мовити, проміжною ланкою між державними аналітичними структурами й комерційними аналітичними центрами. Це багато в чому пов’язано з великою роллю держави в їх функціонуванні; саме держава разом з великими приватними компаніями фінансує їх дослідження. «Резервуари думки», по суті, є мозковими центрами, діяльність яких сконцентрована переважно або виключно на урядових структурах.

Недержавні аналітичні структури здебільшого репрезентовані у вигляді «фабрик» – аналітико-консалтингових агентств, здатних на високому технологічному рівні виконувати передбачені проектом (замовленням) роботи. Таке агентство володіє власними відпрацьованими технологіями й методиками і вміє відтворювати й ті й інші з високим рівнем якості в кожному проекті, за який береться. Така «фабрика» являє собою виробництво особливого товару на основі «соціальних технологій». Даний вид виробництва має характер індустрії, застосовує певні, повторювані й масові технології. «Фабрика» – це підприємство, що в повному обсязі володіє всіма необхідними інтелектуальними, організаційними, комунікаційними ресурсами. З одного боку, вона має серйозний структурований досвід і набір апробованих, ефективних технологій, а з іншого боку – здатна виробляти унікальний, ексклюзивний продукт. Діяльність «фабрики» залежить від реальних замовників, тобто тих, хто зацікавлений у формуванні або збереженні певної політичної конфігурації, хто має ресурси, важелі впливу й уявлення про те, чого він хоче досягти. «Фабрика» дозволяє здійснювати всі технологічні етапи в рамках одного понятійного апарату, одного організаційно-управлінського механізму, єдиної фінансової схеми.

Діяльність аналітико-консультаційних агентств пов’язана із застосуванням нових технологій. Якщо раніше сфера інформування, аналізу й консультації була єдиною і політики робили свої висновки, ґрунтуючись на цій інформації, то з виділенням консультації в окрему сферу діяльності (з появою «фабрик») ситуація міняється. Від інтерпретації інформації, артикуляції зв’язності тенденцій і сценарного прогнозування консультанти перейшли до конкретних технологій організаційного проектування, стратегічного планування, інструментальної інженерії з оперативного втручання, іміджмейкингу та брендбілдингу. Описовий зміст аналітичних доповідей перестав задовольняти практикуючих політиків, їм знадобився перформативний (від англ. performance – той, що передбачає намір) зміст консультаційного тексту.

Консультаційний текст є основний вид тексту, яким користуються «фабрики». Цьому тексту притаманний, перш за все, аналітичний зміст, у якому фіксують не тільки прогноз, але й наміри щодо дій у даній ситуації. Саме наявність цих намірів є головною відмінністю консультаційного тексту від тексту аналітичного. У цього наміру є свій адресат і суб’єкт перформативу. До написання консультаційного тексту проводять попереднє вивчення аудиторії, сегментацію її як адресата, позиціонування щодо кожного сегмента і формування повідомлень щодо позиціонованого змісту для кожного адресата всередині аналітичного тексту. Наявність таких повідомлень усередині аналітичного тексту становить його консультаційний зміст. Текст, власне, і складається з різних меседжів (від англ. messages – повідомлення) для кожного сегмента, щодо якого здійснюють позиціонування аналітичного змісту. Кожен сегмент повинен знайти своє повідомлення в консультаційному тексті.

Консалтингові «фабрики» можна поділити на три основні групи: «фабрики виборів», «фабрики порад», «фабрики думки».

«Фабрика виборів» – це агентство, здатне на високому технологічному рівні одночасно проводити від п’яти до десяти масштабних виборчих кампаній. Термін «фабрика виборів» має на увазі, що виборча кампанія є чітко налагоджений і структурований процес, схожий на виробничий. Специфіка роботи на виборах – це необхідність домогтися результату впродовж суворо фіксованого часового проміжку. Тому особливе значення має злагодженість роботи «цехів», їх взаємодія. Забезпечити це в змозі досвідчена керівна структура всередині «фабрики виборів». Саме вона під час виборчої кампанії перетворює час на матерію й на засіб виробництва. Це означає, що агентство класу «фабрики виборів» повинно мати у своєму постійному штаті велику кількість високопрофесійних консультантів незалежно від сезонного фактора.

«Фабрика порад» – це консалтингова служба, орієнтована на отримання прибутку від своєї діяльності (самостійна організація або відділення великого промислового концерну). У більшості випадків консультанти «фабрик порад» лише йдуть за запитами клієнта, втілюючи вже існуючі підходи і використовуючи успішний досвід. «Фабрики порад» є, по суті, комерційними структурами, для яких інформаційно-аналітичний продукт – це товар, який вони просувають на ринок. Такі установи в першу чергу працюють з великими комерційними компаніями, які залучені до політичного процесу в основному через лобістську діяльність і стикаються з необхідністю прораховувати політичні ризики. Також «фабрики порад» активно співпрацюють з політичними партіями й громадськими організаціями, а в деяких випадках можуть виконувати замовлення й для державних структур, які в даній ситуації виступають як покупці інформаційно-аналітичних послуг на відкритому ринку. Подібним структурам притаманний консультаційний текст без застосування деліберативних (від англ. deliberate – обдумувати, зважувати, радитися, обговорювати) технологій – технологій масових консультацій.

«Фабрика думки» (або «мозковий центр», «резервуар думки») – незалежна консалтингова організація, створена з метою обговорення й, по змозі, просування важливих для суспільного (публічного) життя рішень, а також просування тієї чи іншої практичної політики в тій чи іншій сфері, галузі громадського життя. «Фабрика думки» є головний суб’єкт ініціативного політичного консультування. Ця організація орієнтована на просування раціональної політичної дії в демократичному суспільстві. Уживаючи термін «фабрика думки» для позначення неприбуткових аналітичних центрів, підкреслюють їх важливу соціальну функцію – виробляння і просування ідей у проектній формі, яка може бути сприйнята публічною політикою та інтегрована в соціальну практику. Уживаючи термін «мозковий центр» для позначення цих же центрів, підкреслюють іншу їх важливу соціальну функцію – концентрацію, зосередження (у певному центрі) мислячих людей («мізків»), здатних будувати власні соціальні стратегії, виражати їх у соціально прийнятній формі у вигляді конкретного впливу на ухвалення важливих законодавчих або управлінських рішень і, виконуючи таким чином добре оплачувані замовлення, бути незалежними. З іншого боку, мозкові центри, здійснюючи соціальні проекти у сфері публічної політики, нала-годжуючи комунікацію з метою просування соціально значущих проектів, стають центрами тяжіння для всіх інтелектуальних людей.

«Фабрики думки» свідомо ставлять перед собою завдання соціальної інженерії суспільства, тобто такого його перетворення, що виникає як ідея в головах інтелектуалів, як проект – у вигляді консультаційного тексту в аналітичних доповідях цих інтелектуалів, об’єднаних у «фабрику думки», як намір суспільної дії – у сфері публічної політики, куди «фабрика думки» просуває свої доповіді, і потім озвучується як конкретне законодавче або виконавче рішення в інституціональній політиці, де його знову ж формулює «фабрика думки». Протягом усього процесу «фабрика думки» виступає генератором ідей, аналітиком альтернатив і прогнозів, презентантом висновків, одним з модераторів публічної комунікації, проектантом конкретних законодавчих або виконавчих рішень і лобістом суспільних інтересів, що виражаються привселюдно.

Діяльність «фабрик думки» ґрунтується на активному застосуванні деліберативних технологій, які поєднують технології масової комунікації з технологією раціонально-наукового обговорення публічної політики. Суть цього напряму полягає в тому, щоб розвинути деліберативний процес – процес масових консультацій із суспільно значущих проблем усередині країни з метою привернути увагу громадськості до розробки публічної політики. Деліберативний процес також можна розглядати і як механізм «зведення» різноманітних інтересів у єдине ціле. Оскільки політика – це сфера конкуренції інтересів, то можна говорити про існування «приватно-політичної картини світу», яка репрезентує інтереси відповідної групи з проблеми (проблем) у контексті врахування позицій інших груп, або «загальної політичної картини світу»,

в рамках якої зводять у єдине ціле інтереси різних зацікавлених груп за допомогою деліберативних інструментів, що є основою діяльності «фабрик думки».

Механізм деліберативного процесу можна описати таким чином: після отримання відповіді від того чи іншого сегмента адресата, консультант («фабрика думки») здійснює процес комунікації, тобто відкритий обмін повідомленнями між різними сегментами адресата, що приводить до зіткнення їх точок зору, обговорення й або корекції позиції якогось сегмента, або конвенціоналізації позицій. Конвенціоналізація – це окреме завдання «фабрики думки», що полягає в знаходженні такої позиції або точки зору, яка дозволяє різним адресатам спершу порозумітися, а потім і досягти консенсусу.

«Фабрика думки» виробляє думки й ідеї не у вигляді аналітичних текстів або віддаленого теоретизування, а у вигляді консультаційних текстів, її метод роботи – не аналіз, а консультація, де фундаментальний характер розробок завжди має прикладне вираження. У процесі консультації «мозковий центр» формулює свої ідеї й проекти в практичній формі, що передбачає з боку уряду або парламенту таку ж структуру проектного керування, у якому стратегічне й поточне керування розрізнені, а проектний менеджмент фактичної державної політики одержує супровідні консультації від внутрішніх консультантів у межах тієї ж проектної, а не ідеологічної парадигми.

Можна виокремити такі основні функції сучасних «фабрик думки»:

- генерація ідей і пропозицій для державної політики;

- проведення досліджень і репрезентація їх результатів громадськості;

- участь в оцінці урядових програм;

- підготовка рекомендацій для політиків;

- просування експертів на посади в органах влади;

- участь у дискусіях із злободенних суспільних питань.

Серед функціональних напрямків діяльності «фабрик думки» виділяють п’ять основних:

Адвокатська дія. Завдяки своїй фінансовій незалежності деякі організації можуть висувати політичні рекомендації, не вступаючи в конфлікт інтересів, що супроводжує державне фінансування.

Внутріпартійні дослідження. Великі політичні партії часто створюють дос-лідницькі інститути для розробки своєї політики. У деяких країнах партії можуть вдаватися з цією метою до послуг «фабрик думки».

Дослідження й політичне планування при уряді. Установи, що виконують функції «фабрик думки», існують при урядових структурах, міністерствах і агентствах. Деякі з них мають самостійне керування, але врешті-решт перебувають під опікою політиків.

Корпоративні консультації. Розробки й аналітичні функції «фабрик думки» можуть бути використані в прибуткових підприємствах для дослідження ринків або проектних досліджень, що безпосередньо стосуються бізнесу. Найчастіше, проте, така служба приносить політикам мало користі.

Просвітництво та освіта. Ці групи проводять перш за все академічні дос-лідження. Їх продукти використовують для розширення академічних дебатів і, відповідно, вони мають невелику користь для політиків.