1.3. Поняття, структура та функції аналізу і прогнозування зовнішньої політики

Сфера аналізу й прогнозування зовнішньої політики містить у собі три основні компоненти: аналіз сформованої міжнародно-політичної ситуації, прогноз щодо її розвитку й прийняття компетентних політичних рішень. Виходячи з цього, аналіз і прогнозування зовнішньої політики можна визначити як сукупність різних методик, за допомогою яких стає можливим дослідження конкретних політичних подій і політичної ситуації, створення припущень з приводу її можливого розвитку й прий-няття компетентних політичних рішень.

Основними функціями аналізу й прогнозування зовнішньої політики є:

- прогностична, яка полягає в теорії та практиці прогнозування, що здійснюється на базі політичної аналітики. За допомогою прогностичної функції можна отримати, наприклад, висновок про ймовірність загострення політичної обстановки в державі, прихід до влади тих чи інших політичних сил;

- гносеологічна, яка полягає в пізнанні закономірностей досліджуваних політичних процесів. Гносеологічна функція передбачає також встановлення можливостей пізнання та відношення знання до об’єктивної реальності, у ході чого відстежують ступені та форми процесу пізнання, умови та критерії його достовірності й істинності;

- превентивна, яка полягає в можливості запобігати тій чи іншій негативній та небажаній політичній події, спираючись на знання з політичної аналітики;

- управлінська, яка полягає в прийнятті рішень на базі зовнішньополітичної аналітики;

- інтегративна, яка полягає в об’єднанні комплексу знань з різноманітних наукових дисциплін, зокрема політології, соціології, кібернетики;

- емпірична, яка полягає в накопиченні досвіду та знань, що потім використовують в аналізі та прогнозуванні зовнішньої політики;

- практико-прикладна, яка полягає в практичному застосуванні знань та результатів аналізу й прогнозування зовнішньої політики.

Підвищити якість аналітичної роботи, досягти взаєморозуміння між членами аналітичної групи, а також виробити доктрину аналітичної роботи можна завдяки

дотриманню принципів аналізу й прогнозування зовнішньої політики. Основними вважають принципи:

- об’єктивності, який передбачає, що результати аналізу не будуть залежати від упередженості та особистих інтересів аналітика або кінцевого споживача аналітичного продукту;

- повноти, який передбачає, що аналіз і прогнозування зовнішньої політики має бути повним, тобто охоплювати всі аспекти досліджуваного явища, події, процесу;

- достовірності, який передбачає, що аналіз і прогнозування зовнішньої політики має ґрунтуватися на достовірній інформації та виключати будь-які домисли аналітика, не підкріплені фактами;

- обґрунтованості, згідно з яким кожний висновок повинен бути підкріплений тими чи іншими фактами, аргументами;

- компетентності, суть якого полягає в тому, що політичний аналіз повинна здійснювати особа, що має спеціальні аналітичні навички, підготовку та освіту;

- конкурентності, який передбачає, що аналіз і прогнозування зовнішньої політики має здійснюватися на засадах змагальності, тобто не замикатися на окремих особах, наближених до замовників та споживачів аналітичного продукту; основним критерієм при цьому має стати якість продукту, а не особа, що його виробляє;

- поліваріантності, відповідно до якого аналітик повинен надавати продукт, який передбачав би, по змозі, весь спектр можливих варіантів розвитку досліджуваної події, явища або процесу.

Повний цикл дослідницьких процедур у рамках аналізу й прогнозування зовнішньої політики складається з таких фаз:

1) дескриптивний аналіз, який передбачає моніторинг та опис поточної політичної ситуації, дослідження причин виникнення ситуації або прийнятих раніше рішень та їхніх наслідків (ретроспективний цикл);

2) перспективний аналіз, який передбачає прогноз наслідків тих чи інших альтернативних рішень у майбутньому (прогностичний підцикл, прескриптивний підцикл – рекомендація прийняти те чи інше рішення);

3) оцінний аналіз, під час якого оцінюють політику (оцінний цикл).

Можна виокремити три основні дослідницькі рівні аналізу й прогнозування зовнішньої політики.

Перший передбачає наявність основних теоретичних установок, на базі яких формулюють дослідницькі гіпотези, або, іншими словами, визначають найбільш широкі рамки постановки конкретних завдань і цілей, виявляють принципові обмеження у визначенні необхідних для цього засобів, методів і ресурсів. Такі підходи дозволяють виявити найбільш загальні параметри ситуації, зрозуміти зв’язок конкретних політичних явищ із природним і соціальним середовищем, «вмонтувати» уявлення про політично значиму проблему в картину світу, що оточує аналітика.

Такі макротеоретичні підходи можуть ґрунтуватися на принципах формулювання ідеальних типів явищ, на визнанні стійких тенденцій і закономірностей політичного розвитку, на основних ідеях теорії раціонального вибору тощо. Однак, незважаючи на своє принципове значення для політичного аналізу, такі теоретичні підходи, як правило, спеціально не рефлексуються, існують ніби латентно, імплі-цитно визначаючи основні методи аналізу конкретної проблеми.

У логічному розрізі макротеоретичні моделі, концептуальну основу бачення ситуації послідовно доповнюють критеріями другого рівня, що фіксують рівень і тип тієї сфери владних відносин, у рамках якої й формується дана ситуація. У цілому на даному етапі аналізу йдеться про визначення, так би мовити, галузевої специфіки політичного процесу, що передбачає вироблення відповідних технологій. Урахування цього рівня показників політичного процесу дає можливість краще зрозуміти специфіку змін у його певній сфері, а отже, і конкретніше визначити такі завдання, які більш предметно орієнтують діяльність політичного актора.

На даній теоретичній основі здійснюють мікроприкладний ситуаційний аналіз, який становить третій дослідницький рівень. Саме він набуває найбільшої питомої ваги під час здійснення дослідницьких операцій, відводячи макротеоретичним і галузевим конструкціям роль передумовного знання. Мікроаналітичне дослідження остаточно локалізує ситуацію й при цьому синхронізує її оцінку з баченням політичного процесу в цілому. На рівні мікроаналізу виконують й одне з найважчих завдань у формуванні технологій – забезпечення адекватного переходу від загальнотеоретичних конструкцій до їх операціоналізації й вираження в практичних рекомендаціях.

Цей рівень аналізу пов’язаний уже з безпосереднім відбиттям сформованих реалій у рамках конкретної ситуації. Незалежно від застосовуваних на цьому рівні конкретних методик, аналіз політичних подій ґрунтується на використанні дискретного підходу, який передбачає розгляд ситуації як певного фрагмента в низці політичних подій і змін. При цьому акцент роблять на аналізі розумових і практичних дій конкретного (індивідуального, групового) суб’єкта, на вивченні мотивів, установок, форм його поведінки.

Розглядаючи аналіз і прогнозування зовнішньої політики як специфічний дослідницький процес, можна виділити його внутрішні логічні етапи, які визначають успішність пізнавально-прикладних дій:

• концептуалізація проблеми;

• моделювання проблеми;

• складання програми дослідження конкретної проблеми;

• вибір методів дослідження проблеми.

На початковому етапі аналітичної діяльності концептуалізують проблему, що передбачає розгляд конкретної ситуації з погляду її впливу на реалізацію інтересів найважливіших політичних суб’єктів, на діяльність органів державного керування, їх взаємодію із закордонними партнерами, на суттєву зміну політичного контексту. Виявлення такої проблеми передбачає ретельне збирання інформації, формулювання проблеми з характеристикою її суттєвих рис і структурних компонентів, відмінностей від інших проблемних ситуацій.

На другому етапі моделюють проблему, тобто виробляють уявлення, які дещо спрощують, але водночас дають цілісну картину її найбільш значимих елементів, структури, зовнішньої й внутрішньої форми. Як правило, таку модель будують на основі певної дослідницької гіпотези, у рамках якої виявляють й уточнюють най-важливіші параметри проблеми. Характеристики проблеми уточнюють за рахунок послідовної операціоналізації, тобто трансформації абстрактних, якісних оцінок, що характеризують поняття цієї проблеми, у візуально спостережувані показники, спроможні дати кількісний опис її змін. Уточнення кроків і дій під час проведення таких спостережень становить зміст процедури інструменталізації. Завершальним кроком цієї процедури є вимірювання проблеми, тобто виділення відповідних індикаторів (об’єктивно вимірюваних показників стану ситуації, які мають певні гра-ничні значення) – вони розкривають причинно-наслідкові зв’язки, виробляють критерії успішних і невдалих дій, визначають постійні й змінювані показники як позитивних, так і негативних змін ситуації тощо.

Третій етап – це етап складання програми дослідження, обґрунтування й формулювання логіки дослідження конкретної проблеми. У рамках даного етапу формулюють конкретні цілі дослідження (з урахуванням того, що має бути досягнуте в результаті вивчення проблеми), уточнюють значення змінних показників у рамках різних альтернатив виконання поставленого завдання, детально описують організацію й проведення спостережень. Таким чином, на цьому етапі спеціально позначають форми впливу найбільш важливих (структурних) факторів, наслідки їх позитивного й негативного впливу на вирішення проблеми, формулюють різні альтернативи, прогнози щодо можливої динаміки ситуації, виробляють стратегію дій суб’єкта та ін.

Завдання такої програми – упорядкувати емпіричні дані. Але в результаті її реалізації, по суті, формується багаторівнева дослідницька конструкція, що зв’язує воєдино всі наявні й одержувані знання й передбачає поступове розгортання дос-ліджень у напрямку виконання конкретного практичного завдання. Тому розробку такої програми можна розцінювати як створення способу оволодіння ситуацією, здатного до самокорекції.

Залежно від того, ситуацію якого характеру аналізують і, відповідно, який тип цілей домінує, можуть формуватися різні програми прикладного дослідження: прогностичні, спрямовані на дослідження майбутньої гіпотетичної ситуації; актуальні, пов’язані з аналізом поточної ситуації; ретроспективні, орієнтовані на пошук нових підходів до вивчення подій, які вже відбулися.

Четвертий етап – етап вибору методів дослідження проблеми й виконання конкретного завдання. Виконання будь-якого конкретного завдання завжди передбачає вибір засобів і прийомів дослідження, що залежить від характеру самої проблеми, підготовленості аналітиків, умов, у яких здійснюють аналіз. За будь-яких умов такий вибір неодмінно вимагає поєднання якісних і кількісних, теоретичних й емпіричних підходів.

Поряд з вибором методів дослідження невід’ємною складовою частиною цього етапу є визначення правил, процедур, уточнення послідовності операцій, що впорядковують застосування різноманітних технік і методик пізнання. Такі правила застосування методів ґрунтуються на логічно послідовних методичних й організаційних процедурах, об’єднаних цілями одержання достовірних даних про явище й використання цих результатів на практиці.