4.3. Сценаріотехніка перспективного аналізу

Розвинена, відпрацьована система побудови сценаріїв отримала назву сценаріотехніки – сукупності методологічних правил, методичних прийомів і процедур зі складання прогнозних сценаріїв розвитку подій. Своєї повноти розробка сценаріїв подій набуває у грі, коли учасники дослідження розігрують написані сценарії задля одержання більш повної й завершеної картини прогнозованої ситуації.

Сценарний метод – складова науково обґрунтованого прогнозу прийняття рішення. Тому він жорстко орієнтований на цілі прогнозування, визначені змістом рішення, що приймають. Це означає, що прогнозовану ситуацію завжди розглядають під кутом зору питань, які складають рішення. За допомогою прийнятих мов опису політичних ситуацій, як правило, доводиться відповідати на три основні групи питань:

1. Які тенденції того чи іншого конкретного аспекту розвитку досліджуваної політичної ситуації можуть проявитись у різних можливих у майбутньому умовах та які фактори ці тенденції детермінують?

2. З якими проблемними ситуаціями й «вузькими» місцями може зіткнутися розвиток досліджуваної політичної ситуації в майбутньому та як це вплине на стан прогнозованої системи?

3. Які рішення (політичні, управлінські) і в якій мірі впливають на траєкторію майбутнього розвитку досліджуваної політичної ситуації, які наслідки різних альтернатив та яка сфера припустимих альтернатив цього рішення?

Конкретне формулювання перелічених питань у сукупності визначає цільову спрямованість дослідження.

В основі сценарного методу лежить поняття аналогії. Аналогія – таке об’єктивне відношення між предметами, яке надає можливість отриману під час дослідження одного предмета інформацію переносити на інший предмет, схожий з першим за декількома (як правило, найсуттєвішими) ознаками. Нове може бути осмислене, зрозуміле тільки через образи й поняття старого, відомого. Аналогія, отже, є правдоподібний імовірнісний умовивід про схожість двох предметів за якою-небудь ознакою. При цьому висновок стане тим більш правдоподібним, евристичним і доказовим, чим більше схожих ознак є у порівнюваних предметів і чим ці ознаки істотніші.

У. Гордон виділяє такі види аналогій: особистісна, пряма, символічна й фан-тастична. Особистісна аналогія передбачає ідентифікацію з ким-небудь особи, яка приймає рішення. Наприклад, під час розробки виборчої кампанії можна спробувати поставити себе на місце потенційного виборця й змоделювати його поведінку. Особливу увагу варто звернути на використання особистісної аналогії під час аналізу реакції різних категорій людей, і особливо потенційних супротивників, на можливе рішення. Таку практику широко застосовують у ряді західних країн: кілька експертів, що одержали назву «групи протидії», уявляють себе на місці опонентів рішення й намагаються спрогнозувати їх можливі дії. Потім на підставі їх висновків може відбуватися корегування самого рішення й розробка можливих контрзаходів.

Другий вид аналогії є аналогія пряма: людина шукає в навколишньому світі ситуацію, схожу на проблемну, але яка стосується зовсім іншої предметної області, і намагається екстраполювати принцип дії спостережуваного об’єкта на об’єкт дос-лідження.

Третій вид – аналогія символічна – схожий на пряму аналогію, але тепер за зразок беруть об’єкти, принцип дії яких експерт пояснити не може. Але усвідомлення того факту, що цей об’єкт, незважаючи на гадану неможливість, усе-таки функціонує, стає джерелом творчого натхнення для учасників обговорення. Варто відзначити, що під час обговорення політичних проблем аналогії такого типу застосовувати непросто.

Четвертий вид аналогії є аналогія фантастична. Її суть полягає в тому, що висловлюють найбурхливіші фантазії, які потім поступово «приземлюють», пристосовуючи їх до розв’язуваної проблеми. Фантастичні на перший погляд проекти можуть плавно перерости в цілком здорові й найбільш оптимальні рішення. Фантас-тичне рішення стає своєрідним еталоном, до якого потім необхідно максимально наблизитися. Подібні ідеї у сфері наукового аналізу раніше висував М. Вебер – саме він запропонував концепцію ідеального типу, який є еталоном і абстрактно задається дослідником.

Різновидом аналогії є історична аналогія, коли явище одного історичного періоду переносять на інше явище, яке має низку схожих рис, але відбувається вже в інший історичний період. Історичну аналогію досить обмежено використовують у прогнозуванні, оскільки історичні явища за своєю природою унікальні. Однак історична аналогія може відігравати допоміжну роль у прогнозуванні.

Головний елемент сценарного методу – сценарій, під яким звичайно розуміють гіпотетичну картину послідовного розвитку в часі та просторі подій, які складають у сукупності еволюцію конкретної політичної ситуації. Сценарії (системні уявлення-образи) майбутнього є за своєю природою історичні моделі. Ці моделі набувають історичного характеру в процесі виявлення об’єктивних закономірностей і тенденцій розвитку системи. По суті, сценарій можна розглядати як історико-системну модель, орієнтовану на процес розвитку.

Уперше сценарій як метод виявлення закономірностей і механізмів розвитку складних біосоціальних систем запровадили Г. Кан і А. Вейнер у книзі «2000 рік». Він являв собою гіпотетичну послідовність подій, побудовану з метою зосередження уваги на зв’язку причин і наслідків процесів, що підлягають вивченню.

Сценарії визначають:

• яким шляхом крок за кроком може бути реалізована та чи інша теоретична ситуація;

• які варіанти є на кожному етапі для кожного учасника подій з тим, щоб повернути, полегшити ситуацію або ж уникнути певного розвитку подій.

Таким чином, сценарій є багатоваріантний прогноз, котрий поєднує системний та історичний підходи до вивчення складних систем. У більшості випадків сценарій набуває описового характеру й широко використовується під час побудови комп-лексних прогнозів.

Сценарій – це спосіб установлення логічної послідовності подій з метою визначення альтернатив розвитку великих систем, наприклад таких, як міжнародні відносини, національна економіка, сфера політичного життя, соціальні відносини та ін. У сценарії опис звичайно здійснюють у часових координатах. Значення сценарію полягає у визначенні основної мети розвитку об’єкта дослідження. У сценарії використовують раніше підготовлені аналітичні матеріали. Його пишуть таким чином, щоб після ознайомлення з ним стала ясною генеральна мета проваджуваної роботи у світлі політичних завдань на певний період часу. Тому сценаріями й називають різні (уявні, але правдоподібні) послідовності дій і відповідних щодо них подій, які можуть здійснитися в майбутньому. Ці послідовності мають спільний початок (теперішній стан), але потім можливі стани відрізняються все сильніше й сильніше, що й призводить до проблеми вибору.

Сценарій є деяка відносна, умовна оцінка можливого розвитку досліджуваної політичної ситуації, оскільки завжди будується в рамках припущень щодо майбутніх умов розвитку, які найчастіше непередбачувані. Тобто сценарій відповідає на питання «що може статися, якщо умови розвитку даної ситуації будуть такі й такі?». Як відомо, нічого іншого про майбутнє будь-якої ситуації не можна дізнатися, і в цьому розумінні сценарій відображає прогностичні можливості науки. Формально сценарій може бути репрезентований певною траєкторією в просторі параметрів стану конкретної політичної ситуації, умов її існування в часі. Властивості сценарію дозволяють будувати методи виконання основного завдання прогнозу – визначення сфери реально можливого, тобто «віяла» можливих траєкторій розвитку досліджуваної політичної ситуації.

Під час опису розвитку ситуації в сценарії необхідно виділяти чинники (причини) функціонування цієї ситуації. Зазвичай виділяють внутрішні та зовнішні чинники еволюції ситуації. Внутрішні чинники зумовлені закономірностями розвитку політичної ситуації в її деталях та цілісності – вони виникають як наслідок саморозвитку ситуації. Зовнішні чинники визначає взаємодія ситуації як системи із зовнішнім середовищем. Вплив зовнішнього середовища будемо називати прогнозним фоном, а параметри, що описують його вплив на розвиток конкретної політичної ситуації, – фоновими змінними. Чинники, за допомогою яких здійснюють цілеспрямований вплив на досліджувану політичну ситуацію, будемо називати керованими параметрами. Чинники, значення яких об’єктивно непередбачувані й складають систему припущень щодо умов майбутнього розвитку прогнозованої політичної ситуації, мають назву «сценарні параметри». У ролі сценарних параметрів можуть виступати будь-які внутрішні та зовнішні чинники, у тому числі фонові змінні й керовані параметри.

Сценарний метод являє собою практичну реалізацію принципу послідовного розв’язання невизначеності. Він включає в себе прийоми й методи змістового й формалізованого опису досліджуваної ситуації та конкретні методи й алгоритм побудови та дослідження сценаріїв її розвитку.

Процес побудови сценарію реалізує всі основні функції наукового дослідження – описову, пояснювальну і передбачувальну – і врешті-решт відображає досягнений рівень емпіричних і теоретичних знань про прогнозовану ситуацію.

Побудову сценаріїв розвитку конкретної політичної ситуації доцільно поділити на два великі етапи: підготовчий (передсценарний) і сценарний, коли аналізують та синтезують сценарії.

Передсценарний етап передбачає змістове й формальне дослідження та опис прогнозованих процесів, побудову моделей ситуації та підготовку всієї необхідної інформації для синтезування сценаріїв. Цей етап має виконувати описову та пояснювальну функції дослідження.

Особливістю процесу побудови сценарію певної політичної ситуації є те, що цей процес здійснюють на базі вже накопичених знань про досліджувану політичну ситуацію. Це дозволяє дослідникам без спеціальної попередньої підготовки сформулювати вихідну гіпотезу про цілеспрямований розвиток цієї ситуації. Вихідна гіпотеза є перше наближення (вихідна точка) для організації процедури побудови сценарію. У ході роботи вихідна гіпотеза звичайно сильно змінюється або повністю заміняється іншою, однак на початковому етапі побудови сценаріїв вона відіграє основоположну роль.

Вихідну гіпотезу звичайно оформлюють у вигляді робочого документа, зміст якого максимально структурований і відповідає принципам системного опису об’єкта. Виклад змісту вихідної гіпотези починають з формулювання цілей прогнозування й вимог до прогнозу. Визначають об’єкт і предмет прогнозування. Подальший виклад ведуть з позицій предмета прогнозування. З багатьох цілей функціонування й розвитку досліджуваної політичної ситуації треба обрати лише ті, які відповідають цілям (завданням) прогнозу. Потім стисло викладають гіпотезу про структуру й механізм функціонування й розвитку досліджуваної політичної ситуації в контексті сформульованих цілей. Описують поточний стан досліджуваної політичної ситуації, тенденції її розвитку та основні чинники, які детермінують ці тенденції. Обговорюють можливі проблемні ситуації, які можуть мати місце в майбутньому, та будують систему попередніх припущень про внутрішні та зовнішні умови розвитку прогнозованого об’єкта. У висновку наводять результати проведеного аналізу у вигляді попереднього прогнозу шляхів можливої еволюції досліджуваної політичної ситуації та обговорюють їх взаємозв’язок з рішеннями, забезпечуваними даним прогнозом.

Слід зазначити, що вихідна гіпотеза в наведеній структурі може бути розроблена лише за умови належного попереднього ознайомлення дослідників з об’єктом прогнозування. Якщо ж цих знань недостатньо, то звичайно обмежуються описом структури об’єкта та викладенням ідеї щодо механізму його функціонування й розвитку в загальному вигляді, тобто формують початкове наближення до ітеративного процесу пізнання об’єкта й прогнозування його еволюції. Зміст вихідної гіпотези характеризує стан знань про досліджувану ситуацію та відображає деякі проблемні моменти, які вимагають розв’язання в ході прогнозних досліджень. Аналіз вихідної гіпотези дозволяє сформулювати основні завдання, вирішення яких складає процедуру прогнозування. Крім того, висхідна гіпотеза містить інформацію, яка дозволяє розпочати процедуру дослідження шляхом побудови матричної формальної схеми об’єкта.

Послідовне використання принципу мети дозволить на передсценарному етапі суттєво обмежити (звузити) рамки дослідження та сформулювати його завдання. Системний опис об’єкта починають з його декомпозиції на елементи. У початковому вигляді структуру досліджуваного об’єкта описують у вихідній гіпотезі. Залежно від ступеня вивченості об’єкта декомпозицію здійснюють в одному з двох напрямів:

1) з позиції емпіричних знань й інтуїтивних уявлень дослідника про механізм процесів, що протікають в об’єкті;

2) на основі систематизованої інформації й наукової теорії.

У реальному дослідженні, як правило, використовують обидва напрями, оскільки різні аспекти життєдіяльності соціальних (політичних) об’єктів звичайно вивчені неоднаково, а частина інформації й зовсім може бути відсутня. Ще одна причина цього – те, що в конкретному прогнозі навіть уже вивчений об’єкт розглядають у новому ракурсі, який визначають мета і завдання дослідження.

На основі початкової декомпозиції будують первинну матрицю досліджуваної політичної ситуації, яка, по суті, є класифікацією станів об’єкта вивчення. Потім відповідно до вихідної гіпотези дослідження добирають і фіксують чинники, що визначають напрям еволюції досліджуваної політичної ситуації, тобто можливість переходу одного стану в інший. За результатами цієї процедури складають матрицю «стани – чинники».

Найпростіша первинна матриця з двома станами представлена в табл. 3. Тут чинники розподіляють на внутрішні та зовнішні, потім проводять класифікацію чинників за групами, які, у свою чергу, розподіляють на конкретні одиниці, що цю групу складають. За кожним з чинників чи групою чинників стоїть конкретне явище чи процес, що є або елементом досліджуваної політичної ситуації, яку розглядають як систему, або елементом системи більш високого порядку (тобто зовнішнього середовища). Це означає, що кожна матриця «стани – чинники» передбачає певну декомпозицію досліджуваної політичної ситуації. Це дозволяє перевірити початково задану у вихідній гіпотезі структуру системи і в разі необхідності скоректувати її відповідно до змісту матриці або побудувати нову. Якщо ж із загальних положень побудувати вихідну структуру досліджуваної політичної ситуації не можна, тоді треба починати процедуру декомпозиції об’єкта з побудови матриці «стани – чинники», а потім відповідно до неї виділяти елементи досліджуваної політичної ситуації як системи і встановлювати зв’язки між ними, орієнтуючись при цьому на реальну будову об’єкта.

Після того як сформована матриця й побудована структура досліджуваної політичної ситуації, треба обрати мінімальну кількість параметрів, що характеризують стан системи відносно мети й завдань дослідження. Ці параметри являють собою мову формального опису досліджуваної політичної ситуації як цілісної системи. Параметри стану досліджуваного об’єкта мають як кількісну, так і якісну форму. У першому випадку для кожного з параметрів обирають мінімальну кількість значень, які характеризують той чи інший конкретний стан досліджуваної політичної ситуації. Ці значення звичайно задають кількісними інтервалами; вони характеризують необхідну точність вимірювання параметра. Якщо той чи інший параметр не можна виміряти кількісно, його репрезентують шкалою якісних значень. Якщо кількість параметрів станів дуже велика, то серед них відбирають індикатори, домінуючі показники, за значеннями яких можна судити про стан досліджуваної політичної ситуації, тобто визначити, до якого класу станів в обраній класифікації за матрицею «стани – чинники» слід відносити даний стан. Якщо домінуючий параметр відібрати не вдається, то залишається порівнювати стан досліджуваної політичної ситуації за всіма значеннями параметрів, тобто вирішувати проблему векторного критерію. На практиці цю проблему найчастіше вирішують методом експертних оцінок.

Таблиця 3.

Зразок матриці «стани – чинники» з двома станами

Стани

Зовнішні чинники

Внутрішні чинники

економічні

політичні

...

економічні

політичні

...

Чинники

параметри

А

п а р а м е т р и

Б

…

Лише після того, як побудовані шкали параметрів стану досліджуваної політичної ситуації, визначають параметри, які характеризують чинники, і добирають відповідні шкали їх вимірювання. Це здійснюють таким же чином, як і побудову попередніх шкал. На цьому побудову вихідної матриці «стани – чинники» вважають завершеною і починають її послідовний аналіз й уточнення.

Цей аналіз розпочинають з визначення й фіксації припустимих значень параметрів стану досліджуваної політичної ситуації та виділення індикаторів стану. Якщо на цьому етапі аналізу не виявляють достатніх підстав для визначення при-пустимих значень будь-яких параметрів стану, то їх задають сферою визначення. Тим самим окреслюють найширшу сферу припустимих станів досліджуваної політичної ситуації – вона в процесі дослідження буде послідовно звужуватися. Потім процедурі аналізу піддають чинники. Перш за все їх ранжують за ступенем впливу на стан досліджуваної політичної ситуації. Для цього звичайно використовують шкалу оцінок від 0 до 5, де 0 – відсутність впливу, а 5 – найбільший ступінь впливу. Підставою для визначення ступеня впливу чинників на стан досліджуваної політичної ситуації слугують гіпотеза про механізм функціонування об’єкта й ретроспективна інформація (якщо вона наявна). Під час цієї процедури механізм впливу кожного чинника всебічно обговорюють. Тут виявляють залежність розглядуваного чинника від інших чинників. У матриці «стани – чинники» залишають лише «головні», відносно незалежні чинники, а решту переносять для розгляду на інші рівні репрезентації досліджуваної політичної ситуації. Під «головними», визначальними чинниками розуміють ті, для яких ступінь впливу складає не менше трьох балів за прийнятою 5-бальною шкалою і які слабо корелюють з іншими чинниками матриці. Під час вибору головних чинників треба будувати ієрархію чинників, яку визначає низку причинно-наслідкових залежностей, що пояснюють походження чинника, його сутність і механізм впливу на стан досліджуваної політичної ситуації. Ця процедура являє собою складний логіко-евристичний аналіз, у процесі якого дослідники будують структуровану змістовну модель об’єкта, послуговуючись при цьому своїми знаннями, досвідом та інтуїцією. Тут перевіряють вихідну гіпотезу й формують систему припущень: серед параметрів, що описують кожний чинник, виокремлюють сценарні (непередбачувані) параметри і намічають діапазони їх можливих значень.

Центральний момент аналізу є зіставлення (порівняння) значень окремих параметрів і сукупності значень параметрів, що характеризують чинники, з певним станом досліджуваної політичної ситуації. Якщо механізм впливу чинника або групи чинників відомий, то може бути побудована математична модель явища, за допомогою якої здійснюють однозначне зіставлення (порівняння) значень чинників і параметрів стану об’єкта. В іншому випадку будують змістовну напівінтуїтивну модель механізму впливу, яка оперує в основному якісною шкалою оцінок станів. На практиці, як правило, мають місце обидві ситуації.

Унаслідок аналізу матриці «стани – чинники» здійснюють друге наближення в декомпозиції досліджуваної політичної ситуації й у формуванні гіпотези про механізм її функціонування й розвитку як цілісності. Класифікація станів досліджуваної політичної ситуації й чинників, що їх визначають, а також упровадження системи припущень різко звужує початкову невизначеність та дозволяє побудувати на цьому етапі вихідне широке «віяло» можливих траєкторій розвитку об’єкта. Для цього проводять аналіз сценарних параметрів, у результаті якого виокремлюють головні, які в основному визначають напрям розвитку, та другорядні сценарні параметри, які відповідно до мети й завдань дослідження можуть бути задані середніми або крайніми значеннями.

Серед головних сценарних параметрів є керівні параметри, що забезпечують цілеспрямоване функціонування й розвиток об’єкта дослідження, та неконтрольовані параметри – їх значення в майбутньому непередбачувані. Для останніх будують мінімальну класифікацію значень, де кожному класу відповідає свій напрям розвитку. Потім для кожного такого класу добирають ідеальне керування, яке забезпечує досягнення цілей досліджуваної політичної ситуації, представленої як система. Ідеальне керування реалізують через відповідну сукупність значень керівних параметрів. Частину з них можна визначити за допомогою моделей, що прогнозують напрям еволюції досліджуваної політичної ситуації. Однак більшість значень сценарних параметрів, що відповідають ідеальному керуванню, відбирають шляхом логіко-евристичного аналізу різних альтернатив керування за допомогою сформульованої на базі матриці «стани – чинники» гіпотези про механізм функціонування й розвитку об’єкта.

У класифікації значень неконтрольованих сценарних параметрів звичайно вдається виокремити домінуючий клас, тобто найбільш імовірні умови розвитку об’єкта. Лише тоді траєкторію розвитку об’єкта як цілісності за цих умов приймають як базовий сценарій. В іншому випадку необхідно будувати декілька базових сценаріїв і всю попередню процедуру проводити для кожного з них. Побудова базового сценарію вінчає важливий і відповідальний етап дослідження, оскільки це дозволяє дослідницькій групі:

• виробити єдиний погляд на цілі, завдання, об’єкт і предмет прогнозування та керування досліджуваною політичною ситуацією;

• сформулювати спільний погляд на структуру об’єкта й сутність процесів, що тривають у ньому;

• структурувати уявлення про досліджувану політичну ситуацію у вигляді декомпозиції системи та її матриці «стани – чинники» й відібрати параметри;

• сформулювати єдиний погляд на механізм функціонування й розвитку об’єкта та описати його в термінах прийнятої мови;

• скласти систему припущень, тобто вибрати відповідні меті й завданням дослідження та цілям розвитку об’єкта значення сценарних (у тому числі керівних) параметрів;

• визначити найбільш імовірні напрями еволюції об’єкта на вищому рівні уявлення й побудувати базовий сценарій як основу для подальших досліджень;

• відпрацювати методику аналізу для подальшого дослідження та перевірити й налаштувати організаційну основу дослідження.

Наступним етапом у процедурі передсценарного дослідження є розробка матриць «стани – чинники» для елементів прийнятої декомпозиції досліджуваної політичної ситуації. По суті цей процес нічим не відрізняється від описаної раніше процедури для об’єкта в цілому. Декомпозицію кожного елементу, тобто репрезентацію його у вигляді підсистеми загальної системи, та побудову матриці «стани – чинники» здійснюють за вже розглянутою схемою, але з урахуванням перелічених раніше результатів попереднього етапу дослідження. Структуру кожного елементу й матрицю «стани – чинники» будують з урахуванням синтезованої на попередньому етапі ієрархії чинників, тобто матрицю кожного елементу співвідносять «по вертикалі» з матрицею вищого рівня опису системи за чинниками та їх показниками. Принциповою особливістю відносин між матрицею вищого рівня і матрицями елементів є те, що «вихід» однієї матриці є «входом» в інші, тобто стан кожного елементу є зовнішнім чинником для пов’язаних з ним елементів.

Якщо на попередніх етапах – під час побудови структури й матриці «стани – чинники» для досліджуваної політичної ситуації в цілому – потрібна була спільна праця всіх членів дослідницької групи, то вивчення елементів передбачає самостійну роботу відповідних фахівців. На спільне обговорення виносять лише підсумкові результати роботи після процедури співвіднесення матриць елементів «по горизонталі». Її доцільно проводити попарно – один з одним – і лише спірні питання вирішувати спільно з рештою дослідницької групи.

У результаті «горизонтального» співвіднесення «входів» і «виходів» формують систему зв’язків і відносин між елементами, які в сукупності складають другий рівень структурного уявлення про досліджувану політичну ситуацію. У рамках базового сценарію вищого рівня будують базові сценарії елементів, а на їх основі – базовий сценарій досліджуваної політичної ситуації в цілому, але вже мовою базових сценаріїв елементів другого рівня. Побудову базових сценаріїв елементів і системи в цілому здійснюють шляхом спільного аналізу матриць «стани – чинники» за допомогою процедури, відпрацьованої на попередньому етапі дослідження. Результатом другого етапу передсценарних досліджень є побудова дворівневої структури та дворівневої матричної формальної схеми досліджуваної політичної ситуації.

Потім за тією ж схемою відповідно до ієрархії чинників будують третій рівень структури системи, тобто розглядають структури елементів другого рівня. Для кожного елементу третього рівня будують відповідну матрицю «стани – чинники» і проводять процедуру їх «горизонтального» і «вертикального» співвіднесення. Так само будують четвертий і наступні рівні репрезентації об’єкта.

Залежно від необхідної глибини дослідження, яку визначає його мета, кількість рівнів опису досліджуваної політичної ситуації обмежують. Це означає, що в певному місці обривають нескінченні причинно-наслідкові послідовності й на місце причинного зв’язку висувають які-небудь припущення, що мають об’єктивне або суб’єктивне підґрунтя. У багатьох випадках на нижчих рівнях репрезентації дос-ліджуваної політичної ситуації систему припущень явно не фіксують, тобто приймають за замовчуванням. Аналіз цих здогадок, які утворюють систему припущень, досить корисний як для розуміння самого процесу, так і для усвідомлення відносності, умовності прогнозу.

Побудована таким чином багаторівнева матрична формальна схема досліджуваної політичної ситуації повинна з необхідною повнотою відображати структуру й механізм функціонування та розвитку об’єкта. Ця схема в явному вигляді фіксує все розмаїття чинників, що визначають еволюцію досліджуваної політичної ситуації (системи та її елементів), і багатоманітність зв’язків елементів між собою й навколишнім середовищем. Це дозволяє будувати логічно несуперечливу послідовність можливих подій за заданих значень сценарних параметрів, тобто створювати сценарії розвитку досліджуваної політичної ситуації. У термінах цієї схеми можна інтерпретувати будь-які події й проблемні ситуації, які можуть мати місце в процесі еволюції досліджуваної політичної ситуації.

Передсценарний етап завершують побудовою системи моделей досліджуваної політичної ситуації. При цьому в процесі дослідження політичної сфери практично не можна створити систему математичних моделей об’єкта, оскільки елементи досліджуваної системи не завжди піддаються процедурі формалізації. Тому найчастіше проблему створення системи моделей досліджуваної політичної ситуації вирішують за допомогою інтелектуальної діяльності дослідників у процесі побудови сценарію в рамках матричної формальної схеми. Тобто процедура побудови сценарію набуває суто евристичного характеру.

Передсценарний етап, таким чином, дозволяє:

• сформулювати мету, завдання, вимоги й умови прогнозу;

• зібрати інформацію й скласти структурований змістовний опис об’єкта, сформулювати робочу гіпотезу про механізми його функціонування й розвитку;

• зробити декомпозицію досліджуваної політичної ситуації як системи, репрезентованої одним або декількома структурними зрізами в графічному вигляді;

• розробити матричну формальну схему функціонування й розвитку дос-ліджуваної політичної ситуації;

• сформулювати основні обмеження процесів функціонування й розвитку досліджуваної політичної ситуації та визначити індикатори стану даної системи;

• відібрати декілька середніх значень фонових змінних, сценарних параметрів й альтернатив керування та побудувати базові сценарії для даної системи в цілому та її елементів на всіх прийнятих рівнях опису досліджуваної політичної ситуації;

• сформулювати вимоги та побудувати (якщо це можливо) систему математичних моделей досліджуваної політичної ситуації.

Усі результати передсценарного дослідження мають бути зафіксовані в робочих документах. Вони повинні виражати спільну (узгоджену) думку дослідницької групи про сутність аналізованих процесів, методологічні принципи й організаційні форми сценарних досліджень. Цей інструментарій дозволяє перейти до побудови сценарію подальшого розвитку досліджуваної політичної ситуації.

Сценарний етап звичайно починають із проведення розрахунків за всіма базовими сценаріями на системі математичних моделей. Мета цих процедур є перевірка змістових базових сценаріїв на припустимість і реалізованість, уточнення вихідних значень фонових змінних і сценарних параметрів, кількісно-якісний аналіз сценаріїв і вибір модельних базових сценаріїв.

Розрахунки зручно починати знизу, тобто з моделей нижчого рівня, і рухатися вгору по ієрархії системи моделей. Цей процес набуває ітеративного характеру. Розробку базового сценарію кожного елементу, підсистеми й системи в цілому супроводжують змістовною інтерпретацією в рамках матричної формальної схеми кіль-кісних результатів розрахунків з позицій прийнятої робочої гіпотези. На цьому етапі уточнюють і саму робочу гіпотезу. Моделювання базових сценаріїв дозволяє перевірити робочу гіпотезу на логічну несуперечливість і відповідність усім видам обмежень і в разі необхідності внести до неї корективи. Таким чином, у процесі поста-новки базових сценаріїв на систему математичних моделей здійснюють іще одну (дві, три і т.д.) ітерацію уточнення робочої гіпотези й більш глибоке прояснення сутності досліджуваного явища чи процесу на кількісному рівні.

Процес побудови сценаріїв можна представити як висування дослідниками різних альтернатив розвитку тієї чи іншої політичної ситуації та подальшу перевірку кожної з цих альтернатив на системі моделей. Альтернативні варіанти розвитку даної ситуації будують на основі прийнятої робочої гіпотези. Їх інтерпретують мовою матричної формальної схеми, і на «вході» до моделі вони набувають форми відповідних значень фонових змінних, сценарних і керівних параметрів. Моделі надають висуваним альтернативам кількісної характеристики. Перш за все альтернативи перевіряють на припустимість за обмеженнями й граничними значеннями індикаторів стану, а потім на відповідність цілям розвитку досліджуваної ситуації. Послідовне порівняння висуваних альтернатив звичайно дозволяє експериментально визначити основні тенденції розвитку й відповідні оптимальні траєкторії значень керівних параметрів.

Висування альтернатив – це досить творчий процес, у якому провідну роль відіграють неформальні знання, досвід, наукова інтуїція та інтелект. Інформація, яку генерує дослідник, набуває за допомогою моделей кількісного характеру, а подальші інтерпретація й уточнення альтернатив дозволяють відтворити можливий шлях розвитку досліджуваної ситуації. Реалізація цієї ітеративної процедури пов’язана з вирішенням проблеми переведення якісних понять у кількісні значення параметрів даної політичної ситуації. Наприклад, відповідаючи на запитання, як той чи інший політичний курс керівництва держави виражається в конкретних значеннях керівних параметрів, тобто в розподіленні державного бюджету, податковому законодавстві, значенні облікових ставок банківських кредитів, уведенні різних видів імпортних обмежень й експортних субсидій тощо, дослідник повинен порівняти прогнозований політичний курс з конкретними значеннями перелічених керівних параметрів. Суворо логічних і тим більше формальних шляхів вирішення цієї проблеми не існує. Тут звичайно використовують історичну аналогію, досвід, інтуїцію й уявлення про неформалізовані аспекти механізму функціонування системи, що репрезентує ту чи іншу політичну ситуацію.

Сформульовані на інтуїтивно-логічному рівні аналізу якісні альтернативи керування та їх кількісні аналоги є вихідною точкою ітеративної, евристичної, людино-машинної процедури добору потрібних діапазонів значень керівних параметрів. Такі процедури звичайно вдається побудувати виходячи із завдань дослідження, прийнятих обмежень та особливостей об’єкта. Часто вдається виконати завдання побудови сценаріїв за допомогою математичних методів, зокрема, шляхом виконання послідовності статичних завдань математичного програмування в декількох точках прогнозованого періоду. Проблема тут полягає в необхідності вмілої й досить коректної скаляризації векторної цільової функції та в можливості змістовної інтерпретації цієї операції з точки зору сутності досліджуваних процесів і змісту якісної альтернативи.

Процес побудови сценаріїв закінчують підсумковим документом, який містить такі позиції:

• мета й завдання дослідження;

• стислий структурований опис об’єкта, гіпотеза про механізм його функціонування й розвитку, прийнята система припущень та обмежень;

• детальний опис та інтерпретація розроблених сценаріїв і відповідних тенденцій розвитку з указанням і обговоренням можливих у майбутньому проблемних ситуацій;

• рекомендації для прийняття рішень за підсумками дослідження з детальним описом можливих наслідків реалізації кожної із запропонованих альтернатив рішення.