Завдання для самоконтролю

1. Порівняйте прогностичний аналіз і прогностичну діяльність.

2. Співвіднесіть описову та приписову складові політичного прогнозування.

3. Визначте можливості пошукового прогнозу.

4. Визначте можливості нормативного прогнозу.

5. Розкласифікуйте прогнози за періодом випередження.

6. Назвіть етапи прогностичного аналізу та охарактеризуйте їх.

7. Розкрийте суть сценарного методу як складової науково обґрунтованого прогнозу прийняття рішення.

8. Назвіть етапи побудови сценаріїв та охарактеризуйте їх.

9. Визначте особливості побудови матриці «стани – чинники» у сценарному методі.

5. Оцінний аналіз

5.1. Традиційні методи оцінювання

На рівні оцінного аналізу здійснюють оцінювання політики. Виокремлюють традиційні та групові методи оцінювання політики.

Традиційні методи оцінювання переважно належать до класів:

- потреб;

- процесу;

- впливу;

- результативності;

- ефективності.

Правильне розуміння результатів здійснення політики часто пов’язане з усвідомленням й оцінюванням процесу. Тому систематичне дослідження й оцінювання процесів є важливою складовою оцінювання політики в цілому.

Можна виділити три аспекти оцінювання процесів політики:

- взаємозв’язок ключових питань з процесами політики, коли її учасники намагаються дізнатися про її реалії;

- взаємозв’язок ключових питань з результатами політики, де основним є виявлення впливів на ці результати;

- взаємозв’язок результатів оцінювання з конкретними елементами процесів, що відбуваються в межах політики.

В основі оцінювання впливу політики лежать два взаємопов’язані аспекти: використання різноманітних методів розгляду результатів державної політики й політичних програм та використання певного набору цінностей у процесі визначення важливості цих результатів для окремих людей, груп чи суспільства в цілому.

Можна виділити два методи оцінювання:

- аналіз вигод – витрат;

- аналіз витрат – результативності (ефективності).

Різниця між цими двома методами полягає в ступені точності розрахунків.

Базовою характеристикою зовнішньої політики держави вважають її ефективність. У сучасній науці про міжнародні відносини дискурс поняття ефективності формують за декількома напрямами (рівнями). Перший рівень характеризує стартовий потенціал країни для реалізації конкретної програми дій. Другий – здатність реально досягати бажаного результату за будь-яких умов. Третій пов’язаний із здатністю держави утримуватися у векторі поступального (за її уявленнями) руху по умовній траєкторії від менш сприятливого міжнародного середовища до сприятливіших його умов або сприятливіших позицій у межах наявних умов міжнародного середовища. Тут ідеться про вплив відповідної держави на загальний стан навко-лишньої системи міжнародних відносин (співвідношення сил, ступінь імовірності появи крупних конфліктів, число загроз і ризиків). У різних ситуаціях зовнішню політику країни буває зручніше (і важливіше) оцінювати за всіма трьома рівнями ефективності. Проте обґрунтованість оцінок за кожним із трьох рівнів неоднакова, тому і «зведена» оцінка виходить іще приблизнішою, ніж оцінки за рівнями.

Перший рівень ефективності зовнішньої політики – здатність швидко стартувати, зводячи до мінімуму можливу протидію внутрішнього й зовнішнього політичного середовища. Це рівень переходу від заяв (декларацій, планів) до реальних дій, спрямованих як на здійснення самого плану уряду, так і на забезпечення підтримки практичних кроків держави з боку громадської думки. Дія виступає як безпосередній вираз зовнішньої політики, що дозволяє ввести певну ініціативу в загальний політичний простір. На даному рівні ефективність перш за все пов’язана зі своєчасністю й чіткістю проведених заходів. Результативність залежить як від набору інструментів і ресурсів учасника міжнародних відносин, так і від уміння останнього правильно ними розпорядитися. Динаміка процесу наближення до мети при цьому часто залишається невизначеною, контролювати хід подій буває складно, потрібне постійне корегування. Але на цьому етапі головним вважають «подолання початкового бар’єра», тісно пов’язане з інформаційним аспектом.

У просторі засобів масової інформації (ЗМІ), так само як і в нашому сприйнятті, будь-який фрагмент інформації (як істинної, так і хибної) може бути представлений як реальна дія або подія. Незначне зміщення акцентів у подачі новин може повністю міняти їх сенс, утаюючи справжній і нав’язуючи помилковий. У результаті хід думок глядачів, слухачів або читачів можуть визначати не реальні події, а спотворені розповіді про них з телеекранів, з радіоефіру або зі сторінок друкованих видань. ЗМІ формують контекст, який міняє наше сприйняття поточних подій. У сучасному світі подавати свідомо помилкові, неточні відомості неможливо або не-просто. Але до певної міри дійсність можна змінити через трансформацію уявлень про неї. У цьому – особливість сучасної політичної реальності. Її формують не тільки дії країни, але й те, якого значення надає цим діям громадська думка. «Спотворювально-перетворювальний» вплив інформації виявляється постійно. Звичайно, спотворення виникають і стихійно, але частіше вони бувають «направленими».

Другий рівень ефективності зовнішньої політики – здатність держави досягати бажаного результату за будь-яких умов. Цей чинник, у свою чергу, визначає статус держави як локальний, регіональний або глобальний. При цьому важливо розрізняти цілі і результат. Цілі конкретніші, якщо тільки це не цілі найвищого порядку – ідеологічні, перспективні або загальні стратегічні. Така операціональність відрізняє цілі від інтересів. Досягнення мети вищого порядку передбачає реалізацію комплексу цілей нижчого порядку. Але ефективність реалізації окремих конкретних

цілей не забезпечує автоматичної реалізації всього задуму, що первісно визначив їх постановку.

Для задуму в цілому особливо важливі так звані критичні цілі. Неможливість реалізувати саме їх – навіть у разі успішного здійснення інших цілей – знижує ефективність зовнішньої політики. У цьому випадку доводиться констатувати, що зов-нішня політика недостатньо продуктивна в плані досягнення бажаного результату. Такий неуспіх може бути тимчасовим, але може стати й постійною характеристикою зовнішньополітичної діяльності країни. Результат масштабніший за цілі, і його досягнення пов’язане із зміною зовнішньополітичних умов, загального стану міжнародних відносин. Важливий результат повинен змінити деякі характеристики під-системи міжнародних відносин або навіть усієї системи. Отже, боротьба за досягнення цілей відносно локальна: вона спрямована на зміни в окремих елементах системи. Результат, навпаки, визначають виходячи з того, якими виявляться міжнародні відносини на «виході», тобто внаслідок більш-менш успішного здійснення групи цілей, об’єднаних єдиним задумом. На результат впливає політичний задум, який, у свою чергу, пов’язаний з формуванням заданих параметрів ситуації. Його досягають покроково, і поведінку країни, яка до нього прагне, як правило, постійно корегують залежно від обставин, зрушень у навколишньому просторі. Про стан останнього можна судити за «ефектами віддзеркалення», тобто за лінією «зворотного зв’язку» між простором і тим, хто прагне змінити його стан. «Система координат» дій країни при цьому може мінятися, але загальний вектор руху зберігається.

Оцінювати ефективність за показником стартової готовності виявляється простіше. Робити висновок про досягнення або недосягнення результату складніше. Частково це відбувається у зв’язку з трудністю відтворення в голові аналітика по-чаткового задуму відповідної країни. Успіх у реалізації окремих цілей, навіть великих, оцінити легше, ніж успіх задуму в цілому, якщо не цілком зрозумілий сам цей задум або щодо нього (як завжди буває) є багато підстав для суперечок.

Результату рідко досягають за допомогою прямої дії. Найчастіше його забезпечує кумулятивний ефект низки опосередкованих впливів унаслідок ряду поступових «зсувів ситуації». По суті це проблема трансформації ресурсів у кінцевий результат. Пряма дія може дати результат, якщо політичний простір є достатньо «крихкий», проникний для дій з боку активного гравця. В ідеалі пряма дія певного масштабу й інтенсивності має на меті отримання результату порівнянної значущості. У реальності результат зовнішньої політики не буває тотожний початковому імпульсу. Прямого «переходу дії в результат» не відбувається. Дія і простір нерозривно пов’язані, а досягнення шуканого результату можливе лише в процесі подолання умов, злиття з ними. Рухатися відповідно до заданого курсу можливо тільки опосередковано, у рамках реальних існуючих зв’язків і відносин. Умови не просто обмежують ситуацію – вони вносять поправки до планів, виступають середовищем, у якому відбувається дія. Початковий імпульс проходить через «фільтри» умов, передаючи їм свою інерцію. У підсумку отримують результат у вигляді реакції системи в цілому.

Третій рівень ефективності зовнішньої політики – здатність країни зберігати позитивну динаміку, утримуватися у векторі поступального руху по умовній траєкторії до сприятливіших умов міжнародного середовища. Починаючи значну зовнішньополітичну операцію, завжди доводиться дбати про те, щоб вона не виявилася «останнім акордом» діяльності відповідного уряду. Важливо виключити ймовірність руйнування всієї системи міжнародних зв’язків держави або її найважливіших частин. Забезпечення ефективності на даному рівні передбачає здатність намагатися руху до результату, утримуючи на мінімальному, незначному, прийнятному рівні опір з боку міжнародного середовища. Інші учасники міжнародного життя не по-винні протидіяти дуже сильно, інакше їх опір може зробити державну політику надмірно витратною і в цьому сенсі неприйнятною для власної еліти, що заблокує відповідну зовнішньополітичну лінію зсередини. Завдання збереження позитивної динаміки пов’язане з проблемою прогнозування, оцінкою потенційного впливу дій уряду на зміну зовнішньополітичних умов. Така робота пов’язана з пошуком можливих «точок зіткнення» з іншими державами, що дозволяють зближувати погляди й позиції сторін. Часто йдеться не стільки про прогнозування як таке, скільки про вироблення в процесі досліджень спектра перспектив світового розвитку, тієї їх версії, яка найбільш вигідна одній державі, але може бути представлена іншим країнам як оптимальна траєкторія поступального розвитку світу в цілому. Найважливіший показник ефективності на практиці – здатність нав’язати іншим своє бачення перспективи.

Для здійснення оцінки дуже ефективний є праксеологічний (прагматичний) аналіз, який передбачає осмислення того чи іншого об’єкта, процесу, явища з погляду більш ефективного використання в практичному житті. Основними поняттями прагматичного аналізу виступають такі: «ефективність» – досягнення високого результату мінімальними ресурсами; «результативність» – здатність досягати поставленої цілі; «оцінка» – характеристика того чи іншого явища з погляду ефективності й результативності.

Прагматичний аналіз здійснюють за кількома етапами:

1. Осмислення об’єкта чи процесу з погляду його функцій.

2. Визначення результативності системи.

3. Виявлення тих функцій, виконання яких не задовольняє запити системи, аналіз ефективності функціонування системи.

4. Структурний аналіз системи, виявлення її структурних проблем, причин неефективності.

5. Вивчення можливостей системи, усього її потенціалу невикористаних резервів.

6. Вироблення пропозицій щодо підвищення ефективності системи.

Якщо в оцінюванні перевагу надають ціннісному аспекту, то застосовують аксіологічний аналіз, який має на меті дослідження того чи іншого об’єкта, процесу, явища в системі цінностей. Необхідність проведення цього аналізу обумовлена тим, що суспільству притаманна значна ціннісна диференціація. Цінності представників різних соціальних груп різняться між собою. Тому досить часто в демократичному суспільстві виникає проблема узгодження цінностей, ціннісного партнерства. Без цього неможлива нормальна взаємодія людей.

Основне поняття аксіологічного аналізу – «цінність», яку в науці тлумачать дуже неоднозначно. Відомі різні підходи до розуміння цінності – від натуралістичного, прагматичного до інтуїтивного бачення.

Аксіологічний аналіз здійснюють за кількома етапами:

1. Виявлення сукупності оцінюваних об’єктів.

2. Визначення критеріїв і системи оцінювання.

3. Формування групи експертів.

4. Проведення аксіологічної експертизи.

5. Одержання системи оцінок об’єктів.

1. Вироблення рекомендацій щодо вдосконалення оцінених об’єктів.